А в усіх мною прочитаних книжках, у переглянутих фільмах радянські начальники, та що там начальники — прості комсомольці, поставали взірцями чесності і порядності. В Ірпіні ж запінений молодик відкрито хамив жінці, авторці таких віршів! А наш шкільний секретар комсомольської організації в неділю, на самий Великдень, примусив усі старші класи збирати металолом. Сам же в новому костюмі й лакованих туфлях контролював, як піонервожата важила залізо, час від часу прикрикуючи, щоб записувала менше, ніж показує вага, бо ми зносимо суцільну іржу, й похитувався, перевалюючись з носка на п'ятку, з носка на п'ятку. А як зневажливо — наче поміщик за кріпаками — спостерігав за нашою роботою, за тим, що ми всі обмастилися, немов поросята, а на вулиці — люди в святковому: празник!

У Володимира Романовича кілька місяців тому мало не зробили обшуку! А як зневажав нашого вчителя ситий п'яндига у вагоні: «пєдахох!», «на кавєр визаву!», «как вош к нахтю…»! Як боялися цього хама й начальник поїзда, і провідники! І вже стовідсотково розумію: нічогісінько не буде «обехаесесникові», хоч і брав, бере й братиме хабарі, про що на п'яну голову сам же й вибовкав! Його, його треба судити, а не львівських журналістів і бібліотекарів! Але ж не судитимуть!.. І ще: усі бояться. Навіть Таїсія Владиславівна, котра під гітару співала хуліганських пісень.

А чому в нашій шкільній бібліотеці не можна знайти таких поезій, які я переписала із зошита Ларисиної вчительки? Чому в газетах друкують лише однакові, як близнята, віршики про мир, Леніна й партію? Тому, що має право на друк тільки «партійна література»? Он навіть шмаркатий семикласник Борька Маслов переконаний, що саме так має бути, що його брехливе оповіданнячко варте більшого, ніж твір того хлопчини з інтернату, бо там нема образів комуністів і нічого не сказано про щасливе радянське дитинство!

Що мене чекає, коли після закінчення школи вступити так і не вдасться? Колгосп? Цегельний завод? Плодово-овочева фабрика? Та ні, дядько Данило мені допоможе… Стоп! Ще три місяці тому я не бажала ніякої допомоги, соромилася будь-яких блатів! Яка ганьба: тепер — згідна? А якщо всі місця в інститутах і університетах уже зайняті? Вірка-Шкірка якось прохопилася, що домовлятися треба було рік наперед. Ще й Золота медаль гавкнула, хоч усі роки навчання я була першою ученицею в нашому класі! Зате Вовочка, Ліліана й Віра — гарантовані медалісти, хоча в олімпіадах жодного разу участі не брали. Найважчі домашні задачі та вправи в мене постійно списували. Винна тільки оскаженіла донощиця Шім-Вішім, яка вліпила мені «четвірку» з геометрії за перше півріччя? Ні! Її явно занижена оцінка — лише хитро підтасована причина того, чому в мене не буде шкільної відзнаки. А я ще рік тому читала роман «Золота медаль» Олеся Донченка й наївно вірила, що таку нагороду дають лише гідним, тим, що справді в школі вчаться найкраще! Правда, Урюк мені вже двічі обіцяла, що в атестат мені виставлять тільки те, що я чесно заслужила. Навіщо мені її «круглі п’ятірки»? Нема медалі — нема про що й говорити.

Та Урюк мала протилежну думку. Спочатку вона червоніла при зустрічах зі мною, ховала очі, коли я з нею віталася. Люди по-різному переживають докори сумління, по-різному ведуть себе, навіть притлумивши власну совість. Коли ж я повернулася зі злету юних письменників, мій диплом про перше місце тріумфально показували всій школі під час урочистої лінійки — й несподівано мене навіть нагородили поїздкою в Ленінград. З десятого класу в місто на Неві не брали взагалі нікого: остання чверть, які пропуски? Їхали відмінники й переможці шкільних і вище олімпіад сьомого, восьмого й дев’ятого класів, а всіх екскурсантів з нашого містечка назбирався цілий вагон.

— А як же контрольні роботи? — спитала я в Урюк. — Я не встигну повернутися до п’ятнадцятого травня. Почнуться письмові зрізи знань! Без них до випускних екзаменів мене ніхто не допустить!

— Контрольні у ліс не втечуть. Приїдеш — напишеш їх на додаткових заняттях. Директор про це вже розпорядився. Усі вчителі погодилися. Збирайся в Ленінград — не пошкодуєш! Ти ж, напевно, там ніколи й не була! Райком комсомолу оплачує проїзд, добові, ночівлю, харчування. У готелі замовлено місця, до ваших послуг — найкращі ленінградські екскурсоводи. Я наполягла, щоб їхала саме ти! І не думай, що твоя Золота медаль зрізана мною особисто. Є обставини, які сильніші від моєї волі. Та й що тобі дала б та медаль, той шматочок консервної бляшанки? Одна назва: «золота» — золото біля неї й не лежало. Мацюпусінькі переваги в медалістів можливі тільки тоді, коли при вступі відзначений медаллю набирає однакову кількість балів з тим, хто медалі не має. А ти замість медалі представиш диплом про перше місце на олімпіаді з української мови й літератури, а тепер — додаси до своїх вступних документів ще й диплом про блискучу перемогу серед учасників злету юних письменників. Вступиш без медалі! Я буду чекати тебе в останній тиждень серпня в нашій школі. Побачиш: ти станеш студенткою! Приходь наприкінці літа, тоді поговоримо про все, чого тепер я тобі розповідати не маю права! Й обов’язково їдь у Ленінград! Ти заслужила.

Та крім оптимістичних запевнянь завучки, була ще одна дуже важлива річ: а чи дозволить мені їхати в Ленінград мама? Відпустити мене на творчий зліт юних письменників я її ледве вмолила. Правда, гроші за квитки мені вчора повернули й у касі міськвно навіть виплатили добові. Але ж на поїздку в Ленінград, мабуть, теж треба чималенької суми, а її вже навряд чи повернуть.

XIX

І все-таки я в Ленінград їду! Витрачатися на квиток не треба — проїзд оплачено міськкомом комсомолу. До того ж суттєві добові за поїздку до Києва пом’якшили мамине серце. Вона тільки попередила, що з Ленінграда мені доведеться привезти чимало дефіцитних продуктів, які, виявляється, там вільно продаються — завідуюча дитсадком тиждень тому привезла три сумки — ледве з вокзалу доперла! — ковбаси, масла, майонезу й маринованого зеленого горошку.

Боже, та я ладна привезти хоч крейсер «Аврора» — лиш би дозволили їхати! Тож співаю й перу, співаю й прасую, співаю й приводжу до пуття одяг, бо часу зовсім мало — вирушаємо з Обласного Центру туристичним поїздом вже завтра о вісімнадцятій годині дванадцять хвилин.

Напередодні нас, відібраних для ленінградських екскурсій учнів, у міськкомі комсомолу познайомили з вихователями — комсомольськими працівниками, на чиїй відповідальності в цій поїздці ми будемо. Двоє прикріплених за нашою групою дорослих юнаків і дві дівчини, як тільки почули про свої обв’язки, здивовано звели вгору брови, насмішкувато перезирнулися й гуртом розчаровано і невдоволено протягли один-єдиний звук:

— О-о-о!

Надалі з наших опікунів користі було, як з цапа молока. Уже в вагоні вони зайняли окреме — друге — купе й заборонили туди не те що заходити, а й навіть стукати.

— Якщо комусь буде чогось нада, звертайтеся до провідників! — попередив прищуватий товариш Льоня.

Товариш Артур при цьому голосно гикнув, а товаришки Нуся й Муся пирхнули в кулаки. Після доброго «закусону» і ще кращої випивки всі четверо наших вихователів зробилися червонішими від власних комсомольських значків. Вийшовши з купе подихати біля відчиненого вікна в коридорі, Артур з п’яної голови почав нахабно залицятися до Мусі, обмацуючи її груди, а Льоня залазити руками під спідницю то до Мусі-реготусі, то до тонкоголосої товстухи Нусі. Провідник не витримав і голосно вичитав обом женишкам, що в поїзді — діти. У відповідь наші опікуни замкнулися в своєму купе до ранку. Проте з їхньої ласки ще далеко за північ не спали ні ми, дівчата, в першому купе, ні хлопці в третьому, бо з середнього, де отаборилися наші супроводжуючі на час подорожі, доносилися то стогони, то звуки полегшення, то дикий регіт і голосна лайка. На щастя, ми не розуміли, що відбувається за тонкими перегородками, бо зойки, зітхання, «охи» й «ухи» нами, невтаємниченими й наївними, сприймалися як виїмково те, що наші горе-вихователі перепилися й пережерлися, заслабли і тяжко страждають.