Наостанок Вірка пропонує по камінні перейти на той бік ріки, щоб остаточно пересвідчитися, чи в полях уже дійсно цвітуть ромашки й волошки. Ми хапаємо свій одяг і в одних купальних костюмах з реготом і вигуками навперегінці долаємо ріку. Вовочка не відстає від мене ні на крок, хоча весь час просить не квапитися, бодай на мить зупинитися. Який же він неповорот… Обертаюся, щоб сказати це хлопцеві, й у цю мить він мене мало не цілує. Вчасно відхиляюся, але боса нога ковзає по мокрому камені — і ось я вже сиджу у воді. Біль у лівій нозі страшенний! Щиколоток пухне на очах, а нога до самого коліна червоніє й синіє.
— Це все через тебе! — ледве видушую з грудей.
— Я ненавмисно! Чесне слово!
Мені дуже погано. Напевно, як нам казали в медучилищі, больовий шок. Свідомість ледве блимає, вогнем пече коло серця. Якби не холодна вода, в яку я втелющилася з усього маху, давно би вже знепритомніла. Вовочка залишає і свій сухий, і мій намочений під час падіння одяг на камені, бере мене на руки й несе до берега. Позаду, майже з протилежного берега, гурбою повертаються невдоволені однокласники. Я даюся Вовочці аж ніяк не легко. Ми обоє «тонкіє і звонкіє», єдина різниця, що хлопець на півтори голови від мене вищий. Нарешті берег. Вовочка обережно кладе мене на моріжок і біжить телефонувати по «швидку». Клас починає жваво коментувати моє нещастя:
— Це перелом! Стовідсотково! Дивися, який крововилив!
— Тепер цілий місяць треба буде лежати в гіпсі! А потім ще розробляти ногу масажами! Мій брат півроку мучився!
— Може, лише вивих, — з надією шепочу я, з жахом помічаючи, що нога вже не тільки синіє, а й чорніє.
— Перелом!
— Добре, що вже хоч екзамени позаду!
— А випускний? А вступні іспити?
— Вступні аж у серпні, до того часу гіпс знімуть!
— А як їй з гіпсом на нозі з’являтися в суботу на випускний бал?
— Гавкнув, Олю, твій випускний!
— Як і Золота медаль! — мені з очей рясно котяться непрохані сльози.
Біжить Вовочка і здалеку гукає, що «швидка» вже їде. Бідолаха, він такий переляканий і схвильований, що аж голос рветься. Та ж не вмираю я від перелому! Та й перелом, скоріше всього, закритий. Дасть Бог, що й без зміщення кістки. А може, щосили надіюся, й не перелом, а тільки вивих: вправлять — і все стане на місце. Ну, набряк і синець кілька днів протримаються — принаймні, так нам пояснювали в медучилищі.
— Умудрився попсувати дівчину, — грубо іронізує з Вовочки Ігор-Боксер. — Але як ти її пер на руках поперед себе! Як Ромео мертву Джульєтту. Я думав, що на ходу переломишся!
Вовочка кусає губи й стискає кулаки. Вірка-Шкірка цитькає на Боксера, проте в розмову вмішується Данута:
— Юро, ану візьми й мене на руки! Зараз навмисно зламаю собі ногу! — проте коли Юрко рушає до неї, задкує до води. — Атстань, пратівний, Родіна в апаснасті! Хай мене краще Вовочка підніме! Він має досвід!
Приїжджає «швидка» з мигалкою й сиреною. Лікарі хочуть мене покласти на ноші, але це така ганьба, що й уявити не можна! Спираючись на плече Вовочці, шкандибаю до машини на одній нозі.
— Одяг принеси, — прошу хлопця, бо не буду ж я в лікарні лежати в одному купальнику!
— Боксер побіг за твоєю формою й босоніжками!
Вовочка сідає біля мене вже в «швидкій» і мало не плаче:
— Чесне слово, я не хотів! Ти мені віриш?
Вигляд у хлопця такий нещасний, що хочеться підбадьорити його бодай жартом. Тим паче, що й причина є:
— А навіщо ти собі у плавки камінь поклав? — питаю. — Я відчула, як ти мене притискав до себе, коли ніс на руках…
Дикий регіт Боксера лякає лікаря на передньому сидінні й медсестру біля дверей. Обоє кидаються до мене. Що я такого сказала? Чому Вовочка почервонів, як вимпел, а Боксер, ухопившись за живіт, валяється на піску? Та, зрештою, на вияснення цього дражливого питання вже нема часу. Аннищук, хоч ніби збирався супроводжувати мене до лікарні, вискакує з машини. Шофер натискає на газ, знову вмикає сирену й мигалку, і «швидка» мчить у травматологію.
Перелому нема. Розірвано сухожилля. Це ще гірше, ніж перелом, бо вже травма на все життя: досить буде нерівно ступити, спіткнутися — і по новому колу! Гіпсу мені не минути. Ще й оформляють у стаціонар. Випускний накрився!
Другого дня вранці мене провідують Катруся, Ліліана, Данута і наша староста Вірка-Шкірка. Вовочка не приходить ні до обіду, ні після. Не з’являється, безсовісний, хоча все сталося через нього! А ще вибачався, за «швидкою» бігав. Під вечір у дверях палати з’являється моя мама.
— Якби кізка не скакала, то би ніжку не зламала! — каже замість привітання. — Що тепер буде?
— Нічого гіршого, ніж є, — показую свою ногу в гіпсі від ступні до коліна.
— Я тобі листа принесла. Від цьоці Дозі.
Конверт розпечатаний. Але чому від цьоці Дозі, якщо почерк дядька Данила? Що ж він пише? Ага. В університеті був, дещо зробив. Але гарантії ніхто не дає. Нема що писати. Краще буде, якщо я сама приїду до Львова, щоб усе обмізкувати віч-на-віч.
— Як я тепер до Львова поїду? — киваю на загіпсовану ногу.
— Читай далі, — наполягає мама.
Дядько пише, що цьоця Дозя замовила мені для випускного те саме вечірнє плаття, в якому я була на дядьковому ювілеї. Тільки треба передзвонити, чи зможу сама його забрати, чи їм везти мою сукню в Село, і коли саме в мене випускний.
Яке вечірнє плаття? На випускний мені тепер нема чого з’являтися. З гіпсом на нозі! Ото вигляд! Як у кота Базиліо із «Пригод Буратіно».
— Читай далі, — не вгаває мама. — Те, що на звороті, читай!
О, це вже цьоцин почерк! Але, але… Господи! «У дядька Данила — рак піднебіння. Він ще про це не знає, але вже на лікарняному. Будемо рятувати всіма способами. На жаль, належно допомогти у твоїх справах уже не маємо змоги. Данила записали на чергу в московську лікарню. Першого липня виїжджаємо. Якщо тобі потрібне плаття для випускного, не зволікай із приїздом у Львів — нам зараз зовсім не до поїздки в Село. Але ми тебе любимо й візьмемо сукню напрокат, хоч би довелося платити й за цілий місяць. Не гнівайся, що тепер уже не до твого вступу. Данило просто не встигне довести справу в університеті до кінця: з Москви, якщо все буде добре, повернемося не швидше, ніж у серпні. Вступай у педінститут у своєму Обласному Центрі. Там у тебе таки залишається якийсь шанс стати вже цьогорічною студенткою. Я перевідувалася у Данилових знайомих. Якщо в тебе нічого не вийде, на журналістику вступатимеш наступного року. Зателефонуй нам з переговорного пункту в будь-який день о четвертій по обіді — ми в цей час після щоденних дядькових процедур удома, але нічого Данилові про пухлину не кажи! Якщо сам візьме трубку, будь весела, пояснюй, що не хочеш вступати окремо від однокласниць, тому Львова тобі не треба».
Кінець! Я затуляю обличчя долонями, й сльози рікою течуть мені поміж пальців.
— Я вже буду йти, — каже мама. — Дома роботи багато. Сіно скосили, але щодня перевертати треба, щоб сохло з усіх боків. Картопля не сапана, буряки не проріджені. Дитячий садочок, не думай, — також не мед. За цілий день так наношуся чужих бенькартів[64], що приходжу додому ледве жива. Ось тобі грудка свіжого сиру й півлітровий слоїчок сметани: Муличка порадила. Каже, ці продукти допоможуть, щоб кістки швидше зрослися.
— У мене цілі кістки. Розірвано сухожилля.
— Я принесла те, що мала. Тебе ж тут годують?
— Не хочу я їсти! Не хочу навіть дихати! Нічого не хочу! Я після цьоциного листа вже й жити не хочу!
Наступного дня Вовочка також не приходить. З моєї палати вранці виписали непосидючу дівчинку Галю й сердиту бабусю з грубезним коштуром. Першокласниця два тижні тому вивихнула щелепу, посперечавшись з однолітками, що зможе запхати собі в рот цілий клубок вовняних ниток, а бабця зламала великий палець на нозі. Лежу сама, і довгий літній день мені стає вічністю. Однокласники не з’являються, навіть Катруся не прибігає — їм не до мене: готуються до випускного.
64
Бенькарт — байстрюк (діал.); тут — бахур, дітисько (зневажлива назва чужої дитини).