«Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж…»
Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж:
Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі.
Приходять до мене з гостинцями фавни — у гості ж.
І волхви приходять, як смертному — смерть до постелі.
Не май мені серця: на учту прийду — і покличеш
До вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю…
Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче!
На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю.
Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю,
Бо мощене пекло — на камені камінь і камінь.
Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю,
І щось мене душить, намацавши душу руками…
«Час збирати каміння збігається з часом вмирати…»
Час збирати каміння збігається з часом вмирати…
Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові.
Легко зважені брили терпіння, любові і зради
Трохи більші, ніж зорі, — химерні, дрібні, іграшкові.
Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю…
Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання.
Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю,
Де росою на квітах — солона осіння осанна.
Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь,
Улягаючи в ніч — золоту, колискову і Божу…
Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось…
Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу…
«Відпокутую очі важкою, як камінь, сльотою…»
Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотою
Божевільної ночі, крихких голубиних зачать.
І відсутність сльози стане чистою, золотою,
І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать.
Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі — нічого).
Замала, наче зерня, заронене вітром у мак.
Не давай мені слова, хай буде далека дорога.
Хай зоря камениста лягає на плечі — ніяк…
Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням,
Я молитву тобою, у тобі, при тобі — мовчу.
Тяжко вергаю світ — і латаю вериги натхненням,
Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу.
«Вода, ніби кашель, густішає в холоди…»
Вода, ніби кашель, густішає в холоди.
Здається, що хмари прикопують снігом літо.
І кажуть вітри до лісу: чекай біди,
А ліс розуміє правду і платить мито.
І в тому його надія, його війна,
Хвороба прозорості, світлість його зимова.
І листя лягає в душу, неначе на
Нетлінну поверхню неба початок слова.
«Судинами, судними днями і просто годинами…»
Судинами, судними днями і просто годинами
Чекаю твого недобутого в мені буття.
Так іноді в лісі дерева зростаються спинами,
Так криком утробним намацує матір дитя.
Триваю безчасно, безтрепетно, тільки тривога —
І голос упошепки. Бачимось — тільки здаля.
І туга, немов волосина, — найтонша дорога
Убогій до того, з ким легшає в серці земля…
«Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів…»
Я брела навмання. Десь на кручі мигдаль розцвів,
Рожевіло в повітрі сонце — ішло до ночі…
І кохання моє вигризало сльозами очі.
Й бракувало повітря, як часом бракує слів.
Що сказати тобі? Чи повіриш мені тепер?
Ця відсутність рослин — як відсутність імен в людини.
Я брела навмання. І у храмах моїх химер
Трепетали птахи, бо Творцю бракувало глини.
«Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну…»
Забудь мені вмерти. Звістуй переродження сну.
Се вість невловима, як тінь серед листя, що кане.
То Ноєва ніч. Незглибиму її крутизну
Спокутує берег землі або світу, мій Каїне.
І стукає серце, мов човник, спіткнувшись об міль.
І знову, і знову — далеко мовчати і жити.
Безвихідь у морі. І хвиля по хвилі, і біль.
Любити — щоб вмерти? Чи вмерти, щоб далі любити?
«Умираючи, схочу для себе прозорої тиші…»
Умираючи, схочу для себе прозорої тиші,
Щоби осінь стояла, прилігши зелене грудьми,
Щоб печаль достигання ставала прозоріша і гостріша,
Наперед осягаючи холод і скупість зими.
Схочу жовтого листя — всіх барв, півтонів і відтінків,
Щоб у головах мати його шарудіня крихке.
Бо душа стане тонша найтоншої павутинки,
Що летить із самотнім пілотом в останнє піке.
І тоді я сховаюся тихо, як дівчинка плаче,
їй минається біль, прочування його й голоси.
Аби тільки у небі не сонце, а м'ячик дитячий,
Він зіскочить із неба, ти просто його попроси.
«Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні…»
Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні,
Тільки сенс листопаду — як наслідок довгого посту.
Мов померлий — у смерті, в любові зізнайся мені,
Щоб усе було важче, ніж зараз, прозоро і просто.
Бузувірить душа, бо її несусвітня межа —
Льодостав сокровенного — Божою карою висне.
Я не неуникненна, я не майже насправді чужа,
Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне.
Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом.
Я вже звикла вмирати — так сонце заходить в рослини,
І осущує стебла своїм не добром і не злом,
А відсутністю права шукати для них середини.
«Звільни мою душу від каменя мого плачу…»
Звільни мою душу від каменя мого плачу,
Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй.
Приходжу до тебе, приношу слова — і мовчу,
Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати.
Це наче надія, яку ти для мене беріг, —
Мов щойно з потопу, із Божого того веління.
Ти був мені теплим — і ждав. І пустив на поріг
Розгублену жінку з моєю щасливою тінню.