І знов Грицанові випала особлива місія: Вітовський послав його на переговори з Петлюрою. Дійсно, місія особлива: йшлося про те, що новоствореній Українській Галицькій Армії потрібен справжній командувач, який би розумівся в усіх тонкощах військової справи. Потрібен генерал. Звичайно, так чи інакше він мусив служити в російській армії, бо ніякої української армії за часів російської імперії, зрозуміло, не було. Але були генерали українського походження, принаймні добре вишколені полковники, що покінчали вищі військові заклади, а тепер не хотіли служити більшовикам. Такі у війську Петлюри були. Тож Вітовський і задумав… позичити для Галицької Армії командувача.

Прибувши до Підволочиська, Грицан попішкував мостом через Збруч до Волочиська, що мало чим відрізнявся від Підволочиська. Звичайне подільське містечко, убоге, сплюндроване війною, із скособоченими халупками, єврейськими крамничками та корчмами, дрібними кустарними майстернями, цегельнею, цукроварнею та залізничною станцією. Власне, щодо залізниці, то Волочиськ і Підволочиськ — наче близнюки, що зрослися животами… Один на правому березі Збруча, другий — на лівому. Тут Росія, Придніпрянська Україна, там — Австрія, Галичина, Придністровська Україна… Доля! Світ такої не знає! Звідси Ярославові треба рушати на Київ, до Фастова, де за попередніми даними перебуває штаб Головного отамана Симона Петлюри, поки остаточно не скинуто гетьмана Скоропадського.

Його хвилювала не стільки зустріч з Петлюрою, про якого доволі багато наслухався, а сама місія, її кінцевий результат. А щодо Петлюри Ярослав зібрав усі дані, які тільки міг. Народився в 1879 році. Отже, тепер йому тридцять дев’ять або сороковий пішов. Син полтавського міщанина з козаків. Старі буцім мешкають на передмісті Полтави, є звичайними приміськими селянами, батько — візник. Вчився Петлюра в Полтавській духовній бурсі, потім — у духовній семінарії. Кажуть, кохається в пісні, захоплюється театром, навіть виступав у театральних виставах бурсаків. За антидержавну діяльність звільнили з семінарії, пробував поступити у вищу школу, але полишив цю думку й виїхав на Кубань, де з кількома товаришами заснував у Катеринодарі Чорноморську вільну громаду Революційної української партії, започаткувавши таким чином український політичний рух. Там, у Катеринодарі, в нього остаточно пробудився інтерес до минувшини українського народу — йшло передусім про долю решток Січі Запорізької, що змушена податися на Кубань. Там же був арештований, а коли вийшов з тюрми восени дев’ятсот четвертого року, — що найбільше вразило Ярослава, — опинився у Львові, був слухачем філософського факультету, а помимо того, Революційна українська партія мала у Львові свій закордонний осередок: тут друкувалися її видання й висилалися на Україну, тут, зрештою, почалася її роздвоєність. Дебатували: домагатися самостійності України чи ні, бути українською національною організацією чи прибудівкою до російської соціал-демократії. В грудні того ж року на з’їзді у Львові стався розкол. «Закордонці» заклали Українську спілку, яка лучилася з РСДРП, а Петлюра лишився і майже весь дев’ятсот п’ятий перебував у Львові, працюючи в партійному видавництві. Він був ватажком української соціал-демократії, навіть зблизився з Іваном Франком, що також вразило Грицана. Відтак повернувся на Україну, став співредактором місячника «Вільна Україна» в Петербурзі, згодом — київського тижневика «Слово». Перегодя живе у Москві, працює бухгалтером в асекураційному товаристві. Лідер української колонії. В дванадцятому — п’ятнадцятому роках редактор українського місячника російською мовою «Украинская жизнь». Після Жовтневої революції опинився в Києві на Першому українському військовому з’їзді, хоча у війську ніколи не служив. Хоча не служив, проте очолив військове відомство при Центральній Раді, а тепер, при Директорії, став Головним отаманом. Був проти німецької окупації України так само, як і проти російської. Був, зрозуміло, і проти гетьмана Скоропадського. Нині українські військові формування складають головним чином гайдамацькі полки та Січові стрільці полковника Коновальця.

Ось, власне, все, що знав про Симона Петлюру Ярослав Грицан. Щодо характеру, то радили йому самому придивитися. Єдине достовірно запевняли: до галичан Петлюра ставиться невиразно, імлисто — любить і не любить… Правда, в декого прорвалося: Петлюра ніколи не був сильною індивідуальністю, відкидає від себе твердіші характери, тож розумні люди покидають його, а він оточує себе манекенами… Ага! Ще йому казали: одружений. Одружився в Москві. Дружину звуть Ольгою, єдину дочку — Лесею. Чи не на честь Лесі Українки?

Інформації все ж було доста. Та сьогодні він Петлюри не побачить: сьогодні потяга на Київ нема і не буде. Тільки завтра вранці. І розчарований Грицан повернувся у Підволочиськ, знайомився з містечком, згадуючи, як про нього писав Франко:

І хоча відтоді, коли тут уперше побував Франко, спливло не один десяток літ, мало що змінилося. Хоч ні, змінилось. На початку віку тут не раз страйкували — і селяни, і робітники. Перед війною містечко славилося і гордилося тим, що було центром торгівлі живою птицею, яку передусім вивозили в Західну Європу. А ще славилося, що розташоване над Збручем — річкою, по якій уже понад сто років пролягає кордон, що розділяє-крає українську землю на дві частини.

Тепер, після воєнної розрухи, Підволочиськ виглядав іще більш обдертим. Та особливо вразило Грицана багатолюддя. Повно колишніх вояків австрійської армії, що повертаються з російського полону. Агітують селян захоплювати поміщицькі й церковні землі — як у Росії; з-під поли торгують зброєю. На схід — полонені з Австрії та Німеччини, на Захід — з Росії. Люди — обірвані, голодні — гинуть, як мухи, піввагона трупів. Розбивають склади, спекулюють хлібом, коньяком, шампанським, одежею… Коней продавали всім, хто платив. Продавали військове майно, навіть бараки. Серед жандармерії були колишні військові, що найбільше крали й найбільше торгували. Тих українських полонених, котрі служили в австрійській армії, представники Галицької Армії хапали до себе. Були не лише полонені, було сотні таких, котрих вимушено евакуювали, коли російська армія відступала, а дехто сам утікав, насамперед — москвофіли; вони боялись розправи: з початком війни мадяри розправлялись з москвофілами, росіяни — з австрофілами, взаємна різня…

При одній такій розмові Грицан був присутній, бо, як тільки з'явився у Підволочиську, відразу зареєструвався у комендатурі. Тож привели галичанина — брудного, зарослого, обірваного, згорбленого. Комендант запропонував йому вступити до Галицької Армії.

— Нас утомила війна… — потупився.

— А республіка?

— Таж ви взяли владу…

— А відстоювати хто буде?

— Вже навідстоювали…

І йшов пріч — майже всі розходилися по домівках. Зітхав комендант, зітхав Грицан: зовсім не слухають старшин. Він зателефонував Вітовському. Спершу сказав, що до Фастова зможе добратися лише завтра, а далі розповів про становище в Підволочиську. Голос його був напрочуд упалий, він неначе шукав чи то підтримки, а чи заспокоєння, розради. Та замість розради — твердий Дмитрів наказ:

— Встановити в місті суворий контроль, всіх чужих роззброювати. Дій від мого імені. Я все тобі дозволяю. Навіть крайність. До речі, зараз там буде Поточняк. Він ще не приїхав?

— Поки що ні.

— Значить, приїде. Він виїхав дрезиною.

— Я зачекаю.

— Рушай до Фастова. Відразу.

— Чим?

— Я не люблю виправдань!

На тому кінці проводу поклали трубку. Грицан дивився на військового коменданта — комендант на нього.

— Неймовірний хаос, — затрусив головою комендант. — Повірте, хочу, а нічого не годен вчинити.

— Спробуємо разом…

І тут хтось знадвору грюкнув ногою об двері, і двері розчинилися навстіж. Поточняк… Зупинився коло порога, поправив пенсне й здивовано промимрив до Грицана: