Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман — людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація — він усе-таки секретар військових справ, міністр.

— Прошу знайомитись, — Петрушевич повернув голову до Вітовського. — Наш державний секретар військових справ…

— Я здогадався! — перебив його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. — Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?

— Ви не помилилися, — сказав Дмитро.

— Будемо знайомі,— і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.

— Радий знайомству, — сказав Дмитро.

— Мишковський…

— Прошу сідати, панове. — Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. — Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.

У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.

— У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. — Петрушевич облизав губи. — На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? — і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.

— Я очікую корпусів Петлюри, — впевнено мовив той не запинаючись. — Петлюра обіцяв два корпуси. — І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. — А своїх сил для наступу… — Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. — Своїх сил поки що замало…

— А якщо корпуси запізняться? — На мармуровому лиці Петрушевича сіявся неспокій. — Тоді який вихід? Що ми скажемо в Парижі? А головне — який вихід?

— Поки що треба ждати…

— Фронт займає тверді позиції,— встряв у розмову полковник Мишковський. — А помимо того, я міркую, що в таку сніжну зиму поляки не будуть наступати. Побояться, не наважаться, згадають долю Наполеона в Росії…

— Ви так мислите? — в очах Петрушевича — сумнів. — Не забувайте, Пілсудський хитрий, він може піти на все, і знов пильно глянув на Омеляновича-Павленка.

— Що ж, такий варіант можливий, — не відразу погодився генерал. — Однак я приєднуюсь до думки Мишковського, а крім того, ми повинні добре зорганізувати військо.

— Робіть щось, робіть щось… — благав Петрушевич. — Я дуже прошу. І збагніть: Галичина живе надією, що ми звільнимо Львів. На карту, панове, поставлена ваша репутація.

— Ми глибоко це усвідомлюємо. Однак мусимо підготуватися. Кожен наступ треба готувати.

— Пробачте, але я змушений признатися, сказати вам правду: серед стрільців вже шириться нарікання на вас.

— Які ж будуть конкретні пропозиції, пане президенте? — все ще м’яко, мовби недоспав, спитав генерал, хоча мав би передусім поцікавитись, які саме нарікання.

— Єдина буде пропозиція — командувати військами і воювати, а не смакувати чай з тортом! — аж тепер обізвався Вітовський. — Бридко слухати ваші безглузді слова про сніг і Наполеона. Ви що, за дурників нас маєте?

— Навіщо так різко?.. — Омелянович-Павленко збрижив лоба.

— Генерале, з вами розмовляє державний секретар військових справ, — не понижував, однак, тону Вітовський. — Якщо не помиляюся, цар Микола в таких випадках зривав з генералів погони… Якщо, власне, не Микола, то хтось інший. Суті не міняє.

— Що ви вимагаєте? — Омелянович-Павленко аж посинів, так важко йому було стримати гнів. А заодно було відчутно, що він боїться цього крутого і непримиримого чоловіка, який не піде ні на які компроміси, якого навіть Петрушевич — хоч і президент республіки — остерігається.

— їдьте негайно, нині, зараз до Бережан, де базується наш штаб. Там вас зустріне отаман Поточняк, разом з полковником Мишковським і нашими людьми негайно візьміться за організацію армії. Зараз у нас налічується майже п’ятдесят тисяч люду, сорок гармат. Принаймні поділіть на три-чотири корпуси, на полки, на сотні. Отаман Сень Горук передусім вам допоможе, як і отаман Анатоль Поточняк. До речі, отаман Поточняк має мої відповідні інструкції. Вам залишилося, як я йому сьогодні вже казав, переплавити слова на діло. Помимо того, наказую вам виконувати всі його розпорядження, бо це, власне, будуть мої розпорядження, оскільки завтра я надовго вирушаю на фронт. Одвезе вас до Бережан Устимчик.

Омелянович-Павленко понуро опустив голову. По хвилі, сліпо дивлячись на Петрушевича, пробурмотів:

— Якщо треба… Якщо аж так надто треба, то ми виїдемо… А може, нам би власне авто дали?

— У Бережанах дадуть, — замість Петрушевича відповів Вітовський. — Все, щасливої дороги! Ага, хвилинку! Полковник Мишковський, якщо ви хоча раз іще дасте до газети фальшиве повідомлення про становище на фронті, я вас вижену! Тільки не треба нічого пояснювати чи спростовувати: я сам особисто перевірив. І жодного вашого слова не прийму.

— Але ж… — почав був Мишковський.

— Нічого не треба пояснювати! — різко повторив Вітовський. — Обстановку на фронтах знаю краще, ніж ви.

— Так-так-так… — мов лелека, закалатав Омелянович-Павленко. — Ми виїздимо, панове. Сьогодні ж, зараз!

Він схопився на ноги, випростався струнко. Те ж саме зробив і Мишковський.

— Дозвольте відкланятись?

— Щасливо… — промимрив Петрушевич.

Вітовський мовчки відкозиряв. Омелянович-Павленко і Мишковський почеканили кроком до дверей. Настала гробова гнітюча тиша. Раптом різко задзвонив телефон. Розхвильований Петрушевич машинально зняв трубку, машинально підніс до вуха.

— Вас, пане Вітовський… — лице його затяглось пеленою задуми чи то зажури, зітхнув мимоволі.

— Це я, — сказав на тому кінці проводу Поточняк. — Допіру нам у штабі повідомили, що поляки зав’язали сильні бої під Самбором, Рава-Руською і Львовом, себто на всіх фактично відтинках фронту.

— Зрозумів, завтра я буду на фронті! — повільно видавив Вітовський і вже круто: — Зараз приїдуть Омелянович-Павленко і Мишковський. Прийми належно, влаштуй, нагодуй і примушуй працювати. Завтра в газеті буде мій наказ про стан облоги по всій республіці. Дій у відповідності з наказом.

— Буду діяти, а ви бережіть голову…

— Про себе я сам подумаю, — досада аж доконувала. — А ти подумай, як створити три-чотири корпуси, щоб можна було маневрувати. Власне, з Омеляновичем-Павленком і Мишковським попросту створюйте їх. Поки що багнетів достатньо. Все, друже, в мене нема часу на другорядні балачки.

Гнітюча тиша затяглася.

— Пане Вітовський, ви, напевно, трохи зарізко повелися з Омеляновичем-Павленком, — обережно зауважив Петрушевич, коли Дмитро зібрався йти. — Він все-таки генерал…

— Як президент, ви маєте право мене звільнити, — блиснув той очима. — На знак подяки ставлю пляшку коньяку.

Того ж дня Поточняк зателефонував удруге, на цей раз до Військового секретаріату: Бережани сподобались командуючому. Особливо розчулився, коли йому розповіли, що під час Північної війни із шведами тут побував Петро Перший. Генерал навіть висловив думку, що варто було б перенести штаб армії у старовинний замок з п’ятикутним подвір’ям. Там стільки веж… Його змалку вабили вежі.

— Не бавтесь, як діти! — розсердився Вітовський. — А робіть те, що я наказав. І не забувайте там, що діють військові трибунали…

VI

Вони, сидячи пліч-о-пліч на задньому сидінні, як і належить добрим приятелям, їхали, однак, на передову без доброго настрою — Львів досі у ворожих руках, а спустошена Галичина вариться у чутках: буцім у Відні сформовано єврейську бригаду, і вона рушила, аби відбити Краків у поляків; Румунія покинула Буковину, і на Буковині українська влада; німці марширують на Варшаву, і незабаром уряд Пілсудського впаде; в Угорщині сформовано українські полки, і їх веде тамтешній генерал Кевеш, який вирішив послужити Галицькій Армії,— чутки, чутки, чутки…