— Від імені української делегації…— схвильовано почав Лозинський і ковтнув слину. — Від імені української делегації маю честь прийняти цей проект і заявити, що відповідь на нього дамо в означеному часі.

— Засідання закінчене, — Бота промимрив так швидко й неуважно, мовби хотів якнайскоріше спекатися галичан.

А галичани, раді та майже щасливі, відразу зібралися на свою нараду — Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашевський, перекладач Кульчицький і Грицан, — без будь-яких попередніх слів ухвала була одностайна: проект прийняти. Тим паче з погляду територіального і господарського він був набагато вигідніший, аніж проект комісії Бертелемі, бо лишав Галичині Дрогобицький повіт з Бориславською нафтою. Зате Вітовського він не зовсім влаштовував, бо обмежував Галицьку Армію до двадцяти тисяч стрільців. Правда, таке ж обмеження накладав він і на поляків у їх частині Східної Галичини. Отже, формальна рівноправність. Справді, саме формальність: Польща кожної хвилини може напасти на Галичину — досить спровадити військо усієї своєї території. Натомість Галичина не могла сподіватися такої помочі з-за Збруча — Петлюру самого треба рятувати… Та все ж мусили погодитися. Але у своїй доволі обширній заяві на проект домагалися деяких доповнень, змін та уточнень. Це, зокрема, стосувалося насамперед демаркаційної лінії,— відповідь на проект була така:

«Арт. 2. Просимо змінити демаркаційну лінію в двох точках:

1. На півночі лінія повинна починатися від Дніпра, що йде вздовж Прип’яті до Пінська, горі біля ріки Пини, вздовж каналу Дніпро — Буг, з рікою Мухавцем до Бреста, звідси з рікою Бугом аж до його спливу з Козловицьким потоком — і т. д.

2. На півдні лінія повинна йти від точки, де зустрічаються адміністраційні точки повітів Львів, Перемишляни і Бібрка (село Печенія), і йти адміністраційною границею між повітами Львів і Бібрка до точки 375, звідси границею між судовими повітами Львів і Щирець до адміністраційної границі повіту Городок і Львів, Городок і Рудки, Мостиська і Самбір, Ліско і Старий Самбір, Старий Самбір і Турка до давньої угорської границі (див. лінію означену на карті).

Мотиви:

До 1. Коли б демаркаційна лінія кінчалася над Бугом на давній австрійській границі, Західно-Українська Республіка, яка займає тільки території давньої Австрії, опинилася б у прикрім стратегічнім положенню в ту хвилину, коли б польська армія появилася з півночі або зі сходу.

До 2. — а) Зміна, яку ми пропонуємо в цьому пункті, ліпше відповідає теперішньому військовому положенню. При тім наша лінія дає навіть велику користь самим полякам у порівнянні з положенням у хвилі зазиву Найвищої ради від 19 марта. — б) Одначе найповажніша причина сеї зміни полягає в тім, що, передбачаючи перемир’я на довгий час, ми, українці, були б тільки одною вузькою залізничною лінією Стрий — Ладочне — Мункач злучені з Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією та Австрією, з більшістю яких наш уряд уже заключив торговельні договори. Було б це важко для господарського життя України в хвилі, коли поляки для зв’язку з вище згаданими державами мали би шість залізничних ліній, при тому дві подвійні. Отже, видається закономірним, що ми домагаємося для себе лінії Самбір — Сянки».

Щодо війська:

«Арт. 4. Найвища кількість українського війська, приписана цим артикулом, видається нам некорисною з таких причин:

1. Під українською адміністрацією стане більше, ніж удвоє, території і населення, як під польською, отже, відношення обох територій вимагало би для українського контингенту два рази стільки, скільки передбачає проект.

2. Як уже зазначено у вступній частині нашої заяви, наш перший національний обов'язок полягає в організації наших сил проти завойовників Східної Галичини — більшовиків. Ся організація можлива тільки на території, де розтягається правна влада уряду Західно-Української Республіки, себто в Східній Галичині. Коли контингент не перевищить числа 20 000, яке ледве вистачить для вдержання порядку внутрі краю, таке підготовлення буде зовсім неможливе. А рівночасно поляки матимуть всяку змогу організувати і держати своє військо в Західній Галичині, в бувшій Російській Польщі, в Познаньщині і т. д.

3. Тому ми пропонуємо змінити артикул 4 в тім дусі, що на схід від демаркаційної лінії утворити полосу, менше-більше рівну тій часті Східної Галичини, яка розташована на захід від демаркаційної лінії. Тільки в сій полосі українці не могли б держати більше війська контингенту, ніж цифра, означена для поляків у Східній Галичині (в сім випадку число 20 000 занадто велике).

На схід поза сею полосою повинно бути дозволено українцям організувати свої сили проти більшовиків».

І останній абзац:

«Париж, 12 мая 1919.

Д-р Панейко, державний секретар закордонних справ. Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ, перший надзвичайний делегат. Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайний делегат».

Наступного дня галичани рівно о десятій були вже у Боти, та… ще раніше туди прийшли поляки — довелось чекати. І знову ніхто ніби не надавав цьому значення. Щоб не розпалювати пристрастей, Ярослав тільки подумав сам до себе: якщо чинити мудро й справедливо, то треба, щоб делегації входили разом. А вже там нема різниці, кому першому вручається документ, а кому в другу чергу, зате присутні в однаковій мірі рівні. Нюанси також мають значення — з крапель наповнюється ложка, із струмочків повниться ріка, — справедливість вимагає рівноправності.

Бота. Комісія приймає вашу заяву і повідомляє вас, що ваші бажання щодо продовження евакуації і щодо військової справи візьме до уваги. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо це рішення комісія прийняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова щодо нафти. Прошу заявити, чи ви готові на цих основах заключити перемир’я?

Лозинський. Заки зложимо відповідну заяву, хотіли б ми знати, як ставиться комісія до таких наших бажань: перше — в справі числа нашого війська, друге — в справі продовження демаркаційної лінії на північ від Галичини.

Бота. Справу війська комісія візьме до уваги. Щодо продовження демаркаційної лінії поза Галичину комісія не є компетентна. Ця справа належить до Найвищої ради.

Вітовський. Ми домагаємося продовження демаркаційної лінії поза границі Галичини тому, що наш фронт, завернений одною стороною проти поляків, а другою — проти більшовиків, тягнеться аж по Сарни. Коли, отже, перемир’я стосуватиметься тільки Галичини, то поляки поза межами Галичини можуть посунутися на схід і зайти нас ззаду.

Бота. Продовження демаркаційної лінії поза Галичину не підлягає, як я вже казав, нашій компетенції. Одначе коли буде заключене перемир’я, то обі сторони тим самим зобов’яжуться ніде не воювати один проти одного. Справу фронту поза Галичиною комісія розгляне.

Лозинський. Від імені української делегації маю честь заявити, що ми предложений нам проект перемир’я принципово приймаємо. При цьому просимо взяти до уваги і порішити, по думці наших бажань, оці справи: перше — справу числа нашого війська; друге — справу продовження демаркаційної лінії зглядно припинення боїв на північ від Галичини; третє — справу нейтралізації залізниці Самбір — Сянки, до якої ми мали б доступ зі Стрия.

Бота. Добре, зважимо. А зараз від імені комісії дякую вам за згоду на перемир’я. Про час, коли маєте з’явитися, щоб підписати перемир’я, ви будете повідоіуїлені. Засідання закривається.

Комісія передала справу Найвищій раді, і на цьому її мандат скінчився — галичани немовби осиротіли… Що ж далі?

XXIII

Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм — героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все ж… все ж він був оптимістом. Ні, не ждав він милостей від Антанти, хоча припускав, що Мирна конференція, якщо керуватиметься совістю, а не імперськими амбіціями, підкупом з боку поляків, їхнім нашіптуванням, вирішить галицьке питання справедливо, — він попри все — хаос на фронті, упадок духа, дезертирство — вірив у націю. Мусить же вона колись запанувати у власнім домі. Правда, часом щем колов серце, як ось зараз, — зараз, по вуха закутавшись у шинелю, Анатоль куняв у кутку на стільці і в солодкій дрімоті розімлілим оком бачив Лесю — свою блакитну лілею… А що, як покинути все й полинути до неї? Такий був би затишок побіля її цнотливих груденят, на теплих перинах, у буйних любощах… Тебе ж арештують. І, певне, судитимуть. Навіть у тісному Львові не приховаєшся, бо завше знайдеться недруг, що донесе на тебе, — доноси так укорінились, як кліщі. Для декого це стало ледве не сутністю буття. Як хвороба. Як сверблячка. Поріддя таке нації. Аби вислужитись. Аби насолити ближньому. Хай комусь буде гірше, ніж мені…