- Це холод з мене виходить, - прошепотіла вона за хвилину. - А що надворі? Мороз? Вітер?

- Надворі тепло, Марто. Все місто в огнях… Завтра свято, Марто. Вона зітхнула.

- Я дурна? - спитала вона зненацька. - Скажіть, Льово!

- Ви прекрасна! - скрикнув хлопець і замовк, зніяковівши.

- Одверніть світло… мені боляче в очі, - промовила вона знесилено.

Він повернув до стіни лампку, що на столі, і їх обох обгорнув тихий присмерк, немов до кімнати раптом прийшов знадвору той теплий і нашорошений вечір. І далі вони розмовляли майже пошепки в цій півтемряві, що спроквола й неохоче носила їх слова.

- Тепер гарно, - мовила дівчина.

- І я прийшов до вас з гарною новиною. Кімнату ви маєте, Марто… кімнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рідну, вірте мені, Марто. Ось я кладу вам на столі адресу. Ви підете завтра…

- Якщо я завтра ходитиму… Але спасибі. Що ж мені ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть… все буде чудово Льово… Я буду вставати вранці в кімнаті й іти на посаду… Який жах! Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося.

Він почав їй захоплено казати, що душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зникає, як ніч, як туман із вранішнього обрію… Та вона його перепинила.

- Знаєте, що мені хочеться? - спитала вона, судорожно сміючись. - Мені страшенно хочеться скупатись. Я так люблю ввечері купатись! Вода - це найкраще, що єсть… Всі люблять воду, тільки скажені бояться її. Знаєте, чому люблять? Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить. Льово, як вабить! Підійти до берега десь, де нікого немає, де зовсім порожньо, тихо… Вгорі небо, а навкруги - ніч і пустиня. Тоді роздягтись швидко і… Ні, треба спочатку підвести вгору руки… Навкруги ж нікого, це не соромно. Потім спустити руки й дивитись на воду - вона рівна, блискуча, всі зорі в ній, вона ніби спинилась і чекає… тільки хлюпотить десь об берег: іди… іди…

Вона замовкла, та перше, ніж він, геть здивований, встиг їй щось відповісти, сказала далі:

- Тоді ступити вперед один крок, ще один… вода вже торкнулась… ні, це тільки перший дотик такий холодний! Ще… ще… вода підіймається, обіймає тіло потроху, все вгору, вгору, серце так стискується і… і…

- Марто, ще холодно купатися, - сказав Льова стурбовано.

Вона нічого не відповіла й заплющила очі. Хвилину, дві, три стояла мовчанка. Потім Марта раптом спитала:

- Ви ще тут? Ідіть уже, Льово.

- Ні, я ще побуду… поки ви заспокоїтесь, - сказав він несміливо. - А потім я зовсім поїду, - додав він. - Завтра я збираюсь, Марто, поїхати звідси назавжди.

- Від мене, - прошепотіла вона.

- Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут… мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись… Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати… Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше… Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто… І ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не запліснявієте… Ви будете падати й підводитись, рухатись свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірне велику…

Він казав тихо, але піднесення бриніло в його словах, що були дівчині болючим, нестерпним докором. Бо вони здіймали в її голові хаос, де тільки дві точки ясно світились - нічого нового й вічно нове!

- Так робить світ, так мусимо й ми робити, Марто, бо ми частина його, маленькі світи, - казав він. - Тоді здійснюєш те, для чого народився… тоді будеш щасливий, Марто… І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.

- Чому я така нещасна? - прошепотіла дівчина.

- Ви багато хотіли, Марто… І я багато хотів. Ви… зустрілись з таким, що мало хоче, а я… ні з ким не зустрівся. Але я знаходитиму вас, Марто, скрізь. Бачитиму вас, Марто, в людях, у світанках, у нових зорях… скрізь, по всій землі, яку я ще побачу… Кожного разу, як я здибаю щось гарне, щось добре, Марто, я буду згадувати про вас…

- А може, все це брехня! - раптом скрикнула дівчина, схопившись. - Може, він не жениться, Льово! Звідки я знаю? Чому я мушу вірити? Може, з мене поглузували, навмисно, підло поглузували! Льово, я нічого не знаю… Допоможіть мені! Це останнє моє прохання… Ви зробите? Скажіть!

- Що саме, Марто, зробити?

- Підіть до нього! Спитайте його…

Льова вагався.

- А ви не підете… купатись? - спитав він обережно.

Вона похитала головою.

- Ні. Я ж нічого напевно не знаю. Я чекатиму вас.

- Я швидко, - сказав Льова і вийшов.

Молодий професор був дома й працював коло важливої і забарної справи - пакував у ящики свої книжки, що мусили, як і сам він, переїхати на помешкання до Ірен, яка мала завтра офіційно стати його дружиною. А формально вона вже нею була, бо сьогодні вдень вони розписалися в загсі. Він свідомо пришвидшував події, щоб витратити якнайменше часу на всю мороку, зв'язану з одруженням, і саме одруження негайно перевести в життя, щоб мати душевний спокій, потрібний для праці, а так само, щоб остаточно перекреслити червоним олівцем шлюбу свою жалюгідну любовну пригоду. До того ж, у родині Маркевичів такий темп не викликав жодних заперечень. Відбулася тільки маленька дискусія про роль церкви в шлюбній справі. Марія Миколаївна, жінка релігійна, зняла це питання дуже обережно - можна, казала вона, зовсім не вірити в церковне благословення, але в церкві все-таки повінчатись, бо сам із себе обряд шлюбний є пишний і гарний, дуже художній, має своєрідну красу, якої ніде в житті не варт зневажати. Юрій Олександрович, що релігію, як противну розумові, категорично ненавидів, так само делікатно висловився про шкідливість традиції для людського поступу; Ірен різко виступила проти, і навіть старий професор наважився при дружині назвати відмертя релігії «фактом», як звичайно, чудовим. Тож Марія Миколаївна лишилася самотня в своїх поривах до краси.

Але в одному пані професорова не хотіла здатись - хай не вінчатись, але весілля мусить бути, мусять бути гості, великий бенкет, бо, казала вона, така подія в житті буває тільки раз. Ірен також хотіла цього, і біохімік, згнітивши серце, погодився на учту, яку потай уважав за рівновартну з церковною церемонією. Мали запросити молодь, улаштувати танці, гри, музично-вокальну вечірку, мелодекламацію, - «все це я мушу пережити», - думав сумовито Славенко. Стара мати його теж була повідомлена і, видобувши з скрині вбрання часів свого розквіту, готувалась до виходу з подольських нетрів на довге сподіване весілля свого єдиного сина.

Свято одностайно призначено на Перше травня. Найбільше Ірен обстоювала саме цей день, що надавав, на її думку, особистій їхній події сучасного, навіть громадського відтінку. За доби примату громадських форм життя цим, казала вона, не можна легковажити. Тож беручи під увагу, що всі крамниці завтра будуть зачинені, Марія Миколаївна повинна була вже сьогодні з усім потрібним скупитися. Величезний список питва та наїдків вона склала вкупі з трьома своїми родичками, що й мали допомогти їй у радісному клопоті. Запрошення розніс уже окремий посланець. До кухні взято фахівця кухаря з помічником, а до столу двох покоївок у білих фартухах. Тим часом під доглядом Пелагеї, що була за відповідального виконавця робіт, вони прибирали в кімнатах, де пара мовчазних натирачів вилощували паркет за всіма правилами свого майстерства.

О дванадцятій годині Юрій Олександрович побував з нареченою в загсі, потім навідався ще до лабораторії і, підживившись дієтичним обідом, узявся впорядкувати свої особисті справи. Це було - скласти папери та спакувати книжки до переїзду на нове помешкання. Десятків зо два ящиків з-під садовини були вже прислані й запорожнили коридор. Ось зараз він має розчинити шафи з книжками, зрушити всю цю безліч томів, в'язати їх на купки й пакувати в ящики. Він ніби почував, як не хочеться їм покидати свої звичні, роками освячені місця, руйнувати свій довершений лад та пускатись у шлюбну подорож свого господаря. І потай визнавав їхню рацію. «Їм хоч не треба буде брати участь в бенкеті», - подумав біохімік.