Доки тексти і документи мандрували з Києва до Пекіну через Москву і назад, хтось із заздрісних спілчан розпустив чутку, що крім казкового гонорару, який Марко Зісман начебто одержить за переклади Мао Цзедуна, йому ще довірять перекласти українською юнацькі вірші самого товариша Сталіна.
Письменники - народ довірливий. В літературних колах закружляли спочатку чутки, згодом - анонімки і нарешті стовідсоткові доноси на якогось там мало кому, щоб не сказати - взагалі нікому не відомого “переводчика”, якому незаслужено довірили… в той час, як чимало людей, чиї заслуги… і так далі, і таке інше. Схема обкатана, відпрацьована і себе виправдала. Тим більше, що хтось додивився, що у колекції поштових марок Німеччини (до речі, найбільшій в світі приватній колекції на цю тематику) космополіт Зісман зберігає марки із зображенням Гітлера.
Не пригадуємо, хто це сказав першим, але нам частенько доводиться згадувати, що найстрашніший звір для людини - жаба. Скількох задавила і скількох ще задавить. І особливо добре ця тварюка почувається в літературних колах.
На щастя з Москви прийшла офіційна відповідь, котра вгамувала всі пристрасті. Китайські товариші високо оцінили рівень таланту тов. Зісмана, а також його глибоке проникнення в саму сутність поезії вождя китайської революції. Проте з певних міркувань, які не мають нічого спільного з технікою перекладу, було би дуже бажано аби у ролі офіційного трансформатора тексту з китайської на українську виступив… Микола Бажан.
Десь у тридцятих роках минулого століття до Радянського Союзу приїздив славетний європейський інтелектуал, естет, письменник і філософ, французький єврей Андре Жід. Більшовицька верхівка конче потребувала бодай якихось західних союзників, аби продемонструвати світу «величні досягнення у побудові соціалізму».
Із французьким інтелектуалом носилися, як дурень з писаною торбою, влаштовували для нього грандіозні спектаклі за відомим сценарієм «эх, хорошо в стране советской жить!» Його удостоїв кількагодинної бесіди сам вождь. І навіть терпляче вислухав абсолютно неприпустимі для розуміння справжнього ленінця поради створити уряд виключно з фахівців - професіоналів у своїх галузях - і відмінити судове покарання за гомосексуалізм.
Андре Жід повернувся до Європи і написав ту правду, яку він зумів роздивитися навіть через найстаранніший більшовицький камуфляж. Сталіна тіпало від люті. А тут іще товариш Молотов доповідає, що відомий німецький письменник Леон Фейхтвангер сам напрошується в гості. Сталіну це видалося підозрілим і він (на підсвідомості) ляпнув дослівно таке:
- А ми можемо бути певні, що цей єврей не виявиться другим Жидом?
Історію про Сталіна та європейських інтелектуалів розповів нам ще у шістдесятих роках покійний Сергій Шварцзойд - дивовижного таланту сценарист і художник. Попри свій талант, він усе життя не мав навіть даху над головою. Тому взимку жив на горищах, а влітку - в склепі на старому Куренівському цвинтарі. Його тезко, Сергій Параджанов, ще за життя проголошений генієм, часом визнавав, що він - ніщо в порівнянні з Шварцзойдом. Така от типова історія…
А ось іще одна його розповідь.
Десь на початку шістдесятих років минулого століття тодішній радянський лідер М.С.Хрущов з властивим йому запалом робив кілька справ одразу: боровся за мир, погрожував Америці стратегічними ракетами і Кузьчиною мамою, впроваджував кукурудзу вчив письменників писати книги, а художників малювати картини, режисерів - знімати кіно. А в якийсь момент з неймовірною і невмотивованою люттю накинувся на релігію. Такого погрому, як учинив Микита Сергійович, церква не знала навіть за сталінських часів. Щоправда, цього разу священиків і ченців не розстрілювали - і на тому спасибі. Але церков, мечетей та синагог було дозволено залишити з розрахунку одна на півмільйона чоловік населення.
Тож можна собі уявити здивування московської творчої інтелігенції, коли Хрущов на черговій ідеологічній накачці закликав майстрів пера, пензля і екрану вчитися… у єврея Ноя зі “Старого Заповіту”:
- Беріть із собою в мистецтво тільки чисте, як отой Ной, котрий узяв до ковчегу тільки сім пар чистих.
- Микито Сергійовичу, - раптом подав свій голос тоді ще молодий кінорежисер Марлен Хуцієв, - так Ной же не тільки чистих, він і нечистих узяв. І теж сім пар, аби було порівну.
- Не брав він ніяких нечистих!
- Брав!
- Не брав!
- А я кажу - брав.
І тут Хрущов, вочевидь, відчув, що подальша сварка потребує аргументів вагоміших, аніж “А я кажу!”, бо штурхонув під бік старенького Анастаса Мікояна, котрий сумирно мовчав і попивав мінералку:
- Анастас Іванович, це у тебе у Вірменії в горах був той ковчег. От ти і скажи цьому молодому нахабі: були там нечисті, чи ні?
В залі настала горезвісна гробова тиша. Бо, здається, всі, крім самого Микити Сергійовича збагнули, яку дурницю ляпнув радянський атеїст номер один. Мало того, що він поставив за приклад майстрам соцреалізму біблійний персонаж, та ще й - о, жах! - юдея. Але ж на додачу визнав, що історія щодо потопу з усіма наслідками - то свята правда, а не всілякі там попівські побрехеньки. Плюс до того, мимоволі вліз у світову політику, констатувавши, що гора Арарат, яка після 1920-го року відійшла до турецьких земель, насправді має належати Радянській Вірменії.
Реакція старого Мікояна викликала стогін заздрості у присутніх режисерів театру і кіно. Спочатку Анастас Іванович надзвичайно талановито вдав, що він похлинувся мінералкою. Довго заходився в кашлі, сипів, махав руками і витирав справжні сльози. Зібравшись з думками, він нарешті видав:
- Микито, ти про що? Нічого ж не було: ані ковчега, ані Ноя, ані потопу, ані нечистих… Ти ж сам казав, що це вигадка, опіум для народу.
Хрущов розгубився і ляпнув:
- Нечистих не було… а чисті?
- І чистих теж не було, - добив його Мікоян.
Але останній гвіздок у труну загнало невгамовне дитя гір Марлен Хуцієв:
- Микито Сергійовичу, раз ми з’ясували, що нічого не було, то що ж нам брати з собою в мистецтво?
Сергій Аполінарієвич Герасимов, кінорежисер, професор і всіх радянських нагород лауреат та кавалер миттю вхопив свого мініатюрного учня за шкірки і виніс (саме виніс!) із залу, доки ніхто не опам’ятався. Завдяки цьому рішучому жесту темі старого єврея Ноя дали нарешті спокій. Ненадовго. Років через десять американський розвідувальний супутник сфотографував залишки корпусу Ноєвого ковчегу, котрій просвічував через багатометрову товщу льоду неподалік вершини Арарату.
З євреями не щастило не тільки Сталіну і Хрущову. Леонід Брежнєв хоч і прожив усе життя з єврейкою-дружиною, але теж мав із цим народом проблеми.
Абсолютно реальна історія, яка свого часу облетіла весь Радянський Союз. У 1967-му році, до 50-річчя Жовтневої революції, видатний радянський актор і режисер Олег Єфремов одержав Державну премію за постановку в театрі кількох п’єс, авторами яких були Михайло Шатров, Олександр Свободін, Олександр Володін і Михайло Рощін.
Високу нагороду Єфремову вручали в Кремлі. Після офіціозу, як водиться, банкет, на який, крім свіжого лауреата, допустили й усю четвірку згаданих драматургів.
І от - Кремль, прохідна, молоденький солдатик з військ КДБ перевіряє паспорти і звіряє їх зі списком. Він уже впізнав (по фільмам) Єфремова і радісно йому усміхається.
Першим свій паспорт простягає Михайло Шатров. Солдатик розкриває - і читає вголос: “Мойсей Маршак”. Зазирає до списку. Там фігурує тільки Михайло Шатров. Супроводжуючий пояснює, що все нормально, просто у товариша Маршака літературний псевдонім Шатров. Пропускають.
Наступним підходить Володін. Солдат бере паспорт і читає: “Лівшиц”. Знову пояснення супроводжуючого щодо псевдоніму. Лівшица-Володіна пропускають.