Як потрібна тверда рука! Кожен зараз такий слабодухий, що боїться противника. Чому так тремтимо? Адже перемагає той, в кого сильніші нерви. Адже не всі були за те, аби здати Львів. Звичайно, треба було багато чого врахувати. Львів — місто двох народів, двох психологій, українці — самі собі, поляки — самі собі, є третій прошарок — мішані подружжя. Скільки прорахунків!

Найстрашніше в усій цій катавасії — що галицькі політики не можуть обійтися без орієнтації. Вони неодмінно мусять на когось орієнтуватися. Не стало Австрії — орієнтир на Антанту, нема Франца-Йосифа — є Вільсон. Чи надовго?

Кидай їх, Дмитре, кидай! Ліпше берися за перо. Твої вірші і нариси люди колись читали. Тільки псевдонім зміни. Ну, що то ще за Гнат Бур’ян? Ні, життя без обов’язку нема! Так само, як удвох одного сновидіння не побачиш.

Раптом навстіж розчинилися двері: Грицан. У новому костюмі, тому, що ходив по Будапешту, капелюсі. Вітовський стріпнув головою. Чи не видиво? І вмить вимкнулись його муки, його сумні хитання, забулося, що в нього радикуліт, — він кинувся до Ярослава і так обняв його, що в того аж капелюх злетів з голови. Та й Поточняк нарешті обернувся.

— Ну, розказуй! — Вітовський не відпускав, а тримав Грицана за руки вище ліктя.

— Дай мені сісти… — Ярослав опустився в м’який фотель, схилив голову, бо надто пильно на нього дивились Вітовський з Поточняком. — Зараз… Хай віддихаюся…

— Ти ж не дівка, — пробурчав Анатоль.

— А ти не парубок, — засміявся Ярослав і підвів очі.— Значить так: за готівку ми трохи зброї та амуніції придбали. Домовились з власником фабрики зброї на майбутнє. Отже, треба, Дмитре, висилати до Будапешта нову місію.

— Вишлемо.

— І треба когось послати до Стрия, — наш вагон застряв, — Іштван залишився. Гриць Коссак розводить руками: а що я, мовляв, зроблю, коли залізничники-поляки саботують? Хай Анатоль поїде. Він, думаю, дасть собі там раду. Ну, а тепер про кричуще неподобство.

II

І Грицан розповів усе, що бачив у Будапешті,— про Шарварка, землячків. Та про розмову з міністром.

Республіка змінила столицю… Кожен розумів, що акція ця вимушена, вірив, що тимчасова, що невдовзі Львів буде відбито і все повернеться в старе тепле русло, потече розмірено й спокійно, бо вічно так бути не може… Розуміти розумів, але Тернопіль — не Львів, до того ж сильно понищений, бо російські війська вступили в місто вже дванадцятого серпня чотирнадцятого року, розмістивши тут свою адміністрацію, збройні сили, тож коли в червні п’ятнадцятого німецько-австрійська армія прогнала російських солдатів зі Львова, відразу ж повела наступ на Тернопіль — розгорнулися запеклі бої, з перемінним успіхом тривали вони майже рік, місто переходило з рук у руки, і лише влітку шістнадцятого фронт стабілізувався по Серету — лівій притоці Дністра, на якому, власне, й розташований Тернопіль. Правда, згодом, влітку сімнадцятого, місто знову опинилося в зоні воєнних дій: за наказом Тимчасового уряду розгорнулася підготовка до наступу на Південно-Західному фронті, стягувалися війська: піхотні частини, 5-й кавалерійський корпус, авіадивізіон. Прибув навіть військовий міністр Керенський. Наступ почався вісімнадцятого червня, та безуспішно, бо через три тижні, використавши свою перевагу в артилерії, австро-німецькі війська перейшли в атаку, одинадцятого липня зайняли Тернопіль, — і безладний відступ російської армії по всій лінії Південно-Західного фронту. Козаки 40-го Донського корпусу прямо на вулицях рубали шаблями панікерів…

Тож затишку було мало: місто-руїна.

Інтелектуали тішили себе хіба тим, що поблизу, в селі Біла, провела юні роки співачка зі світовою славою Соломія Крушельницька, ніколи не гребувала земляками, а завжди знаходила час відвідати Тернопіль і виступити з концертом.

Політики ж пам’ятали інше: більшовики вели тут пропаганду серед солдатів гарнізону та місцевих жителів, у центрі міста організували великий мітинг. З червоними прапорами. З більшовицькими гаслами. Все те пахло несмачно…

Про те, що з Відня прибув Петрушевич, Кость Левицький довідався у ресторані, сюди, в пивничку по вулиці Тарнавського, заходили члени уряду на обід і чарку, вони заходили скаржитись самим собі, що нема порядку, що мало війська — багато старшин прилаштувалися по шиночках, попивали пиво та критикували фронтового стрільця. А ще скаржилися, що Антанта не думає про Галичину. А ще казали, що Львів упав через те, що старшина Караван, котрий, мовляв, як комендант частини на Личаківському передмісті, впровадив у себе систему вибору старшин на більшовицький лад і тим здеморалізував своїх людей, що не хотіли йти патрулювати, а поляки тим часом оточили Львів…

— Перепрошую, — підійшовши до столика, за яким сидів Кость Левицький, сказав юний стрілець. — Приїхав пан президент — хоче вас бачити. Ото й послав мене за вами, пане прем’єр.

— Гаразд, зараз прийду.

Петрушевич хотів бачити Костя Левицького, зате прем’єр Кость Левицький не бажав бачити президента Петрушевича. Вони з Петрушевичем були давніми ворогами — власне, справжніх друзів у Костя Левицького не було. А стосунки з Петрушевичем особливі,— він, як і Кость Левицький, був правником, — отже, конкурентні. Коли, одружившись з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, Петрушевич, тоді молодий адвокат, переніс свою адвокатську канцелярію до Сокаля, Кость Левицький зітхнув полегшено, бо ж, як студент університету, Петрушевич очолював «Академічне братство» у Львові і виріс до провідника молоді. А Кость Левицький по собі знав, як це важливо — зарекомендувати себе із студентської лави. Та не довго мав спокій Кость Левицький: Петрушевич став послом парламенту, а через три роки депутатом галицького сейму і був обраний заступником голови Українського сеймового клубу, тобто заступником його, Костя Левицького.

Отоді вони вперше по-справжньому затіяли таємну війну, кожен б’ючись за свій авторитет і прагнучи грати першу скрипку в галицькому проводі.

Коли з початком світової війни виникла Головна Українська Рада, яку очолив Кость Левицький, Петрушевич до її складу не увійшов, хоча залишався послом парламенту і сейму. Згодом, через рік, Головну Українську Раду замінили Загальною Українською Радою. Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства 21 жовтня 1916 року Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка прем’єр розпустив її і політичний провід Галичини перейшов до рук Української парламентської репрезентації. Ось тут і обминули Костя Левицького. Провід обняв Петрушевич, котрий досі перебував з групою послів в опозиції і вів потаємну роботу проти Костя Левицького, критикуючи його за інертність. Однак Кость Левицький залишався керманичем націонал-демократичної партії, до якої належав і Петрушевич, хоч й очолював опозицію. Деякий час Кость Левицький був у тіні, вірніше, в опозиції до нового проводу. Але коли 18 жовтня 1918 року була утворена Українська Національна Рада, Петрушевич, ставши президентом, про Костя Левицького не забув: після листопадового перевороту Кость Левицький — прем’єр Державного секретаріату. Буває ж так: двоє ненавидять одне одного і не можуть обійтись один без одного…

У кімнаті Петрушевича Левицький застав Вітовського; опершись на палицю, той кричав:

— Тільки подумати! Наші вивозять збіжжя за Збруч, там продають, відтак ми закуповуємо його для армії. Ідіотизм!

Петрушевич замислено слухав. Високий, стрункий, хоч мав п’ятдесят п’ять років. Слухав і — гострий погляд, лице біле, як з мармуру витесане. І бездоганно, як завше, одягнутий.

— З поверненням, пане Євгене, — подав руку Левицький.

— Дякую, — швидко відказав Петрушевич. — Хоч думаю, що моє повернення ні для кого не принесе радості…

Опершись на палицю — кляті старі рани та ревматизм і досі не покидали! — Вітовський попросив, щоб його відпустили, бо ж треба формувати армію.

Петрушевич не заперечував.

— Ну, що ж, пане Костю, — він потер пальцями добре розвинуте підборіддя. — Розкажіть мені, що та як…