— Читай! — і передав Грицану.

— Що на те скажеш? — спитав Вайда, потерши долонею роздвоєне підборіддя, і знову блиснув золотий перстень. — Як тобі це подобається?

— Загалом нічого нового, — Вітовський, проте, різко зсунув на переніссі брови. — Мене зараз інше цікавить: де полковник Стефанів?

— Звідки мені знати? Я його тижнів два не бачив.

— Як? Ми допіру з Бібрки. В штабі мені сказали, що поїхав до Винник, — жовна його заходили ходором.

— Ти що, не віриш мені? — мало не образився Вайда.

— Та вірити вірю, але…

— Біда, Дмитре!

— Сам бачу…

— Тебе цікавить одне, — сказав Вайда, — а мене інше: доходять до нас чутки, що провідники наші жеруться між собою. Поділилися на чортівські партії — і, замість єдності, повний розбрат.

— На щастя, поки що неповний, але безпорядків багато, — облизав пересохлі губи Вітовський.

— Киньте полемізувати! Дайте людям землю! — Вайда, однак, говорив рівно, не підвищував тону, але голос у нього був сильний. — Беріться за розум, бо, повір мені, Дмитре, буде біда. Передушать і нас, і вас. І дарма буде пролита кров.

— Якби, друже, все залежало від мене.

— Порозганяй ти всіх цих петрушевичів, левицьких, голубовичів і бери владу в свої руки. Зуміли ж більшовики! — і далі так само рівно говорив дуже молодий, дуже худий і дуже сивий хорунжий Антон Вайда. — Більше року вже прецінь більшовики тримаються. І ніяка сила не може їх збороти.

— Кажу ж, не все залежить від мене.

— Поміж стрільцями ходять чутки, що Мишковський поляк, отже, свідомо відтягує наступ.

— Це не так, — заперечив Вітовський. — Річ у тім, що в Начальної команди зараз дуже багато роботи — армію треба сформувати. Розумієш, справжню армію?! Професійну.

— Розумію, Дмитре, я все розумію, але може настати така хвиля, коли армія нікому вже не буде потрібна. Коло Городка гримить, аж шиби деренчать. Не дай, Боже, прорвуть фронт.

— І я розумію, друже, що ситуація надто складна, — закивав головою Вітовський. — Але поки що легких ситуацій не буде. Можна звинувачувати керівників республіки, можна звинувачувати мене як секретаря військових справ, але треба, дорогі мої, збагнути й усвідомити одну дуже просту річ: ми існуємо трохи більше місяця. Повторюю: трохи більше одного місяця. Давайте розсудливо міркувати. Невже за місяць можна створити рай на цій розтерзаній землі?

Стрільці, похнюпившись, мовчали.

— Хорунжий Вайда, я присвоюю вам звання сотника. — Вітовський швидко написав на чистому аркуші кілька фраз і розмашисто поставив свій підпис. — Створюй справжню сотню і будь справжнім господарем у Винниках. А Стефаніву я зателефоную зі Стрия. Ми зараз у Стрий, а то, бачу, дарма намотаємося, а полковника не знайдемо. Отже, дій, сотнику. Ти комендант міста Винники.

— Дякую… — І Вайда глибоко зітхнув.

— Ви нам патронів, гранат, гармат підкиньте побільше, — якось обережно сказав стрілець-чорнобривець.

— Підкинемо. Обов’язково! — запевнив Вітовський. — Без належного озброєння Львова у поляків не відіб’єш.

Грицан весь час мовчав. Його мордувало те, що бачив, хоча мав би не дивуватися, бо сам гнив в окопах. Але там він воював за Австрію, а тут сам за себе, за свою державу.

Коли вийшли надвір, Антон притримав Вітовського біля машини, і Ярослав чув, як він несміливо попросив:

— Дмитре, якщо будеш у Станіславі, знайди Таню Острогляд, перекажи, що я ще живий.

— Це простіше простого.

— Дай я на чомусь запишу адресу…

Вітовський акуратно заховав записку Вайди у верхню кишеню френча, м’яко взяв його за руку вище ліктя.

— Треба, друже, протриматися, — не наказував, а просив-благав. — За всяку ціну. Ні, ми не спимо, ми робимо все можливе, щоб змінити становище на фронті, але не все так просто й так легко.

— Тобі я вірю.

— А мені з того всього так запаморочилася голова, що я забув вас познайомити. — Вітовський ніяково повернув голову до Грицана. — Референт військового секретаріату…

— …Ярослав Грицан, — докінчив той нетерпеливо.

— Дуже приємно, — потиск руки чіпкий, дружній.

— Гадаю, не раз ще зустрінетесь, — Вітовський поплескав обох по спині.— Я не кажу тобі, Антоне, «прощай», а — «до зустрічі!».

Устимчик завбачливо завів мотор. Всівшись, як і перед тим, поруч з Ярославом, Вітовський зморено, наче крізь сон, промимрив:

— В Стрий…

Хилилося до вечора. Грицанову душу знову терзала досада: рідна хата поруч, а ввійти не можна…

— Антон посивів на Маківці,— немов сам до себе, замислено, зітхнувши, заговорив Вітовський. — Моя сотня боронила Маківку… На очах Вайди розірвало його рідного брата… На шматки розірвало… Антон посивів за один день.

— Це трагічно, — і собі мимоволі зітхнув Ярослав, а по довгій напруженій паузі: — Якби ти, Дмитре, знав, як мені зараз хочеться заночувати бодай під Львовом…

— А я не хочу спати під порогом рідної хати. Власне, не засну. Хоч навряд чи взагалі буду спати.

Обминаючи манівцями Львів, Устимчик квапився бодай завидна вибратися на Стрийське шосе, — птах квилить, квилить і кружляє, кружляє довкола зруйнованого гнізда…

— Стій! — різким покликом зупинив його Вітовський, коли вони проїхали добрий десяток кілометрів, вибравшись на пряму дорогу. — Людина замерзає.

Стрілець лежав на обочині. Навзнак. Вітовський з Грицаном хутко підійшли, нахилилися — до грудей зовсім юного хлопця причеплено картонну табличку: «Розстріляний за дезертирство. Не вільно ховати три дні. 22 грудня 1918 року».

Дмитро потер долонею лоба, Ярославу чорніло в очах. Вони німотно вернулися до машини.

— Що там? — спитав Місьо, повівши гострим носом, що так не пасував до його маленької голівки.

— Вбитий…

Вітовський з Грицаном водночас закурили. І довго-довго мовчали. Повалив густий сніг. Раптово почало темніти.

— Треба десь зупинитися, — звернувся на Вітовського Місьо. — А то заїдемо у рів — я нічого не виджу.

— їдь до найближчого села.

— А чому ви ніколи з собою охорони не берете? Всі-всі возять охоронців, — запросторікував ні з того ні з сього Устимчик. — 3 охороною і солідніше, і надійніше. Пан Петрушевич ніколи не їздить без охорони.

— Дивись вперед, бо справді опинишся в рові,— буркнув Вітовський і до Ярослава: — Ти бачив на правій руці Антона перстень? Це братів. Вони були близнятами. Коли брата розірвало, Антон знайшов його руку з перснем… Отака історія. З густої пелени снігу виринуло: «Липники». Вітовський торкнув Устимчика за рукав:

— Зупинись біля першого обійстя і поглянь, чи є де заночувати. Тільки поводь себе по-Божому.

Устимчик загальмував і, настовбурчивши заяложений комірець, щоб не обсипало снігом, підтюпцем побіг до скособоченої хати й так само хутко повернувся, якийсь переляканий, стривожений.

— Там божевільна! — відчинивши дверцята, закричав жахно крізь віхолу, крутячи кругленькою голівкою з гострим носиком. — Там божевільна мати і шестеро дітей.

— Щось ти фантазуєш, — Вітовський висунув ноги з машини.

— Не йдіть! Не йдіть!

Але Дмитро і Ярослав пішли. Кімната була низька, чорна, непроглядна — Вітовський ледве освоївся, щоб збагнути, що в ній діється: у кутку збилося шестеро дітей, налякані, мовби зацьковані, дрібні, а посередині стояла висока, худа жінка. З більмом на оці, як помітив Грицан.

— Що? Що ви ще хочете? — заволала жінка.

— Нічого. Хотіли переночувати.

— Це Вітовський, — м’яко сказав Ярослав, неначе Дмитра всі повинні були знати.

— Хай навіть сам Бог!

Заридавши, жінка почала ошаліло бігати по хаті. Діти, водячи за матір’ю очима, зарюмсали, вони були худі, мов з хреста зняті, обірвані. Вітовський, терпляче вичекавши, звернувся до найстаршої дівчинки, якій, напевне, було років дванадцять, а може, й більше.

— Що сталося? Я представник уряду. Я не буду вас рухати. Але поясни мені, що сталося?

— Брата нашого… Брат наш…

— Прийшли такі, як ви! — жінка з більмом на оці дещо вгамувалася. — І кажуть мені: давай сина! А тому синові ще сімнадцяти нема. Я ховала його від усіх. Правда, він у батька вдався. Сильний. Але ж дитина! Кажу: нема. А їх найстарший: «Беріть, хлопці, корову!» Діти ж, кажу, діти. Як діти без молока? «Прийде син — корова твоя, не прийде — наша». Вони забрали корову, а через день забили сина…