Врешті-решт Ярослав не витримав, зметнув наопашки піджак з протертими ліктями. Він підійшов до дівчини надто рішуче, що рідко з ним траплялося, бо не любив випадкових знайомств. І ніколи ні до кого не прив'язувався.

— Даруйте, у вас нема дому? — спитав, вдивляючись в її лице. — Вам нема де спати?

— У мене є де спати.

— Ви дуже довго тут стоїте.

— Стою…

— Ви дуже зблякли.

— Бо вечоріє…

— Як вас звати?

— Оксана.

— Гарне ім’я.

— Звичайне… — сказала дівчина. — А ви хто?

— Спотворений Бог…

— Не розумію…

— Чому ви тут стоїте?

Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.

— На нашому подвір’ї батько також посадив клена, — промовила глухо по довгій паузі.— Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…

А над чорним світом, над примовклим Львовом уже повис місяць. Темніло, гусли хмари, а місяць розжарився, мов горно. Від жару падали одсвіти на небо й на землю, хмари прикривали місячне горно мокрими ряднами, мовби хотіли згасити. Проте одсвіти червоніли попід ними, нагрівали небо, відтак сіялися на землю й розчинялися в густому синьому мороці.

Несподівано Ярославові стало жаль дівчину, вона була маленькою, тоненькою, вона була якоюсь беззахисною — дитина в пустині,— хто мучиться сам, гадає, що мучаться всі; втомлена душа, може, найчутливіша.

— Вам не холодно в цій сукні?

— Тепер холодно навіть у кожусі…

Вона була дитиною у пустці, але в неї було густе волосся і гарні груди, а він давно не мав жінки. Ні-ні, він не помишляв про насильство, але не хотів її покидати: хоч духом жіночим війне в його тісній кімнатці, де є неповна шафа книг, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — хоч духом жіночим війне… І він спитав:

— Ви справді нікого не чекаєте?

— Мені нема кого чекати.

— То ходім до мене.

— До вас? — перепитала без здивування, наче крізь марення, мерзлякувато щулячись у своїй білій сукні.

— Не треба мене боятися, я не заподію вам лиха, — щиро переконував її, бажаючи, щоб вона погодилася, — бодай на одну хвилину в його кімнаті запахне життям.

— Ви добрий? — звела до нього очі.

— Я втомлений.

— То ходім, — нарешті погодилася. — Напевне, ви добрий… У вас дуже тихий голос…

— Я втратив його на війні.

Він повів її по замряченому, зволоженому бруку, по скрипливих дерев’яних східцях до своєї кімнатки на другому поверсі — вів обережно, мовби боявся, що скрипливі східці можуть проламатися і вона впаде. Хтось колись йому повідав, що моряки, коли сходять на берег, мимоволі хочуть торкнутися на вулиці жінки, — він був моряком, котрий сходить на берег…

Перед самим порогом Оксана зупинилася і, недовірливо поглянувши, з позірною пересторогою спитала:

— А жінка мені кіс не обірве?

— Я апостол в пустині…

— Ви, напевно, вчений.

— Я ж вам сказав: спотворений Бог.

Він штовхнув рукою двері до тісної кімнатки — ключ він загубив і тепер не замикав їх. А нового ліньки було робити. Насамперед — не вмів. Навіть Стася йому завше дорікала: ти — не господар… Він знизував плечима: шукай собі господаря… Він умів хіба порпатися в архівах та бібліотеках. А ключ… Власне, що тепер замикати? Неповну шафу книжок? Розхитаного стола з надламаною ніжкою? Чи голе ліжко, в якому завше холодна постіль?

— Ось тут я живу. Сідайте на ліжко. Стільці моя колишня дружина, мабуть, спалила чи продала. Не знаю.

— Вона що, вмерла?

— Ні, вона покинула мене й переїхала до мами в Жовкву, вона дуже хотіла спокою і затишку, вона казала, що мої історичні трактати не годують її хлібом.

Він глянув Оксані в очі. Вона ніяк не зреагувала — на нього спокійно дивилися дві печально-ніжні краплі погідного осіннього неба в чорному віночку.

— У вас гарні очі.

— Десь я вичитала, що всі великі люди приречені на страждання, а заодно примушують страждати інших, — вона не слухала його, вона ніби розмовляла сама з собою, все ще стоячи посеред тісної кімнатки, наче боялась сісти.

— У порівнянні з дубом я мухомор… — промовив Ярослав. — А знаєте, з вами якось легко, просто і цікаво. Повірте, мені справді цікаво.

— Дякую за комлімент, — спробувала посміхнутись, — але хоч скажіть, як вас звати.

— Ярославом, Ярослав Грицан, — він також чомусь посміхнувся, однак злісно і єхидно. — А чим займаюся? Жду смерті. Чого ви так дивуєтесь? Я цілком серйозно: сиджу й жду смерті. А вона, дурна, не приходить…

— Навіщо так жартувати? — стемніли дві печально-ніжних краплі погідного осіннього неба у чорному віночку довгих вій. — Погані жарти до добра не доводять.

— Ломоносов казав, що не хоче бути блазнем навіть у самого Господа Бога. І хоч я не Ломоносов, але честь мені дорожча, ніж плюгавство. Сподіваюсь, ви знаєте, що Тарас Бульба вернувся за своєю люлькою, аби вона не дісталась ворогам на спогад.

— А я хочу жити, — сказала Оксана замислено. — Я ніколи не думаю про смерть, хоч усі ми смертні.

— Життя, казав італійський лірик Леопарді, не що інше, як печаль і нудьга.

— Ви філософ?

— Спотворений Бог, — відказав Ярослав. — Прошу вас — сідайте. Ми зараз вип’ємо за добре знайомство.

— Я не люблю спиртного.

Але він її не слухав. Він поставив на ветхий стіл з надламаною ніжкою розпочату пляшку вина, поклав два яблука і дві скибки хліба.

— Даруйте, хліб черствий… Але то нічого — яблуко з черствим хлібом дуже смачне. Ви ніколи не пробували?

— Всяк бувало.

— Тоді славно! — Він обережно присунув стола до тапчана, всміхнувся вибачливо. — Що вдієш, коли Стася спалила чи продала стільці.— І сказав: — На фронті нам обов’язково давали порцію горілки. Щоб веселіше було вмирати… Ви знаєте, як гарно вмирати, коли в душі кипить хміль?

— Не треба, — тихо промовила Оксана; в неї було дещо прив’яле обличчя, сухорляве, але досить приємне, губи повняві, верхня з ледь помітним горбиком, над нею, під трохи приплюснутим невеличким носиком, тоненька рисочка.

— Що ж, за знайомство, — Ярослав наповнив чарку й сів поруч. — Якщо вас цікавлять мої біографічні подробиці, то прошу: народився у Буську, маю тридцять років, закінчив право у Львівському університеті, захоплювався життям народів і держав, вивчав їхню історію, а пити навчився на сербському фронті, куди мене послали практикувати…

— Ви можете бути злим? — здивувалася Оксана.

— Злість і доброта панують поруч, як життя і смерть, як правда і кривда, — природа вічна, отже, вічні і її протилежності. Але досить філософії — вип’ємо: нерідко забуття бодай на хвилину вгамовує наші муки, як опіум.

— Я боюся забуття.

— Капіточку випийте — за наше знайомство. Я не схвалюю, коли горілка є чинником до знайомства, але так чомусь ведеться на цьому дурному світі, що горілка єднає багатьох, я прошу — капіточку… Це ж вино.

Вона, повагавшись, заплющила очі і, ледь закинувши голову, довго, малими ковтками пила.

— Ху-у! Я буду п’яна… — перевівши подих, Оксана оживила ніжну печаль свого осіннього неба. — А чому ви не випили? Ви хочете мене споїти?

Він мовчки вилив у рот вино — тепле, смердюче, терпке, — вилив, та не скривився, не бажав осоромитись перед дівчиною. Надкусив яблуко й, гострими зубами прожувавши, сказав:

— Однак ви нічого не повіли про себе.

— А що про себе? — вона скромно посміхнулася, і тоненька рисочка над губою виразно заломилася. — Звуть мене, як вже знаєте, Оксаною, прізвище моє Оверко. Народилася у відомій вам, певно, Кодні, а далі — Житомирська гімназія, потім трохи вчителювала, в чотирнадцятому році, коли Брусилов і Рузький зайняли Галичину, приїхала у Львів вести курси російської мови. Приїхала добровільно, хотілося побачити трохи світа.

— І ви не побажали виїхати зі Львова, коли росіяни в п’ятнадцятому відступали? — здивувався Ярослав. — Тоді виїздили всі, хто боявся, аби австрійці не арештували за співробітництво з росіянами. В ті часи багато було арештів.