— Я розповідаю вам ці старі історії для науки,— казав професор, кутаючись від холоду в шаль.— Ви ж археолог і, мабуть, звикли до розповідей про минуле. Отже, мова у нас ішла про той щасливий час, коли я нарешті залишився один. Скільки це тривало? Рік, два? Нехай навіть п'ять років. Але сталося так, що одного разу, коли я писав статтю до щорічника академії, щось наче стиснуло мені серце — і хоч болю я не відчував, мені здавалося, що серце в мене щемить. Я кинув ручку, підвівся і почав ходити туди-сюди по кімнаті,— як бачите, тут просторо, гуляти є де. Я став біля вікна і побачив, що на вулиці туман, мряка і немає жодної живої душі. Було це восени. Вітер розкидав по мокрій землі пожовкле листя. Мені стало холодно, хоч тоді, як і тепер, у кутку горів електричний камін на три тисячі ват. І хтозна-чому — це була якась мана — я спустився в підвал, куди викинув багато з тих речей, про які вже казав вам. Порився там у мотлоху і притарабанив сюди — чи здогадаєтесь що? — І замовк.

— Портрет,— тихо сказав Авакум.

Професор так здригнувся, аж шаль знову ледве не сповзла з його плечей. Розтуливши трохи рот, він подивився Авакумові в очі.

— Нічого дивного, що я здогадався,— лагідно всміхаючись, сказав Авакум. Він уже шкодував, що відповів на запитання так прямо й позбавив професора невеличкої приємності — здивувати його. Авакум щиро жалкував.— Це було зовсім легко,— мовив він.— Кожен міг би відгадати. Нижню ліву планку рами грубо попсовано на відтинку сантиметрів з десять, наче дерево там пиляли великою пилкою. Але це, зрозуміло, зроблено не пилкою — хто псуватиме таку розкішну раму, пиляючи її? Логічно припустити, що це зробив якийсь гризун. Цілком імовірно — щур, один або багато щурів. А вони живуть у підвалах. Отже, портрет на певний час було кинуто в підвал, а потім його взяли звідти і знов почепили на місце. Це цілком очевидно.

Професор помовчав, похитав головою і всміхнувся.

— Та про другу річ ви нізащо не здогадаєтесь. Б'юся об заклад, нізащо не здогадаєтесь,— повторив він з підкресленою дитячою наполегливістю,— хоч і здаєтеся страшенно спостережливим. Ні, ви не відгадаєте, що то за річ.

— Здаюся,— розсміявся Авакум.

— Робить вам честь, що здаєтесь,— уперше всміхнувся професор. Усмішка вийшла бліда і вимучена. Він потяг до ' себе шухляду стола і вийняв флакончик з вицвілою рожевого стрічкою на шийці — один з тих будуарних флакончиків, де тримають дорогі парфуми.— Дивіться, ось друга річ. Флакон з-під парфумів. Я знайшов його серед мотлоху і приніс сюди разом з портретом. Безглуздо, звичайно. Але тоді сіяв дощ, і я вперше помітив: на вулиці ані душі. Я рідко дивлюсь на вулицю. У мене немає звички вслухатися в тишу,

і от саме тоді вона зненацька гримнула — так гримнула мені у вуха, гірше за жахливі завивання джазу, якими вона отруювала моє життя, коли ще була тут... Ось я й почепив портрет на це місце, відійшов на кілька ступенів і всміхнувся йому. Флакон був тоді майже повний. Я відкрив його, вилив кілька краплин собі на долоню, розтер їх і понюхав. І знаєте, перестав відчувати біль у серці. Наче вже став не самотній. Колишній гострий біль зник, але щось надломилось тут, усередині, наче важкий камінь наліг на груди. Душу сповнили жахлива тиша цього будинку, глухота кімнат, пустельність розгрузлої. вулиці, огидний холод осіннього дня... Відтоді це відчуття досі стискає мені груди. Він поклав флакон на місце і засунув шухляду.

— Ще зосталось кілька краплин.— сказав він.— Інколи я виймаю затичку, і, знаєте, стає якось затишніше навколо. А чим пахне — бог знає. Ніколи я не був знавцем парфумів.

Тільки ви не робіть помилкових висновків. Я не тужу за своєю дружиною, за нею самою. Ніскілечки! До речі, її вже давно немає серед живих. Я навіть не ходив на її похорон. Вона була легковажна і дурненька жінка. Таким затятим мене зробило її навіженство. Та відколи вона пішла, я ніби став ще гірший. Звичайно, я ніколи не жалкував, що розлучився з нею. Читав лекції, написав кілька робіт і тепер ще, дяка богові, працюю. Тільки на одне запитання я ще не знайшов відповіді — що насправді є меншим злом у житті — безглуздий шум легковажної буденності чи мертвота так званої мудрої тиші? Що ви думаєте про це?

Авакум знизав плечима. Певно, професор дуже довго мовчав, бажання говорити, накопичене протягом довгого часу в його душі, робило його таким балакучим, він був радий своєму терплячому співрозмовникові. Професор був самотній, і це споріднювало його з Авакумом. Тільки що Авакум ніколи не говорив іншим про свою самотність, про це своє велике нещастя.

— У мене немає певної думки щодо цього,— відповів Авакум. Але, глянувши на розчароване професорове обличчя, відчув до нього той особливий жаль, який з'являється, коли доводиться дурити безнадійно хворого, і додав: — Це, на мого думку, дуже суб'єктивне питання. Для одних нещастя — шум, для інших — тиша. Все залежить від вдачі людини, від її інтересів, від того, де вона працює. Шум і тиша — відносні поняття.

Професор похитав головою і, помовчавши, сказав:

— Ваша відповідь не оригінальна. Щойно з портретом ви показали свою кмітливість, а тепер відповідаєте в стилі підручників для старших класів гімназії. Ви, власне кажучи, чому прийшли до мене?

— По консультацію,— всміхнувся Авакум. Він поклав на стіл перед професором аркушик з нерозв'язаною задачею, пояснив, що займається математикою як аматор і що ніяк не знайде помилки у своєму розв'язанні. А живе він на тій самій вулиці і в ім'я доброго сусідства вирішив попросити допомоги у професора, відомого фахівця.

— А хто вам сказав, що я такий фахівець? — спитав професор.

— Латунна табличка на ваших дверях,— відповів Авакум.

— Інакше кажучи, у вас є звичка розглядати чужі двері?

— Адже ж таблички для того і чіпляють, щоб їх читали! — засміявся Авакум.— До того ж вона єдина на всій вулиці, і тому не можна не звернути на неї уваги.

— Можливо,— неуважно кивнув професор. Він підвів очі від аркушика і вказав пальцем: — Ваше лінійне перетворення простору побудоване правильно, але, розкриваючи дужки, ви зробили дитячу помилку — забули помножити другий множник правої частини рівності на вектор... Бачите? — Він похитав головою і, помовчавши, сказав: — І ще твердите, що шум кращий за тишу? До дідька, пробачте, ваш шум! Факти вас спростовують. Коли ви розв'язували цю задачу, в суміжній кімнаті гості вашої дружини нили міцний лікер і танцювали твіст або ще якийсь дикунський танець. Ви цього не зможете заперечити.

— Але я неодружений,— усміхнувся Авакум.

У суміжній кімнаті було так само мертво і пусто, як і в тій, де він працював. Коли заходив туди, то немов поринав у тишу, і йому здавалось, що він поринає в глибокий, темний і холодний вир.

— Все одно,— сказав професор. Він, здається, починав сердитись.— Тоді, певно, гості були у вашої молодої хазяйки. Гримів програвач або магнітофон, і молоде покоління тупотіло своїми копитами, мов отара оскаженілих баранів. Тому ви й забули помножити другий член рівності на вектор. Я вам співчуваю і розумію вас, бо й зі мною траплялось таке. До речі, ви розв'язуєте ребуси?

— Інколи,— відповів Авакум. З цим самовпевненим дідком треба бути обережним.

— Тепер розв'язуєте інколи,— зазначив професор,— але прийде час, і ребуси стануть вашою пристрастю. За умови, звичайно, якщо не одружитесь. І ще за двох умов: якщо не зіп'єтесь чи не захопитесь азартними іграми.

— Даруйте,— заперечив Авакум. Йому не хотілося давати приводу для поверхових висновків.— Ви робите досить довільні висновки, маючи на увазі, як видно, свій власний досвід.

Професор подивився на нього уважно, і на його посинілих губах з'явилась винувата усмішка.

— Я не хотів вас образити,— сказав він.

— Таж ви не сказали мені нічого образливого! — запротестував Авакум. Почуття, що він стоїть перед безнадійно хворою людиною, знов охопило його.— Я завжди любив ребуси, і мені здається, вони поступово перетворяться на мою постійну пристрасть. Я неодружений, не п'ю, а до азартних ігор не відчуваю ніякого потягу. Що мені лишається? Самі ребуси.