- А я його розумію, - сказав професор. - Коли б я закохався, то тільки в дівчину.
- Але ти вже одружений, це інша річ… Степане Григоровичу, - додала вона стомлено, - я не бачу іншого виходу, як сказати Ірен щиру правду. Бідне дитя! Хай знає все…
- Чудовий вихід!
- Але що з нею буде? Який страшний удар!
- Якщо вона любить його, то може зомліти, - заклопотано мовив професор. - Але я прихоплю з собою салом'яку…
І вони тихо рушили до доччиної кімнати як на похорон.
Ірен була в своєму теплому покої. Сидячи на софці, вона писала в зошиті на колінах. А коли ввійшли батьки, мовчазні, понурі, заклопотані, Ірен здивовано підвела на них очі.
- О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли, - мовила вона.
Професор сів коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стільця.
- Ти не помилилась, Ірен, - сказала Марія Миколаївна. - Ми прийшли, як батьки… з дуже важливою й неприємною справою.
- Не хвилюйся, Марусю, - сказав професор, умостившись на софці вигідніше.
- Як мені не хвилюватись, коли доля моєї дитини, єдиної дитини…
Марія Миколаївна затулила хусточкою очі, згадавши синів.
- Що таке? - спитала Ірен.
- Він закоханий! - оповістив професор.
- Юрій Олександрович закоханий у дівчину, - додала мати. - Ти мусиш знати все…
- Я й так усе знаю, - сказала дочка.
Батьки ззирнулись.
- Ти не могла знати, - лагідно мовила Марія Миколаївна. - Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Іро…
- Без мене? - скрикнув професор. - Та тільки я міг його вистежити!
- Ти, татусю? Звідки ж у тебе здібності до слідецтва?
- Але як вистежив! Чудово! Він іде, а я за ним, зовсім так непомітно…
- Ти міг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простіше.
- Як? - спитала мати, геть спантеличена.
- Я послала Пелагею.
- Ну, Пелагея не могла справитись за мене! - сказав професор.
- Ірен, Ірен, - прошепотіла мати. - Ти вплутала сторонню людину…
- Але я мусила знати, мамо! Я не дівчина, я доросла жінка, і що ж мені - зітхати та тужити на самоті!
- Що ж буде? - пригнічено запитала професорова.
- Все буде добре, мамо! - сказала Ірен. - Він вернеться до мене.
- Я ж казав, - мовив професор. - Все направиться само з себе. Закон життя: факти і все направляється на краще.
- Ти можеш іти працювати, Степане Григоровичу.
- Чудово! Ірусь, залишаю собі салом'як.
- Поясни мені, Ірен! - благально мовила мати, коли професор вийшов. - Поясни, як матері… Не будь хоч раз потаєнна! Коли б ти знала, як я змучилась…
- Будь ласка, мамо. Передусім, я знаю Юрія Олександровича приблизно так, як і саму себе. Знаю його вдачу, нахили. І знаєш, смішно думати, щоб він міг зв'язати свою долю, свою наукову кар'єру з якимсь дівчам.
- Але він закоханий у неї! Він буває в неї щодня від сьомої до дванадцятої!
- Не більше й не менше. Пізнаю його в цій акуратності - порядок і режим передусім. Навіть для кохання він визначив час, щоправда чималий… А втім, він справді закоханий, може, навіть божевільне закоханий, як на його натуру. Це зрозуміло: роки зосередженої роботи дали себе знати. Він шумує, і я дуже рада, що шумування це відбувається в ньому перед нашим одруженням, а не після. Тоді справа була б прикріша і навіть небезпечніша.
- Так ти певна, що він вернеться до тебе? - несміливо запитала мати.
- Видима річ, мамо! Адже години, що він віддає на кохання, це години його наукової роботи. Скільки він зможе жертвувати роботою задля тої дівчини - це тільки питання часу. Зважай, мамо, що з планами наукової роботи зв'язана в нього я, а не вона. Поворот до роботи буде заразом і поворот до мене.
- Мені дивно, Ірусь, що ти здібна так спокійно міркувати в… твоєму становищі…
- Адже я, ти знаєш, мамо, шумувала так само. Може навіть безглуздіше… Це неминуче в житті, але потім лишається ще ціле життя, яке треба спокійно й свідомо творити.
Марія Миколаївна сиділа, схиливши голову. Сумніви не покидали її.
- Це вам, старосвітським людям, кохання здається якоюсь невиправною катастрофою, чимсь стихійним і великим, - сказала Ірен. - А ми за революції навчились дивитись на нього, як на епізод у житті.
- Атож, ви нові люди, - мовила мати неймовірно. - А може, ти й помиляєшся?…
- Помилки завжди можливі, - відповіла Ірен тоном, що визначав кінець розмови.
Марія Миколаївна покірно підвелась, а все ж запитала:
- Ти вибач, Ірен, що я втручаюсь у твоє життя… Скажи мені ще, навіщо ти вивчаєш українську мову? Я злякалась, коли побачила в тебе ці… підручники!
- Сьогодні ти вчиняєш мені справжній допит, - посміхнулась дочка. - Гаразд! Треба знати ту дівчину, мамо… Тут я скористувалася знайомствами в махортресті, де вона служить. Вона українка, причому з того молодого покоління, яке не задовольняється вже українською школою на селі, виданням українських книжок, театральними виставами, як це було в батьків їхніх, їм хочеться більшого - знаєш, апетит з їжею приходить.
- L'appetit vient en mangeant… Але вони нас хотять з'їсти, - зауважила мати з гнівом.
- Щось подібне. Їх легко пізнати. По крамницях вони запитують усе по-українськи, до того ж голосно, демонстративно, і вимагають, щоб їх розуміли…
- Але це смішно! - скрикнула мати.
- Безперечно смішно. - Продавці таки й справді сміються за їх спиною. Смішно чути в могутній російській стихії нашого міста оцей кволенький український голосок… Але приклад, мамо, заразливий, надто ж поганий приклад.
- Невже ти думаєш, що Юрій Олександрович…
- Не маю в тому найменшого сумніву. Недурно він оце недавно, наприкінці академічного року заявив, що вже досить підготований, і почав читати по-українськи. Дивна нетерплячка, якщо не взяти на увагу тої дівчини! Треба розуміти психологію тутешніх мешканців, мамо. Мовою, культурою, політичною свідомістю вони росіяни, але десь там у душі їм ще лишились якісь спогади. Досить ці спогади підігріти, і їх обпадає національна романтика, вони відчувають себе нащадками запорожців, мріють Мазепою, Хмельницьким, Дорошенком та іншим старим манаттям… А надто жіночий вплив тут чинний. Це так зветься - українізація коханням.
- Боже мій, боже мій, - зітхнула професорова. - Якими підступами він оточений!
- На щастя, жіночий вплив чинний і з іншого боку, - вела Ірен. - Українці страшенно наївні, мамо! Їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення. Тож я мушу бути готова. Скільки я знаю таких людей! Зрештою, ми мусимо бути розумніші. Російська інтелігенція століття була тут провідником культури, керівником цілого життя цього неспокійного краю, і не варт їй важити своїм становищем через ту сотню слів, які не спільні обом мовам. Мова - це ще не нація, мамо.
- Яке все це складне, - зітхнула Марія Миколаївна. - Що ж ти робитимеш?
- Чекатиму, - сказала Ірен.
11
MЕDEL KLEIN, MЕDEL FEIN, GIB DICH DREIN… [10]
Льова Роттер у своїх розрахунках жорстоко помилився. Тільки в мозкові, геть затруєному чуттям, могла з'явитися думка, що дівчина, закохавшись, втрачає для всіх, крім одного, на принаді! Дуже наївно, зухвало й неприпущенно рівняти жінку до будинку, що й справді наймачів не цікавить, якщо вільних помешкань у ньому немає. І не треба також забувати, що є ціла категорія чоловіків, які через психічні властивості свої можуть бажати тільки жінок невільних, закоханих чи одружених, або в крайньому разі хоч удів та розлучених. Але Льова, незважаючи на бурці свої, не був ні зухвалий, ані чужоженець. Не міркування навіть, а рефлекси керували ним, ті самі безумовні рефлекси, що примушують тонущого хапатися за бритву й додавати до свого загину зайві рани. «Якщо вона закохається в когось, - маячило йому, - отже, не закохається вже в мене, тобто мені не буде жодних надій». Та чи ж може бути за правило, що безнадійність становища втишує людське чуття? Тоді б ми були свідками прекрасного настрою в засуджених на страту, яким клопотання відмовлено.