— Мрієте? — наблизився до дівчат Антон; Вайда вже вийшов з лікарні й мав незабаром відбути на фронт.

— Мріємо.

— Помріємо разом..

«Завтра нарву лілей і поставлю у свіжу воду, — подумала Оксана. — Боже, як я люблю квіти. Білих лілей нарву… Цілий букет… І коли повернеться Ярослав, подарую йому…»

Ранок шістнадцятого липня почався чорною звісткою: диктатор видав наказ негайно переходити Збруч. Усім! Усім за Збруч!

П’янко пахло трояндами. Смерділи розкладені трупи. На заході густо гупали гармати.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

Галицька Армія — пошарпана, збілована — долаючи в різних місцях Збруч, згорблено відступала під неустанними лютими ударами армії Галлера, що переважала її в силі та французькому озброєнні.

І кривавилося серце генерала Тарнавського, і затиснув він зуби так, що й не розціпити. Катастрофа… Нещадна, чорна. Та зараз, однак, він не доколупувався до причин розгрому — на те буде ще час, — зараз думалося про єдине, найважніше — зберегти армію, відживити, оздоровити, щоб не була вона екстериторіальною, а була армією своєї держави, на своїй землі.

А поки що його авто поволі котилося вибоїстою дорогою разом із штабним обозом армії до Кам’янця-Подільського — цієї чарівної перлини Поділля, котру облюбували диктатор Петрушевич і Головний отаман Петлюра, зробивши своїм осідком. Обидва вже були там, але поселились, як оповідали Тарнавському, в різних частинах: Петрушевич — в західній, Петлюра — в східній… В обох — сильна охорона, взаємне недовір'я і взаємна неприхильність. Настрої урядів просякли обидві армії. Сповна, може, проявилася трегедія нації, розірваної надвоє, підпорядкованої двом різним державам — Австрії і Росії, навіяної впливом двох різних культур та діаметрально протилежних укладів суспільного життя. Недавні кордони залишили на обох арміях свою незатерту пляму. Рефлекси, що чень же їх лучить одна спільна мета, для якої повинні битися в такт своїм серцям, зовсім не знімали з душі тягаря. Тарнавському було страшно, що все це діється на очах ворога. А по селах, він сам у цьому переконався ще parnufe, кудлаті типи, розсіваючи ворожі настрої проти Галицької Армії, агітували стрільців: переходьте до Головного отамана, будете мати гроші,— він переконався й завважив Петрушевичу: попросіть Петлюру, хай припинить все те, бо воно ослаблює обидві армії. Чи диктатор побоявся сказати це Петлюрі, чи забув, чи ще щось, але неподобства ці тривали, розпалювались ще більше, і Тарнавський змушений був самочинно видати наказ: за подібну пропаганду — арешт. Мало помогло! Дух степу, анархії, розгулу, нехіть петлюрівців і козацтва зважати на галицьку педантичність, витонченість та солідність — все це притуплювало найсердечніші почуття. Було ще одне, яке розплодив сам Петлюра: звертались до нього довговусі одчайдухи, аби дозволив організувати власний загін і щоб неодмінно іменував їх особисто отаманами. І Петлюра охоче відгукувався, щедро давав гроші, і новоспечений пан отаман зразу ж здобував десь фантастичний одяг усіх кольорів райдуги. Крива шаблюка при боці, червоні шаровари, довгий шлик смушевої шапки — і до шинку, панове отамани! Отаманщина… Боляче Тарнавському було глядіти, як галицькі стрільці йшли селом обідрані, знеможені, погано озброєні, а дебелі, ситі парубки в червоних шароварах під гармошку вистукували закаблуками, осміхаючись під вус над тими, хто за Україну…

— Треба було, тату, йти в Карпати, — Омелян одхилився од його плеча, на якому, притулившись, задрімав. — І діяти, як опришки. Ти ж сам мене водив у їхні скелі та печери, надто ж у скелі Довбуша.

— Але то, сину, були малі загони, — лагідно сказав Тарнавський. — А в нас стотисячна армія, з обозами, гарматами…

— І все ж, тату, ми могли б у Карпатах захистити себе, — Омелян стояв на своєму вперто, як часто робив це батько. — Там свій край. Кажеш, що опришків мало було. Хай так. Але ти мені оповідав, і се мені твердо запало в голову, що вперше опришки згадуються в документах 1529 року, а останнього ватажка опришків скарали в Коломиї 1878 року… Бачиш! Кількасот літ билися!… Я собі, тату, мислив зараз так: одна частина Галицької Армії йде в Карпати, а друга — у Волинські пущі. Поляки — між ними… Тоді обі частини змовляються і тиснуть на поляків, як кліщами ліщиновий горіх… А може, то мені приснилося.

— Ти геніальний, сину, — осміхнувшись, Тарнавський обійняв Омеляна, чмокнув у голову. — Ти станеш колись полководцем…

— Тільки не таким зарозумілим, як Петлюра!

— Дався всім вам взнаки цей Петлюра… Іншим він не буде. Його вже ніяка сила не перекує,— не без гіркоти сказав Тарнавський.

— А що! — похопився з переднього сидіння Шаманек. — У словах Омеляна є раціональне зерно. Маю на увазі Карпати. Це теж, між іншим, цікавий варіант. Але ні! Найліпший вихід — Одеса.

Тарнавський промовчав — думалось про більшовицьку відповідь. Вони дали галицькому посланцеві навіть письмову: Галицька Армія видасть Петлюру Червоній Армії; більшовики візьмуть галичан до себе, щоб створити спільний фронт проти поляків; більшовики запевняють, що Галицька Армія залишиться такою, як є. Під усім цим — нерозбірливий підпис і червона печатка. Тарнавський не наважився показати папірця Петрушевичу, уявляючи, яку він викличе в того лють, — і справа повисла у повітрі.

Ми в чорториї,— скрушно думав Тарнавський, — добре, хоч румуни, захопивши Буковину, далі не полізли. А то ми б зовсім пропали. І взагалі! Спереду більшовики, позаду поляки, збоку румуни, — кільце! А Петлюра рече: на Київ! Воістину: довкола бузина, а в Києві дядько!

— Невже Петлюра схилить Петрушевича до того, аби брати Київ? — обернувшись до Тарнавського, Шаманек наче вгадує його думку; у відповідності з чином попереду мав сидіти генерал, але Тарнавський свідомо сів позаду: хай у цю скрутну хвилю син буде поруч, хай почуває себе захищеним.

— Майже переконаний, що так буде, — відказав Тарнавський. — Петрушевич надто чесний щодо додержання умов договору — дає себе взнаки стара парламентська школа.

— Зате злука обох У країн практично нічого не дала, хіба що посіяла якусь озлобленість, бо ніхто нікому не хоче поступитися.

— А хіба ми мало приймаєм необдуманих рішень? До речі, мені Київ — не дивина. Я вже був у Києві.

— Справді? Коли ж?

— Уперше, як нині пам’ятаю, двадцять восьмого березня. Торік. Я тоді був комендантом табору австрійських поворотців з полону, а табір — за чотири кілометри від міста. Людей там зібралось майже чотирнадцять тисяч. Усі голодні, знетерпеливлені до краю, без даху над головою. Я впав у розпуку. Хтось порадив звернутись за поміччю до австрійсько-шведської місії Червоного хреста, і я з адвокатом поїхав. Прибули на двірець, пам’ятаю, о десятій ранку. Двірець просторий, тільки багато сміття. Люди лузали «сємочки» і випльовували прямо поперед себе на долівку.

— Тату, а українці в тому таборі були?

— Звичайно. Я їх відсилав до Січових стрільців — полковник Коновалець якраз формував у Києві свій корпус.

— І йшли? — спитав Шаманек.

— Охочих взагалі було багато, але більшість збільшовичена, голосно мітингували у зв’язку з захопленням влади гетьманцями. Я радив: тримайтесь купи, бо Скоропадський ніякий не авторитет, його політика явно на користь Росії. І що інтервенція німців та австрійців проти Центральної Ради — насильство, насильство взагалі проти всього українського народу.

— А тобі Київ, тату, сподобався?

— Просторі вулиці, гарні забудови… І рідко почуєш українську мову — все російська. І на той час — кайзерівські шоломи. Але я недовго перебував комендантом. Мені присвоїли звання підполковника, і я дістав призначення до чеського полку, Чцо стояв коло Бірзули. Завданням полку було навести порядок серед населення. І там я пробув недовго, бо незабаром призначили командиром шістнадцятого полку в Гайсині,— мій попередник, прихопивши з собою полкову касу, втік… Полк цей був мазурський, тобто польський, весь збільшовичений — офіцерів ніхто не слухав. Однак мені вдалося спровадити його до Кракова, здати командуванню, після чого, сину, я й прибув до Станіслава.