«Відкинула… — з сумом подумала зараз. — І рано втратила вроду, і передчасно почала старіти… Їй вручили премію Паризької Академії, вона одержала десятки привітань і казала: я ніколи не почувала себе такою нещасною, як зараз… А я ж могла би дати більше, ніж будь-яка жінка, а між тим, найгірші жінки любимі, а мене ніхто не кохає…»

Оксана встала, засвітила світло і, думаючи про Ярослава, прибрала зі столу, відтак підлила вазони: Ярослав чомусь їх не запримітив — він запримітив лише книги. Нічого, вона навчить його любити квіти, — без краси нема життя. Вона давно уже переконалася, що людина і природа невіддільні: хто ігнорує природу — збіднює душу, бачити щодня громаддя будинків, впиватися міським життям — це так мало. Отже, вона його навчить… А якщо він більше не прийде?

Вона шкодувала, що він пішов. Ярослав простий і уважний. Їй ніхто ще не казав: одягайся, бо можеш простудитися… А він, бач, звернув увагу. І якийсь він нефальшиво щирий. І зовнішність примітна — вище середнього зросту, білявий м’який чуб, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, вольові виразні уста, прямий ніс, глибокі розумні очі з голубим відтінком, ямка на правій щоці,— гарний. І розумний. Невже він більше не прийде? А може, варто було дозволити, аби залишився? Але хіба вона повія? Не повія ж, однак… А може, він її доля? Може, отой вимріяний велет? Ось і будь мудрим! Ось і вгадай, коли виграєш, а коли програєш. Оксана глибоко зітхнула й знов лягла на тапчан.

V

— Це ж коли ми з тобою останній раз бачилися? — замислився Адам, розливаючи в чарки коньяк.

— У чотирнадцятому, — впевнено відповів Грицан. — Так, у липні чотирнадцятого.

— Боже мій! — прицмокнув Адам. — А зараз жовтень вісімнадцятого. Чотири страшних роки вогню і смерті… Що ж, вип’ємо, друже, за те, що вибралися живими з цієї вогненної бурі. Ми тепер гартовані-перегартовані.

— Саме — перегартовані,— прісно всміхнувся Ярослав і випив. — А криве колесо завше на себе кидає багно… Ти, здається, служив у Пілсудського?

— Так, з початку війни я пішов добровольцем у легіон Пілсудського, а потому потрапив у полон до росіян. Через кілька місяців мене виміняли. Повернувся до Львова, закінчив курси російської мови, відтак перебрався до Кракова. А оце місяць знову у Львові. Все ж таки рідне місто.

— Жонатий?

— Ти ж знаєш, мій Бог — Міцкевич, а Міцкевич одружився у тридцять шість.

— У тебе непоганий Бог, — ковтнувши кави, зауважив Грицан. — Здається, саме Міцкевич одним з перших висунув ідею про братерський союз усіх слов’янських народів?

— Ідея, — посміхнувся Адам. — Ідея — це ще не все.

— Все починається з певної думки. — Ярослав добув зім’яту пачку, в якій лишилося кілька цигарок. — Кури.

— Я люльку вживаю.

Стемпковський говорив стримано, але був радий, що Грицан затіяв цей перекур. З ним завше було важко розмовляти, він ніколи не мав постійних друзів. Одні не хотіли його, інших не хотів він. Стемпковський знав, як швидко Ярослав розчаровується в людях. Так, але це було раніше. Тепер він побачив іншого Грицана. На якого прикро було дивитися, до якого соромно було підходити — його університетський однокашник був убогий, обірваний, пониклий. Адам не жалів його, навпаки, хотілося ще більше принизити колись упертого студента, перед ерудицією і залізною логікою якого навіть університетські світила пригасали, і він не бажав поступатися:

— Ти ось говорив про ідею братерського союзу. Проте не забувай, що Міцкевич неприязно ставився до Росії.

— До царизму, а не до народу, до царизму, — поправив його Ярослав. — А це різні речі, шановний Адаме. В історії нема, здається, прикладів, щоб один народ самочинно робив якесь зло іншому, якщо до цього не спонукають провідники.

— Наївно заперечувати, що не було приязні,— Стемпковський пустив клубок їдкого диму. — Ти ж добре знаєш історію.

— А я не заперечую, настільки не заперечую, наскільки вважаю Міцкевича наївним, коли він, перебуваючи у Парижі, вірив, що французи кинуться на звільнення всіх пригноблених народів. Чи, може, це була віра в нового Наполеона?

— Міцкевич турбувався про свою батьківщину.

— Я розумію, малі народи завше шукають собі сильних, аби звільнитися від іга. Але в даному разі Наполеон, скажімо, нічого не зробив для Польщі.

— Наполеон створив герцогство Варшавське, — твердо заперечив Стемпковський. — І в конституції, яку дав йому, були проголошені рівність громадян перед законом, особиста свобода і так далі.

— Чоловіче добрий, та не будь смішним, — Наполеон ніколи не любив Польщі, він любив тих поляків, які здійснили свою знамениту атаку в Сомо-Сієрра, які проливали за нього кров. А щодо герцогства Варшавського, то…

— Зате поляки любили Наполеона! — майже різко ствердив Стемпковський, його почала дратувати Грицанова впертість.

— Так само, як турки Міцкевича, коли заборонили називати формований ним легіон польським. Ні, тут є своя давня традиція, твердо встановлена закономірність: кожна зо держава насамперед думає про себе, і, як казав Енгельс, багатства сусідів розпалюють жадобу.

— Ну, я Енгельса не читав.

— Дарма.

— Ти завжди вмів викручуватися із суперечки. — Адам всміхнувся, але насправді був злий, що й цього разу йому не вдалося взяти верх. — Вип’ємо іще?

— Наливай.

Вони випили і якийсь час мовчки ковтали каву. Нарешті Стемпковський, пахкнувши люлькою, ніби між іншим спитав:

— Чим тепер займаєшся?

— Нічим.

— Аз чого живеш?

— Роблю переклади одному вченому.

Ресторан «Люкс» наповнювався людьми і гомоном. Адам почував себе тепер упевненіше. На людях він завжди виділявся одягом, вишуканістю манер. Йому навіть було трохи соромно, що сидить поруч з обірванцем. Хоча поведінка Грицана вельми інтелігентна. «Вичухався, селюк…»

— Ти одійшов від історії?

— Кому вона потрібна? — знизав плечима Ярослав. — Все, що захотіла звершити історія, звершено.

— Ну-у-у! Історія тільки починається, — заперечив Адам, пишно розпалюючи люльку.

Грицлн розчаровував його все більше. Може, не стільки розчаровував, як нервував. Адже зараз, коли закінчилась війна і валиться Австро-Угорська монархія, кожен народ хоче мати свою державу, — знає Адам, свою державу хочуть створити й галицькі політики. Звичайно, з того нічого не вийде, але Адамові доручено слідкувати за кожним їхнім кроком. Якби Грицан був вхожий до політиків, можна було б ід ось винюхати. А може, навмисне став мовчуном?

— Тебе не турбує те, що діється в світі? — знов ніби між іншим поспитав Стемпковський.

— Абсолютно.

— Валиться ж монархія.

— Жодна імперія не була вічною, і Бісмарк мав рацію, що не промовами, не закликами вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю. Власне, історія імперій теж цікава. В 1864 році Пруссія разом з Австрією вела війну проти Данії для розширення свого панування, для захоплення Шлезвігу і Голштейну, а потому, не поділивши здобичі, Бісмарк затіяв війну з Францом-Йосифом. До речі, ти це, певне, знаєш, що в день вирішальної битви під Садовою у кишені Бісмарка лежала отрута. Але генерал Мольтке блискуче поставив Австрію на коліна.

— Мене завжди вражав дипломатичний талант Бісмарка. І він був правий, що вмілий дипломат завше вчасно вхопиться за край одежі пролітаючої мимо фортуни.

— Як і був правий в іншому: найнебезпечніше для дипломата — мати ілюзії. Сам же ступав на купину лише після того, як переконався, що вона достатньо міцна, що витримає його вагу.

Аж тепер Стемпковський почав слухати Грицана доволі уважно. О ні, Грицан не згас, війна не притупила його розуму, не вивітрила мозку. Він раптом подумав: а чи не використати цього обірванця для своєї мети? Адже є чимало прикладів того, як вихідці однієї нації служать справі іншої. Хіба Ярослав Домбровський не загинув на барикадах Паризької комуни? А Джузеппе Гарібальді? Боровся ж він у лавах латиноамериканців за визволення їх з-під іноземного іга.

— З твоїми знаннями ти міг би заробляти солідні гроші,— без глуму промовив Стемпковський.