Изменить стиль страницы

Ігор для чогось озирнувся, тоді запитав:

— Лігво, кажеш… Давно в тебе такі підозри?

— Та ось уже скоро дві години, як.

— Ти диви. Чув я про місцевого перевертня. Його рік знайти не могли. А старший лейтенант Левченко, бач, за дві години впорався. Хоча його не дуже–то й шукали…

Андрієва правиця міцніше стисла руків'я пістолета — далася взнаки напруга.

— Рік? Кажеш — рік? Він же тут із травня наче орудує…

— Неправильна інформація, старлею. Просто говорити про нього не прийнято було. Народ що тоді боявся, що тепер…

— Кого боявся народ?

Левченко враз відчув — перед ним прочиняються двері, в які досі з невідомих причин ходу не було. Щось підказувало: ноги принесли до Вовка не даремно, не випадково він перетнувся з утікачем лише зараз. Ще трохи — й відкриється очевидна істина.

— Вовкулаки, — спокійно промовив Ігор. — Він в окрузі ще за німців почав жирувати.

— Звідки відомості?

— А мені дивно, що ти нічого не чув. Твоя квартирна хазяйка, Поліна Стефанівна, повідала Ларисі. А Лариса розказала мені.

Ідіот.

Не стримавшись, Левченко несильно стукнув себе по лобі пістолетним руків'ям.

Як просто все.

Щойно він отримав від утікача, якого знав менше тридцяти хвилин, другу половинку головоломки.

Об'єкт у лісі.

Досліди, для яких відбирали здорових сильних чоловіків з числа полонених.

Нічні нелюдські крики.

Гот, він же Бог.

Лютий звір, що з'явився в околицях Сатанова, не дуже далеко від якогось секретного німецького об'єкта. Страх, посіяний ще німцями, котрий лишився з поверненням Червоної Армії та радянської влади.

Між усім цим прямий та явний зв'язок. Інакше бути не може.

Хижак, котрий народився в лісі.

Перевертень.

Створений тим, хто не лише називається Богом, а й вважає себе таким.

— Ти для чого? — запитав Ігор. — Лоба ж розквасиш.

— Переживу, — Левченко відмахнувся рукою з пістолетом. — Ніби зростається все.

— Що саме?

І Андрій, не маючи сумнівів, що робить правильно, розказав Вовкові про об'єкт у лісі. Полонених у блоку. Штрауса, сейф у його кабінеті. Ніким ні разу не баченого Гота. Нічне бомбардування. В останній момент вирішив не говорити, коли й від кого це почув. Утім, Ігор не питав. Слухав уважно, коли Левченко скінчив — кивнув:

— Знаєш, ти правий, мабуть. Усі сліди ведуть туди. Думаєш, вдасться когось або щось знайти?

— Або того, для кого об'єкт у лісі — рідний дім. Або — папери в сейфі. Якщо розклад вийде підходящим — і те, і інше.

— Раптом все це розбомбили до цеглини?

— Може, й так. Перевірити треба. Гайда, Вовче, збирайся. Нема часу. Зброю дам, є в мене з собою запасний пістолет. Сам же розумієш: один я там нічого не зроблю.

Вовк зітхнув, знову озирнувся. Нерви, вирішив Левченко.

— Без мене.

Почувши таке, Андрій не повірив.

— Що–що?

— Хочеш — стріляй. Але без мене. Не вийде нічого в нас.

Левченку враз забракло слів. Його не цікавили аргументи. Він не розумів, що людина в такому становищі відмовляється, чудово уявляючі можливі наслідки. Переконувати, вмовляти його Андрій не збирався. На це не лишалося часу.

Повільно підняв руку з пістолетом.

Зараз Вовк або піде з ним, або…

— Опусти, — почулося раптом.

Наказали зненацька, й Левченко в першу мить подумав — це говорить сам Вовк. Та з сусідньої кімнати, з–за спини Ігоря, виступив чоловік, цілячи з пістолета в голову Андрієві.

— Не промахнуся, начальнику! Опускай ствол!

На Левченка вдруге за день наставляли зброю.

Інший би посміявся.

Ясно, чого Вовк нервово озирався.

Сюрприз.

— Так–так… Громадянин Теплов. Жора Теплий. Ну–ну…

— Зустрічалися ми недавно, а, начальнику? Повоювали трохи, біля магазину, нє?

— Де б ще знову…

Андрій не збирався вимагати пояснень від Вовка. Але й зброю опускати наміру не мав. Зрозумівши це, Теплий перемістив руку, тепер цілячись уже в голову Ігоря.

— Раніше шмальну, начальнику.

2

— Поговоримо?

Відповів Андрій не відразу. Зустрівся поглядом із Вовком. Нічого там, попри сподівання, не прочитав. Неквапом опустив пістолет, запитав:

— Про що?

— О! — вигук Жори Теплого прозвучав радісно. — Поважаю, начальнику. Я вже подумав — станеш у позу. Заведеш шарманку: не буду говорити з тобою, морда бандитська. Здавайся, сучий син. Весь такий із понтом, із гонором. А тут ані понту, ані гонору. Значить, вийде розмова. Чи не вийде?

— Не знаю. Валяй, чого хочеш.

Теплий скривив кутик рота в посмішці.

— Я тут послухав вас обох. Цікаві казки, дуже цікаві. Почув і головне: часу, начальнику, ні в кого з нас нема. До вечора, до темряви тобі треба впоратися. Інакше хана всім. Мені в тому числі. Тобі, мусор, воно–то вигідно, якщо Жору Теплого накриють. Всіх собак та вовкулаків можна повісити на мене, живого чи мертвого. Мене, розумієш, такі розклади не гріють.

— І що? Хочеш, аби я дав тобі втекти? Тікай, не заважатиму. Слово офіцера даю.

— Ага, вірю, — Теплий стер із лиця криву посмішку. — Сам на себе дивуюсь, бо лягавим віри нема. Тобі ж повірити готовий. Але, — він клацнув язиком, — розклади не годяться.

— Не хочеш змитися?

— Хочу. Так ти ж читав мою особисту справу, начальнику. Я під вишаком. Все одно збирався зробити звідси ноги. Ще сьогодні, до ночі. Баба ось його, — кивок на Ігоря, — рано тут прибігала. Знаю вже все, чекістів чекаєте. Коли від них кругом стане чорно, мені краще пірнути складніше. Тільки я передумав.

— Не хочеш тікати?

— Хочу й буду. Тебе послухав, начальнику, й плани трошки поміняв. Офіцере, ти б мене вломив лягавому при першій же нагоді? Навіть якби я зараз не проявився — здав би?

— Можеш не сумніватися, — вичавив із себе Вовк.

— Бач, мені ховатися вже нема смислу. Тому, бродяги, ми підемо разом. Не ломайся, наче цілка, Офіцере. Рішення прийняте. Втрьох веселіше.

Від бандита Левченко такої пропозиції не чекав.

— Куди… куди підемо?

— О, здрасьтє! Ще одна незаймана баришня! Туди, — Теплий кивнув у бік вікна, звідки виднівся ліс. — Ми всі троє в одному човнику. Офіцера шукають за втечу. Мене наказано по можливості вбити на місці. Ти, начальнику, здається мені, теж пасажир не простий. Бо послухав, що казав, як викладав. Окрас у тебе не червоний, так собі мислю.

У Андрієвих вухах усе голосніше клацала стрілка невидимого годинника. Час, час, усе це час…

— Тебе відпускають, — промовив він. — Ніхто не спинятиме. Я даю тобі фору даю. Нікому не скажу, що бачив тебе й говорив із тобою. Багато пояснювати, мені ж гірше. Та й Вовка підставлю. Слово.

— Вірю.

— І не йдеш?

— Йду. Спершу — з вами. Потім — своєю дорогою.

— В чому твій інтерес?

— Є один, — Теплий знову цокнув язиком. — Слухай, начальнику, я ж за першою злодійською професією ведмежатник. Ламати сейфи для мене — улюблена робота. Там, куди ви з моїм корешем Вовком намилилися, є сейф. Ну, може бути, я так собі почув. І те, що всередині, тебе цікавить. Сам відкриєш? Чи ви його з Офіцером на пару потягнете? Куди? Гранатою рвонеш замок? А раптом там все пошкодиться? Багато є небезпек для тебе, начальнику, дуже багато. Жора ж Теплий замок приголубить, як гладеньку пухкеньку бабу. Нічого поганого не зробить, акуратно позбавить дівочості. Далі видно буде. Годиться?

Вирішувати треба негайно.

Левченко вже майже фізично відчував, що кожна наступна втрачена хвилина грає проти нього. Глянув на Ігоря. Цього разу погляди зустрілися. Тепер читалося щось осмислене. Далі мовчав, видно, чекаючи, про що домовляться сильніші сторони.

— Я так і не втяв, задля якого чорта тобі все це треба, Теплов. Прогулянка, маю на увазі.

— Сейф, — повторив Теплий. — Попереджаю, начальнику: почнеш торгуватися — вліплю кулю в довбню Вовкові. Потім ми з тобою, хто перший, хто кого. Ти мене — банкуй. Але чорт знає, чи зможеш сам піти до лісу. Я тебе — така ж сама історія. Тільки, повторю, якщо забув — мені втрачати нема чого. Вам обом — є, мужики. Краще не доводь, начальнику.