Відчинилися двері, і на порозі став білий привид. Ілько був у полотняних підштаниках, такій же спідній сорочці, і лице його теж було білим, як те полотно.

— Хлопці, ріднесенькі… Не губіть… Дітей пожалійте.

— Скільки їх? — спитав Ворон.

— Двійко.

— Та не дітей, москалів!

— Хіба ж я знаю? Чую тільки, що з усіх боків обступили. І від городу, і з вулиці. Як не вийдете, вони всіх тут спалять живцем.

— Вийдемо, — сказав Ворон. — Не стогни. Дай прикинути, що й до чого. А ти лізь на піч.

— Яка ж піч, коли вони хату запалять? А там діти…

Ілько знав, що каже. Сутінь за вікном уже загойдалася у відсвітах полум'я — горіла повітка, що стояла ближче до шляху.

Лящали перелякані свині, кудахкали кури, протяжно ревла корова, і серед того ревища почулося моторошне, нутряне іржання коней, яких вони зачинили на ніч в повітці.

— Здавайтесь, бандіти! Жізнь ми вам ґарантіруєм! — репетувало з-за тину.

На роздумування не лишалося ані хвилини. Ворон перекинувся кількома словами із хлопцями, після чого вони покидали карабіни на долівку, револьвери розтикали по кишенях так, щоб були напохваті, кожен мав при собі ще гранату. Дядюра перевірив «люйса», попустив-подовжив на ньому ременя й почепив на плече таким фасоном, що кулемет сховався за його широкою спиною.

Піднявши руки вгору, вони повагом, мовби знехотя, виходили надвір із напускною покорою, хоча збоку здавалося, що і в тій вайлуватій ході більше погорди, аніж смиренності.

Першим ішов Чорний Ворон, за ним Вовкулака, потім ще один бородань — Дядюра.

— Бліжє! Падхаді бліжє! — волало з-за тину, перекрикуючи ревіння худоби й іржання коней. — Нє стрєлять!

Покрівля повітки гуготіла вогнем, мокра після дощу солома стріляла снопами іскор, густий жовтий дим валив на подвір'я.

Лісовики неквапом рушили до шляху, розступаючись так, щоб їх усіх трьох було видно, вони йшли з піднятими руками здаватися, ковтаючи досаду і цей жовтий ядучий дим, який ще невідомо кому був на руку, — якийсь телепень поспішив запалити повітку для постраху, — і ось тут сталася ще одна несподіванка, за яку Ворон, якби міг, прямо зараз потиснув би руку Ількові. Він, цей Ілько, таки не брехав, що має у сховку оружжя, але хто б міг подумати, що воно ще й само уміє стріляти.

Зненацька на горищі повітки так гримнуло, що віхті полум'я полетіли на всі боки, ніби гарматна стрільна влупила в покрівлю; москалі поприпадали ниць до землі, і ніхто ще не встиг отямитися, як услід за тим вибухом тарахнуло ще раз, потім почало гримотіти суцільною чергою. З покрівлі полетіли осколки, запахкали кулі, й ось тоді вже всяк здогадався, що на горищі заховано чималий запас гранат та набоїв, які від вогню почали вибухати. Та поки москалі підвели голови, Дядюра вже сипонув по них з «люйса».

— На коней! — закричав він, хоч бачив, як Ворон з Вовкулакою метнулися до повітки, а він, Дядюра, так і стояв у повен зріст перед ворожою лавою і строчив, строчив, строчив з кулемета, тримаючи його на рівні пояса. — На коней! — гукнув ще раз Дядюра, хоч добре бачив, як Ворон, а за ним Вовкулака вискочили на коней, і чув, як отаман крикнув йому «За мною!» — але в Дядюру вселився якийсь веселий біс, котрий зсудомив вказівного пальця на спусковій скобі і не дав його розімкнути навіть тоді, коли куля влучила Дядюрі у груди. Від поштовху він заточився, позадкував до хати, а коли вперся плечима в стіну, то поволі сповз по ній донизу, але не впав, ні, Дядюра не впав, а сів під стіною, наче сидячи йому зручніше було стріляти, бо він ще й досі стискав перед собою «люйса».

«Тух… тух… тух… тух…» — чимраз тихіше озивалося його серце, та Дядюрі здавалося, що то він чує стукіт копит Мудея і Тасі, — Ворона й Вовкулаку вже не здогнати. А йому, Дядюрі, цього разу з ними не по дорозі. Цього разу йому в інший бік…

* * *

Вони ще довго по ньому стріляли, думаючи, що бородань присів біля хати замінити кружок на кулеметі, і так зрешетили мертвого, що, коли підійшли, не побачили на Дядюрі лиця.

— Да, рєбяткі, раздєлалі жє ви єво.

— Дак іть он моґ всєх пєрєкасіть. Сідіт і нє падает, змєй.

Котрийсь із чонівців хотів було забрати кулемета, взяв його обіруч за кожуха, та враз відсахнувся — йому здалося, що гайдамака живий. Дядюра не відпускав «люйса» з рук. Пальці так звело, що треба було розгинати по одному.

— Нутром чувствую, что ета ґлаварь. Вєді сюда хазяіна.

Привели Ілька. Він так і був у спідньому. Стояв білий, як привид. Навіть очі його були порожні.

— Кто етот бандіт?

Ілько дивився невидющими очима і мовчав.

— Немой, что лі? Чєво прітваряєшся, морда пєтлюровская? Всьо равно нє уйдьош от наказанія. Ґаварі!

Ілько ворухнув білими губами.

— Ну?! Кто он?

— Чорний Ворон…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.

— Уже? — спитала вона.

Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко — не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.

— Як він?

— Нівроку, росте.

— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.

— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.

— Треба, Євдосю. Такий час.

— Такий. Пора тобі й про себе подумати.

— А що тут думати?

— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.

— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.

— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.

— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.

— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?

— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.

— Переночуєш у мене?

— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.

— Хоч підвечеряй.

Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.

— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.

— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.

— Так завжди велося у світі.

— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.

— А це що таке? — не второпала Євдося.

— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.

— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.

— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.

— Для чого?

— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.

— А ти?

Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.

— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.

— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.