Людмила більше не питала, почула все, що почути хотіла і зрозуміла все, що зрозуміти потребувала. Але вона знала, що в цілому Совєтському союзі нема місця людині з подібними думками. Ці думки у цьому просторі заборонені. Їх не сміє бути. І коли Людмила ними заразилася, вона несподівано відчула і зрозуміла причину, чому саме в Совєтському союзі неможливі рішення проблем. Проблем безліч, вони тиснуть, вони вимагають рішення, але їх «не сміє бути» і тому їх не рішають. Вони лишаються нерішеними десь там внутрі істоти, вони загниваються, вони стають отруйними. «Нєт, нє било і бить нє можєт!»…

Це страшно! Така країна приречена на вічне кривавлення. Люди відмовляються себе лікувати.

Але де ж має дітися з цими своїми думками сама Людмила? Вона зрозуміла, що їй тут нема місця. Мільйони людей, а ні одної Людини. Маса. Мільйони істот зцементовані несвідомістю. З вождем на чолі, якого вони потребують, але якого ненавидять… І за яким вони не підуть… Але також не зможуть від нього відірватися. Маси!

Від цієї свідомости Людмила почула себе, ніби замороженою у льоду. Вона вся насторожилась. Виникло питання, куди далі? Почала їздити по Совєтському союзі. До Москви, до Ленінграду… То знов до Одеси, до Тбілісі. Чогось настирливо шукала… Мала ряд зустрічей, хотіла щось казати… Думала про закордон, але чомусь вернулася знову до Москви. І нічого ніде, ані не сказала, ані не довідалась. Усі, з ким не зустрічалася, були такими ж замкнутими, як і всі, як і все.

Особливо хотіла побачитись з Андрієм Морозом. Їй здавалось, що один його погляд дасть їй силу перенести цей стан, але краще було б їй не бачитись із ним. Якось вдалось піймати його у новому готелі «Москва», застала його несподівано, на щастя, самого, дуже стурбованого, сильно змарнілого… Ледве відповів на її привітання, був неприступний, мов скеля, все кудись спішив.

— Не маєш причин мене боятися, — казала Людмила страшенно вражена, надзвичайно збентежена.

— Я й не боюся, — відповів він так, ніби ніколи не був з нею знайомий.

— Я хотіла переговорити з тобою…

— Нема про що говорити! — різко перебив він її. — І я не маю часу! До побачення!

— Негідник! — вирвалось у Людмили, і уста її дрижали.

— Так! Негідник! І прошу мене залишити!

І вона його залишила, хотіла брязнути дверима, але двері були затяжкі. Вибігла з дверей, ніби побита. Андрій же одразу взяв трубку телефону і сповістив Федорова, що у нього тільки що була Людмила Ворман, домагалася з ним розмови, але він її не вислухав і попросив відійти. Федоров лише відповів:

— Добре! — і положив трубку.

До Чіб'ю Людмила більше не вернулася. В кінці лютого прийшла нагла вість, що К. Вормана знято. Вість, що потрясла усім ГУЛАГом, бож Ворман вважався всесильним і недоторкальним. Мороза також покликано до Москви, але в кабінеті Вормана він застав велетенську фіґуру з округлим, віспуватим, білобровим обличчям.

— Я Муратов, — назвала себе фіґура. — Прошу сідати. У нас тут зайшли деякі зміни, ви, очевидно, поінформовані, знято Вормана. Він належав до ворожої групи троцкістів, що брала участь в убивстві Кірова. Багато його співробітників пішло з ним, але ви лишаєтесь — така воля Сталіна.

— А де ділась…

— Людмила Ворман? — перебив Мороза Муратов. — Вона також затримана… — Розмова коротка. Формальна. Мороз скоро відходить.

Але не встиг він опинитися в готелі, як йому подали телефонограму: його хоче бачити товариш Ягода. Мороз їде до Ягоди. Той зустрів його із загадковою усмішкою, подав руку, запропонував сідати, закурювати.

— Нічого, Іване Григоровичу, все буде гаразд. Операція була конечна, Людмила Карлівна під моїм доглядом, за нею багато неясного… Але тобі особисто нічого не загрожує. Між іншим: ти, здається, знайомий з графом Демідовим? — Мороз підтакнув. — Його також знято і з останньою партією направлено до твого табору. Візьми його під свою опіку, це бажання товариша Сталіна.

І тут розмова коротка і формальна. Ягода із своєю таємничою посмішкою робив враження, ніби він хоче щось сказати. Але не сказав нічого. Мороз летить назад до Чіб'ю і застає там вже комісію, що почала діяти без його відома. Лише згодом він довідався, що забрано біля сотні людей, а з ними також забрано з його «мертвої точки» Петрова, з його псярні Круглова, з його стайні Мишку Калиниченка. З Морозової прислуги забрано двох дівчат — Клаву Михайлову і Віру Сито. Ще пізніше Мороз довідався, що з Воркути викликано і невідомо куди відправлено колишнього чоловіка Людмили — Шпанова, як також із Щугорської рудні забрано кудись Іванова й Перцова.

Усіх забраних відділили від решти в'язнів, тримали їх окремо з дуже загостреним режимом, щодня допитували, з дерев'яних бараків, де все те діялось, цілими ночами доносились крики, реви, стогони, а в кінці січня більшість з них розстріляли на болоті в п'яти кілометрах від Чіб'ю, не закопуючи навіть глибоко трупів з розрахунком, що як тільки болото розтане, воно само все те втягне в себе.

Мороз «до всіх тих ідіотських справ» не втручається — чорт з ними! Хай роблять, що хочуть, йому на те все давно наплювать. Він отупів зовсім, перестав читати газети, «всю політику» вважав найбільшою огидою, яка тільки може на світі існувати, а всіх людей, що тим займаються, він би власними руками розпинав на дибах. І взагалі він отупів. Усе своє діло виконував далі, але робив те скорше автоматично, ніж свідомо.

Дома Мороз бував рідко, його будинок жахливо спорожнів, занедбався, захолов. Наталка, правда, далі господарила із своїми трьома дівчатами, але й вона якось дивно змінилася. Вона нараз, протилежно Іванові, почала саме цікавитись політикою. Газети, довгі звіти, безконечні збори активістів. З нею не все в порядку. Іван її не пізнає. Чого доброго вона ще захоче бути кандидаткою до місцевих рад. Виступає з гострими промовами, завзятюще громить безконечних ворогів народу, лютих аґентів міжнародної інтервенції, заклятих троцкістів.

В кінці березня, коли дихнуло весною, до Ухт-Печорлагу підсипано нову партію політв'язнів числом п'ять тисяч, а з ними також прибув і обіцяний граф Демідов. Мороз віднайшов його в санчастині номер два і ледве його пізнав, так він істотно змінився. Довга, худа, брудна подоба, що спокійно лежала на твердому тапчані і, видно, про щось міркувала. Поява Мороза помітного враження на графа не зробила.

— А! Це ви? — спитав він повільно, не повертаючи голови. — Ви тут начальник? Чув, чув. Беру вас, Федоре Федоровичу, до себе, — промимрив Мороз.

— До вас? О! Ну, до вас так до вас. Мені все одно, — відповів Демідов.

Мороз сказав вохрівцям довести старого до свого танку.

— Так, так, братці, — гомонів старий. — Не годжусь я вже в каторжани… Обережно, обережно! А то ще розсиплюся… Дякую, дякую! Велике спасибі! Курите? У мене там махорочка… Дали, аякже. Урки щось витягли, та не все…

Мороз примістив гостя в кімнаті, де свого часу, мешкав Андрій… Портрет старого Григора все ще пишно красувався на стіні. Глянувши на портрет, граф промовив:

— І тут він… Диви! Предок! Правильно, правильно! — Старого посадили в фотель…

— Вам чаю чи ванну? — запитали його.

— І того, і другого… Розуміється. Але я все ще наперед п'ю чай… — і щойно тут ніби він помітив, що зодягнений він у нову ватянку. Обмацував її пальцями і мимрив: — Диви… Убрали, як на парад… І не шкода їм обіжати Совєтський союз увагою до якогось там колишнього графа? А чи маєте ви, — несподівано запитав він Мороза, — які вісті від Тані? — І бачачи Морозове збентеження, сам відповів: — Хоробра, скажу вам, жінка… Казав їй вертатися, а вона мені на це: то вже ви, графе, вертайтеся… Творіть нове… Так і сказала: нове! Життя. А ми вже тут догниватимем між буржуями… Насміялася з мене…

— Нема часу! — різко обірвав старого Мороз. — Я мушу відійти. Тут вам принесуть чай, приготують ванну, а далі влаштовуйтесь за вподобою. Чого потребуєте — вимагайте!

Старий, здавалось, не слухав, що йому казали, щось своє мимрив і лиш коли Мороз зробив рух відходити, швидко заговорив: