— Боже! — вона схопила в долоні його почорніле обличчя і, зіп’явшись навшпиньки, довго-довго цілувала. — Рідний мій!

— Бачиш, Оксано, я ж тобі казала, — обізвалась поруч Таня Острогляд. — Моє серце щось причувало…

— Дякую тобі, Тетянко.

Оксана ні не стримувала, ні не приховувала своєї радості — крихке жіноче серце, бентежне. А Ярослав у свою чергу цінував ту її відданість, жадав саме відданості, бо в ній, був певен, криється вся жіноча краса та ніжність, ласка, без якої гарного життя не жди; розуміється, все те має бути взаємним — для повної гармонії.

— А Вайда тут лікується? — поспитав Таню.

— Ага, — кивнула.

— Можна глянути?

— Я його зараз покличу.

Тетяна метнулася до гімназії-лікарні, а Оксана, взявши Ярослава попідруч, прилипла до його плеча, уткнувши лице, мов хотіла зануритись в нього, і ніжно прошептала:

— Я так ждала, я так ждала…

— Де ти живеш?

— В одної тьоті. Тут поблизу, разом з Танею.

— А мені знайдеться місце?

— Ми спимо на одному ліжку…

— Значить, треба десь шукати помешкання?

— Дуже туго, повно війська, — чи із співчуттям, а чи з мукою говорила Оксана. — А ось і Антон.

Вайда був дуже худий, дуже сивий і зовсім тепер зістарілий. Ярослав не побачив золотого братового персня на його руці — Вайдина правиця у бинтах.

— Дуже? — Грицан кивнув на руку, згадавши руку Вайдиного брата-близнюка, обережно обняв його.

— Ні, дурниця.

— То як ви тут?

— Ми! Ми — ніяк. Ти ліпше про Париж розкажи.

— Париж… — і Грицан зітхнув.

Очі його від знемоги самі заплющувалися, а ноги тепер не годні вже були тримати тіла — він перелякався, що зараз упаде. І схопився інстинктивно за Оксанину руку.

— Даруйте, але я відпочити повинен, — простогнав Ярослав. — Якби ти знав, як я втомився!..

— Таню, почергуй трохи за мене, — попрохала Оксана, беручи Ярослава під руку. — Я ненадовго…

Оксана з Танею мешкали в двоповерховому домі, займаючи ліжко в невеличкій кімнатці. Сюди й привела Ярослава. Коли вони опинилися на самоті, знов кинулася його цілувати.

— Я зараз помию тебе…

— Сил нема… завтра…

— Добре, поспи… А мені коло тебе можна?

— Можна… Все можна… — зморено зронив Ярослав. — Але в мене ні на що інше нема сили… Я — відро без дна.

— Я не про те, не про те… — залепетала Оксана. — Спи. Я тільки трошки полежу коло тебе…

Але їй так було тепло коло нього, так затишно, що вона прокинулася тоді, коли вже за вікном стояла світла-світла ніч. Навіть Чумацький Шлях важко було знайти — світла-світла ніч… Її берегли дві зорі і соловей, перепілка та деркач.

XXVII

Цього разу Петрушевич заснув десь опівночі. Спав міцно, без сновидінь. Під ранок його нагально розбудив Поточняк. Мружачись, Петрушевич протер очі, але не вставав, лиш очікувально видивився, безмовно, передчуваючи недобре.

— Що таке? Що сталося?

— Перепрошую, що потривожив, та інакше не можу.

— Ну що таке?

— Пане Петрушевич, Греків дурить вас, — рівно, без емоцій сказав Анатоль. — Мої надійні люди допіру повідали, що Галлер після Тернополя, взяв уже Теребовлю, а звідти до Чорткова рукою подати!

— Вони не помилилися? — недовірливо перепитав диктатор. — Себто ваші надійні люди? Це точне донесення?

— Пробачте, пане Петрушевич, мої люди в таких випадках не помиляються, — в тому ж тоні докінчив свою думку Анатоль.

— Але ж учора Греків офіційно мені повідомив, що ми не покинули ні Тернополя, ні Бережан — армія утримує фронт.

— Офіційне повідомлення не означає, що це достовірне повідомлення, — не відступав Поточняк.

Петрушевич довго роздумував, тоді, опустивши ноги на долівку, встромивши їх в капці, розтягнуто промовив:

— Хай викличуть на дріт Греківа.

— Зараз, — Анатоль вийшов.

Дзвінка довелось чекати доволі довго, заки Петрушевич почув хриплий спросоння голос, — в ці дні на його розпорядження штаб армії зробив своїм осідком Бучач — все ж ніби ближче до передових позицій. Диктатор спитав:

— Що на фронті?

— Воюємо… — відказав, відхаркавшись, Греков.

Петрушевич скипів: у відповіді Грекова йому вчулися нотки Омеляновича-Павленка. Той теж умів і любив заспокоювати.

— А конкретно? — наполягав диктатор.

— Стримуємо наступ.

— То правда, що поляки взяли Теребовлю?

— Да, вони атакують…

— А ви ж запевняли, що атаки стримані!

— Стараємося… Фронт не спить.

— Вживайте рішучих заходів! — прокричав у трубку Петрушевич. — Зберіть усі сили!

— Постараємось…

— Негайно! І щораз доповідайте мені!

Петрушевич кинув трубку, збуджено заходив по кімнаті, відтак стомлено опустився в крісло й закрив долонями лице. Обман? Невже справді Греков, як це донедавна робив Омелянович-Павленко, його заколисує, щоб приспати пильність? А що ти, чоловіче, хочеш? Він же москаль… Йому до задку твоя Україна. Тепер таких грекових повно по світу волочиться. Яким же він може бути патріотом для чужої нації? Ба навіть нації, його ж урядом поневоленої,— йому єдину, неділиму подавай!

Нараз до кабінету вскочив захеканий, невиспаний Петлюра, нервово простягнув спітнілу руку, в якомусь отупінні витріщився на диктатора і, привітавшись, заторохкотів:

— Треба негайно і вам укласти перемир’я з поляками. Я певен, я глибоко переконаний, що спільними зусиллями розіб’ємо більшовиків, а тоді вернемося до Галичини.

— Лозунг «Через Київ на Львів» уже був! — сердито відказав диктатор. — Мені набридли лозунги!

— Може, й мені вони набридли… Але якщо битися на два фронти, загинуть обидві республіки.

— Вони й так загинуть при тих генералах, яких ви самі маєте і нам посилаєте!

— Але треба використовувати будь-який шанс для порятунку. Я певен, я глибоко переконаний, що справу можна поправити.

— Гаразд! — обсік його Петрушевич. — Я подумаю. І заверещав: — Дайте мені подумати!

— Коли повідомите?

— Відразу.

— Я буду чекати.

«І нащо я з ним зв’язався? — диктатор мало не рвав на собі волосся. — І взагалі — нащо все те мені?»

Однак, коли виберешся на вимріяну вершину, з неї навіть у найскрутніші хвилини зовсім не хочеться опускатися вниз. Тим паче Петрушевич ніколи не відступав од свого. Не хотів одступати й зараз. Нараз йому згадалися вчорашні слова, ніби мимоволі сказані кимсь із старшин: «Ходять чутки, що Греків має намір покинути армію й втікати за кордон… Мало не у Францію…» Згадавши їх, Петрушевич зараз аж затрусився. Що? Зрада? Зрада, бо пустив армію Галлера! Так, у всьому винен Греків, він же петлюрівський генерал. Зняти! Вже зняти і поставити свого! Лишень… кого? А що, коли Тарнавського? Він же має авторитет, старий вояка. Чому б не спробувати? На цей раз Петрушевич діяв як ніколи рішуче — негайно викликав до себе Устимчика.

— Авто готове?

— Так, — сумирно мовив Місьо.

Петрушевич говорив нервово, збуджено:

— Ідемо в Копичинці до штабу Тарнавського.

Він і далі тримався збуджено, водночас напружено, неначе боявся, що може настати хвилина, коли він зм’якне, відступить від свого рішення, він навіть був задоволений, що з Чорткова до Копичинців зовсім близько — десь кілометрів з двадцять, тож не буде часу, аби згасла його рішимість.

Прибувши в штаб другого корпусу, Петрушевич поспіхом поручкався з Тарнавським та Шаманеком і, не гаючи часу, без передмови, без будь-яких пояснень спитав Тарнавського прямо, ледь не суворо:

— Пане генерале, ви згодні прийняти команду над Галицькою Армією? — і вперся в нього напруженими очима.

— Команду над Галицькою Армією?

— Саме так!

— А Греків?

— Я знімаю його! Гине республіка, розпадається армія! Ми не можемо більше тримати в себе чужих генералів! Помимо того, ходять чутки, що Греків хоче втікати до Франції! Що скажете, генерале?

— Пане диктаторе, я вояк, мій перший обов'язок слухати накази моїх наставників, — повільно заговорив Тарнавський, зважуючи кожне слово. — Якщо ваша пропозиція — наказ, то погоджуюся.