Маріанна Кіяновська
ДО ЕР. Вибране
«Бути з тобою. Бути тобі — і вмерти…»
Бути з тобою. Бути тобі — і вмерти,
Взявши всього потроху від нас обох.
Тихо витати (хмари не люблять впертих)
Понад тобою. Решту розсудить Бог.
Ми не прощались (скільки там того міста!),
Не намагались трохи пройти назад.
Станули снігом (стала вода пречиста).
Отже, я вільна. Можу витати — над…
«Осмислюю тебе на приступці трамваю…»
Осмислюю тебе на приступці трамваю,
Бо коні наших зір розсипались в пітьму.
На все, чому ти є, я тихо зачекаю.
А потім — назавжди, навіки — всеприйму.
Є ритм серцебиття і ритм каменування,
Недавність одкровень, несталість заборон.
Я — сенс твоїх знамень, і я тобі остання
Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.
«Відсутні береги у кровотеч…»
Відсутні береги у кровотеч,
Відмовчані, віджиті, відзабуті.
Весь їхній сніг — то тільки досвід втеч.
А їхній іній — чистий шамот суті.
Гончарне коло обрію — як гріх:
Все — на долоні, долі на поталу.
Я — повна чаша простору. І сміх,
Мов час, тече судинами помалу.
«Безслідна і невидима, як вовк…»
Безслідна і невидима, як вовк,
Який у хащах звив собі безодню,
А потім ошелешенно замовк —
Для себе лютий, а для всіх самотній,
Приходить новина і кане вість
Про неминучість пам'ятей і прощі.
А ти у мене будеш перший гість,
Коли підуть останні найдорожчі.
«Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата…»
Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.
У цьому повітрі, у духові воску і хмелю
Чорніє стежина, хитається холодом хата,
В якій я тебе нагодую і постіль постелю.
Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,
Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.
Ти — простір пратворення. В тобі здригаються межі,
Коли ти ідеш іменами від зла до початку.
«Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі…»
Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі
Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.
Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.
Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?
Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.
Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.
Ми з тобою тривали — і нам не хотілося спати:
Боронився від сну за пітьмою захований птах.
Позбувались страху. Залишалися — рана на рані.
В Божий день називання імен і приблуд, і царів,
Будуть явлені всі імена — золоті і останні,
Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…
«Мені з передсвіту дано і наречено див…»
Мені з передсвіту дано і наречено див.
Ходила водою — і в лід замовлянням вертала.
Ти ж бачив лиш жінку — і довго за мною блудив,
Щоб я із непам'яті пам'ять тобі відшептала.
.......................................................
І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:
У чистому полі впіймати коня і вітер.
.......................................................
І скресла дорога — і перемінилась в ріку.
.......................................................
А смерть — це коли вилити душу з відер.
«У землю увійди — і так собі заплач…»
У землю увійди — і так собі заплач,
Як плакав немовлям, коли не стало лона.
Хай котиться душа, немов ґумовий м'яч.
Трава збагне печаль — і зробиться солона,
Заплутає сліди земних твоїх ходінь
Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.
Тавро вросте в чоло — тяжке, як світлотінь.
А ти усім прости — і ухопись руками
За ниточку тонку, за теплий промінець,
Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.
Я знаю майже все про темний твій кінець.
У нас одна ціна за срібло благодаті.
«У темряві прокинусь — адже спала…»
У темряві прокинусь — адже спала,
Дощенту біла жінка чорнокнижна.
Твою присутність темрява гортала —
Немилосердна, бо занадто ніжна.
Лягали тінні риси на папері,
Неначе крила втомлені лелечі…
З кімнати вийду, причинивши двері.
Тебе збудивши не заради втечі.
«Сіна стіжок в оправі стерні і моху…»
Сіна стіжок в оправі стерні і моху.
Що там на стежці — жінка? тварина? тінь?
Пустка у домі, сходи риплять: «Амінь»,
Добре, що дні — не зразу, а так, потроху —
Геть випікають очі. Солона кров.
Серпень минув і канув, минув і канув…
Легко любити мертвих, бо та любов
Перетікає в вічність, немов в осанну.
«Заспіткаю тебе не при камені — на траві…»
Заспіткаю тебе не при камені — на траві.
Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.
Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,
Нас же двоє несмерклих із темного боку Місяця.
Заспіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.
То покутна ціна утеклого з небосхилу.
Ми надкусимо хліб і зап'ємо вином. Ти з тих,
Хто дає імена речам — і втрачає силу.