— Катя права, — втрутилась Лариса. — В світлі останніх подій, Андрію, народ краще не дражнити й не злити. Не провокувати вовчим дитинчам.

— Зрозуміло. Вовчицю, кажеш, хтось убив?

— Думаю, той же, хто лякає людей. В одному лісі зустрілися.

— Може бути, — Левченко вже не знав, що дасть йому розгадка ще однієї маленької Катерининої таємниці. — Все одно б дізналися.

— Кажу ж — я збиралася його випустити. Навіть не дуже–то й хотіла критися спочатку. Подумаєш, маленьке вовченя. Це ж мені порадили мовчати від гріха подалі.

Левченко стрепенувся, вкотре за день напружився.

— Порадили? Хто порадив? Хтось іще знав, що в тебе вовченя?

— Так уже сталося, — Липська розвела руками.

І розказала, як сталося.

— Ця людина приходила до вас потім?

Катерина кивнула, перепитала без тіні тривоги:

— А що таке?

— Нічого. Коли? Востаннє — коли?

Андрій пригадав, коли знайшов у лісі на кущі вовчу шерсть.

Саме той день назвала Катерина.

Левченко не міг у це повірити.

Збігів не буває.

Або навпаки — трапляються саме такі збіги.

Звичайне маленьке вовченя — ось кого йому не вистачало знайти, аби всі фрагменти остаточно й дуже просто склалися в голові. Підказки ж були кругом. Завжди. Не лише тепер — раніше. Варто побачити сироту вовчиці, щоб отримати останню — й головну — відповідь.

Ні.

Є ще одна.

Левченко здогадався, хто.

Лишилося зрозуміти, чому.

— Будьте тут. Нікуди не виходьте, — промовив він, поправляючи кашкета. — Катерино, лишаю тебе старшою. Відповідаєш за своїх гостей. Як щось, коли хтось прийде — посилайся на мене. В усьому, навіть якщо такої потреби не виникне.

Більше нічого не пояснюючи, рвучко розвернувся, вийшов з хати.

Його вже напевне чекають на місці Вовк із Теплим.

Але ще треба встигнути навідатися до Нещерета. Бо з новим відкриттям плани трошки помінялися. Без лікаря — ніяк.

Уже осідлавши мотоцикл, Левченко згадав — за всіма цими відкриттями не виконав прохання Ігоря.

Не вертатися ж.

Та й не до того.

Розділ одинадцятий

Холодний піт

— Не перегризлися тут?

Питання не жартівливе, Андрій був серйозний, як ніколи. Зброї своїм несподіваним товаришам не залишив. Та весь цей час тривожився. Сам на сам ці двоє цілком могли зчепитися. Адже Теплий тримав Вовка у полоні без малого добу. А Ігореві не потрібні були натяки, аби зрозуміти: Левченко не в захваті від укладеного миру з дезертиром, бандитом та вбивцею. Варто напрузі спалахнути, й з двох живим залишився б тільки один. Не обов'язково пересилить Ігор. Навпаки — Андрій небезпідставно побоювався, що в прямій сутичці в'язень–утікач, котрий ще не до кінця зміцнився, програє сильному здоровому бандюзі.

Та нехай би сталося диво, Вовк упорався б із Теплим — все одно Левченка не грів жоден із варіантів. Чуйка підказувала: Жора прийняв для себе дуже важливе рішення, суті якого поки що неможливо розгадати. Тож якби ситуація загострилася, дійшло до бійки, й він убив би Ігоря, однозначно з'явився б на домовленому місці зустрічі. Аби йти з Андрієм до лісу.

Припустивши такий варіант розвитку подій, Левченко признався собі: терпіти не став би. Порушив би всі домовленості. Без жодних мук совісті застрелив Теплого та ще й придумав, як краще використати його труп у своїй особистій грі. Мінус подібного повороту: він знову зостається сам на сам із тим — або тими, — з ким неодмінно доведеться перетнутися в лісі, на підступах до колишнього німецького секретного об'єкту.

З іншого боку, якби Жору вдалося ліквідувати Вовкові, нічого б не спростилося. Мерзотник Теплий правий на сто відсотків: його досвід знадобиться, щоб відкрити сейф.

Спершу, коли Грім згадав про нього, не надаючи особливого значення, Левченко пропустив повз вуха. Проте чим більше фрагментів складалося, тим ясніше розумів: отримати на руки вміст сейфу слід попри все. Без цього задумана ним операція не матиме того результату, якого треба прагнути, захищаючи Сатанів від тотальної зачистки силами НКВС. А також — рятуючи повстанця й віддану йому Катерину, прикриваючи Ларису та Вовка. І, звісно ж, убезпечуючи себе від цілком логічних у створеній ситуації репресій. У мирний час якось би викрутився. Проте йде війна, тож вимоги суворіші.

У сухому залишку висновок Левченко зробив єдиний. Хай би як це не прозвучало, але виглядає, йому для вдалої реалізації задуму потрібні однаковою мірою Ігор Вовк та Жора Теплий. Через те зрадів, побачивши обох біля брами. Сиділи мовчки, один напроти одного, дивилися в різні боки. Але поки що тримали себе в руках. І Андрій, доклавши зусиль, аби приховати задоволення, мовив діловито:

— Ну, раз так, тоді вперед.

— За орденами? — вишкірився Теплий.

— На міни, — буркнув Вовк.

— У кого який фарт, — відрізав Жора, підвівся, обтрусив штани. — Командуй, начальнику.

— Пістолет даси? — запитав Ігор.

— Чом би й ні.

Андрієва рука ковзнула в кишеню галіфе, але Теплий тут же вигукнув:

— Е–е! Куди! Йому ствол? Давай тоді й мені, начальнику! На рівних підемо.

— Ми вже це обговорили, — мовив Андрій сухо. — Забув — ще раз скажу: обійдешся.

— А він, значить, хай? Для чого цьому чушкові ствол?

— А тобі для чого?

— Всіх озброюєш — так усіх, — говорячи так, Теплий стиснув та розтиснув кілька разів кулаки. — Тобі, наприклад, я вірю. Йому — ні. Нам разом на діло йти, а він мені в спину шмальне.

— Не шмальне.

— Горбатого ліпиш, начальнику. Або мені теж ствол давай, або ми не домовимося.

— Ми з тобою ні про що не домовимося, Жора, — парирував Левченко, витягнув з кишені руку. — Але ти правий. Він правий, Вовче. Так спокійніше. Хай зброя буде тільки в мене.

Ігор повів плечима.

— Як скажеш.

— Тоді з цим усе, — кивнув Андрій, глянув на сонце, потім — на годинник. — Чорт, нічого не робили, а вже сімнадцята п'ятнадцять. В лісі темніше буде, дерева ж кругом, тінь. Доведеться робити марш–кидок. Якщо це, звісно, буде можливим. І там, по дорозі, не буде більше мін та капканів. Значить, слухай наказ, — обвів поглядом свою невелику команду. — Першим іду я. Теплий — за мною. Вовк, ти — замикаючий. Твоя задача, крім усього іншого, стежити, аби Жора нічого не відколов.

— Ображаєш, начальнику!

— Тебе образиш… Не довіряю й ніколи не довірятиму. Живи з цим. Знай і мовчи. Коли все зробимо, як задумали, і ти підеш геть, попереджаю: ловитиму далі.

— Ага. Не боїшся, що, коли спіймають, я багато цікавого про тебе розкажу?

— Ні, не боюся. Є особлива вказівка стосовно тебе, Теплов. Живим не брати. Застрелять — не страшно. Ніхто за це покараний не буде. На практиці це означає, Жоро, що кокнути тебе під час затримання може, хто завгодно. Навіть якщо здаватися сам підеш. Тільки ж ти не підеш, а, Теплий? Не в твоїх правилах, скажи?

Жора скреготнув зубами.

— Поговорили, начальнику. Все мені з тобою ясно. Рвонемо, бо котли твої ж цокають, — він кивнув на Андріїв годинник. — Чи не все ще сказав?

— Не все. Гав не ловити. Будь–який підозрілий рух. Хай пташка перелетіла з гілки на гілку — фіксувати. Попереду, з боків, і головне — ззаду. Під час руху старайтеся не розтягуватися. Якщо ж доведеться, якщо того вимагатиме ситуація, бажано триматися так, аби бачити один одного. Від цього залежить життя кожного з нас.

— Прямо так і життя?

— Я не перебільшую, Теплий. Мені на твоє життя, припустімо, глибоко наплювати. Але сам на себе не наплюй. Маємо справу з чимось дуже серйозним і небезпечним, — коротка пауза, потім додав: — Чесно, я й сам ніколи раніше з таким не стикався.

— З чим — таким? — вирвалося в Ігоря.

— Ось і йдемо розбиратися. У мене хіба припущення, чіткої відповіді нема.

— Не тягни гуму, начальнику, — Жора легенько ляснув себе долонею по ляжці. — Мене вже, сука, розпирає. Погнали, хоре стояти.

— Пішли, — кивнув Левченко.