— Ой Божечку…

Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.

— Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.

— Що — все? — різко спитав Ворон.

— Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.

— Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.

Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину^[*], швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.

Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.

— Води, — попросив Коляда.

— Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.

Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого «латати» — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.

Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.

— Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…

— Про що? — спитав Ворон.

— Про нього, — кивнув на брата Ілько.

— Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.

Поволі, дуже поволі спливав час. На стіні цокав годинник, маятник гойдався туди-сюди, а стрілки прилипли до циферблата.

Лице Коляди обволік такий спокій, наче воно було виліплене з воску. Хрящуватий ніс загострився. Губи міцно зімкнулися, але видно було, що Коляда дихає.

Минуло ще дві години, поки Дядюра привіз Аврума Віткупа.

— Ой, хльопці-хльопці, самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою, — закректав ще з порога Віткуп. — Доки ж це воно отак буде?

Він підійшов до Коляди, подивився, покивав головою, потім узяв руку пораненого там, де намацують пульс.

— Ану зніміть цю пов'язку, — попросив Віткуп, ніби сам не мав сили розв'язати рушника.

Ворон розшморгнув вузол, старий подивився на рану і склав губи трубочкою.

— Перитоніт, — сказав він. — Гострий перитоніт.

— Що-що? — перепитав Ілько.

— Запалення черевної порожнини. Тут не те, що я, а й сам Єгова не поможе.

— Не знаю хто як, — шморгнув носом Ілько, — а ви, Авруме Йосиповичу, можете все. Я знаю… Ми всі ваші руки знаємо, ви його врятуєте, а я так віддячу, що мало не буде. Вийміть ту кулю!

— Кулю дістати я можу, — зітхнув Віткуп. — Але це нічого це дасть. Навіть якби ми були в лікарні.

— Як то нічого? — знетямлено запитав Ілько. — Навіщо ж тоді ви приїхали?

— Приїхав, бо привезли, — сказав Віткуп.

— Ви ж дохтор… Зробіть хоч що-небудь!

— Йому вже нічого не треба, — незворушно мовив Віткуп, дрібно киваючи головою.

— Як це нічого не треба? — закричав Ілько. — Як це нічого? Він просив води, а ми йому не дали, бо ждали вас. Брат просив води, а я, свиня, йому не подав. Зараз, Васильку, — назвав він Коляду на ім'я. — Зараз я дам тобі напитися.

— Не треба, — сказав Аврум Віткуп. — Він мертвий.

Ілько втягнув голову в плечі й застиг. Потім боязко підійшов до брата, довго вдивлявся в його спокійне лице. Погладив йому чуба й гірко заплакав. Уголос. Слідом за ним заголосила Меланя.

— Відвезіть мене додому, — попросив Віткуп. Він навіть не знімав свого старезного, як і сам, лапсердака.

— Відвези його й повертайся, — сказав Ворон Дядюрі.

Дядюра з Віткупом вийшли.

Ілько сказав, що поховає брата в себе на городі. Якщо не можна поховати його на цвинтарі по-християнському, то хай буде хоча б по-людському. У нього на горищі є готова труна.

— Труна? — здивувався Ворон.

— А що? Тепер у кожного доброго господаря є про запас труна, — сказав Ілько.

Він вийшов надвір разом із Вороном та Вовкулакою, дав їм лопату і показав місце в кінці городу, де копати яму. А сам пішов споряджати брата в останню путь. Наказав Мелані приготувати чистий одяг, дістати зі скрині вишиванку, обмити небіжчика.

— Я ж ніколи цього не робила, — розгубилася Меланя.

— Треба, — сказав Ілько. — Це жіноча робота.

Підігріта вода тепер знадобилася. Вони вдвох нарядили Василька, Меланя допомогла Ількові спустити з горища труну.

Коли Ворон із Вовкулакою повернулися, Коляда вже лежав у сосновій домовині зі схрещеними на грудях руками. Ворон завважив, що труну було зроблено якраз під зріст загиблого.

— Попрощаймося тут, — сказав він і став у його узголів'ї. Помовчав, потім звернувся до мертвого: — Ти був відважним козаком і справжнім оборонцем рідного краю. Ніколи не ховався від кулі за чужу спину. Ти знав, на що йдеш заради матері України. Єдине, чим змогла тобі віддячити мачуха-доля, це смертю в бою. Спасибі їй і за це. — Ворон нахилився і поцілував Коляду спершу в схрещені руки, тоді в чоло. — Прости і прощавай. Там зустрінемося.

Вовкулака, поцілувавши Коляду, таки не втримався, потягся губами до його вуха й зашепотів так, щоб ніхто, крім Коляди, його не почув:

— А якщо раптом удасться, то якось передай нам вісточку звідти. Чуєш? Хоч яку-небудь… отакеньку… аби ми знали…

— А я ж тобі води не подав перед смертю, — скривився Ілько, припавши обличчям до братових грудей.

— Тепер, Василечку, нікуди тебе не відпустимо, — заплакала Меланя. — Назавжди зостанешся коло нас, будемо тобі водичку носити, могилку твою доглядати…

Ворон дістав із кобури червону китайку і накрив Коляді очі.

Забивши цвяхами віко, вони поставили труну на драбину, щоб зручніше нести. Саме тут нагодився Дядюра.

— Що там? — спитав Ворон. — Жида завіз?

— Завіз. Але Віткуп уже не той. Просив, щоб ми його більше не будили ночами. Каже, літа вже не ті.

— От лисиця стара. Знає, що вдень ніхто до нього не прийде. Ще когось дорогою бачив?

— Наче скрізь тихо.

Вони підняли драбину з труною — Ворон із Дядюрою, майже однакового зросту, стали в голові, Ілько з Вовкулакою позаду — і рушили в кінець городу. Попереду ступала Меланя з гасовим ліхтарем у руці.

Яма була завглибшки зо три аршини, труну опустили на мотузках, кинули по жмені землі, і Вовкулака з Дядюрою, по черзі беручи лопату, засипали могилу.

— От і все, — прошепотів Ілько. — Ні хреста, ні горбочка.

— Замість хреста посадиш калину, — сказав Чорний Ворон.

* * *

Вони випили, як і годиться на поминках, по дві чарки, перекусили салом, сирими яйцями та квашениною, а потім Ілько таки умовив їх, розморених, передрімати часину, поки підсушиться одяг. На долівці в хатині він розтрусив два кулі соломи, вони полягали там покотом й відразу провалилися в сон. Та тільки-но почало розвиднятися, їх розбудили крики й тупіт надворі:

— Ей, вихаді, ви акружєни!

Ворон підскочив до вікна, визирнув у щілину між фіранками й побачив цівки рушниць, що витикалися з-за тину. Отакої! Вони вскочили в більшу халепу, ніж у сосняку, бо тут із ними ще була жінка з двома дрібними дітьми. Чи їх вистежив той-таки загін чонівців, чи продав Аврум Віткуп, чи, може, запримітив хтось із хутірських сусідів і поспішив вислужитися перед комуною — не було коли про те думати, бо не встиг Ворон відсахнутися од вікна, як у рамі розлетілася шибка і з протилежної стіни посипався тиньк. Туди ввігналося відразу три кулі, дивом не розтрощивши його нерозважливу, тверду, як сказала б сліпа Євдося, голову.