— Як всі діти знаходять що-небудь. Власне, я підійшов сюди з іншого кінця. Проникнувши сюди, я зрозумів, де перебуваю, тому залишив деякі позначки, щоб зуміти знайти це місце знову. Перші кілька разів я так і не зміг відшукати свої відмітки, тому мені довелося знову проникати сюди вже відомим мені шляхом.

— І що ж це таке?

— Для хлопчака це був порятунок. Цим шляхом я міг потихеньку повертатися в Замок, не проходячи по мосту, як всі інші.

Вона підозріло вигнула брову.

— Схоже, у дитинстві з вами було багато клопоту.

Зедд посміхнувся.

— Мушу визнати, в той час багато хто погодився б з тобою. Але це знання послужило мені хорошу службу. Цим шляхом я проник в Вежу, коли її захопили Сестри Тьми, адже вони охороняли тільки головний вхід. Вони — та й ніхто з живучих нині — не знають про існування цього місця.

— Значить, саме це ви хотіли показати мені? Таємний шлях у Вежу?

— Безумовно, це — важливо, але це не головне. Йдемо, я все тобі покажу.

Її підозра спалахнула знову. — Так що ж це за місце?

Зедд підняв кулю, що світилася, нахилився до неї і прошепотів.

— Там, далі — вічна ніч. Це — прохід у світ мертвих.

35

Далеке вовче виття пробудило Річарда від важкого сну. Тужливий крик відбився від навколишніх гір і розчинився в тиші не отримавши відповіді. Річард лежав на боці в невірному передранковому світлі і прислухався, марно очікуючи відгуку, якого так і не було.

Він відкрив очі на час, набагато менший, ніж проміжок між двома ударами серця, збираючи сили, щоб підняти голову. Гілки дерев рухалися в напівтемряві, немов живі.

Річард відчув задуху і повністю прокинувся. Він був злий.

Він лежав на спині, поклавши поперек грудей меч. Одна рука стискала піхви, а інша з силою чіплялася за руків'я так, що слово «Істина» болісно відбивалося на долоні. Меч був наполовину витягнутий з піхов. Можливо, саме це частково і викликало його гнів.

Перші світанкові промені тільки-тільки починали висвітлювати порослу лісом вершину гори. Але в густому лісі ще панувала передранкова темнота.

Річард засунув лезо назад у піхви, сів і поклав меч на кинуту поруч ковдру.

Зігнувши ноги, він сперся ліктями на коліна, запустивши пальці у волосся. Гнів меча змушував серце битися з подвоєною швидкістю. Мабуть, прокидаючись, він згадав той фатальний ранок, і в напівсні почав витягати меч з піхов. Хоча все відбулося без його розуміння і волі, подія не дивувала і не турбувала. Так уже бувало, коли він, прокинувшись, виявляв, що повністю оголив меч.

Але чому — хоча він вже повністю прокинувся — спогади не залишають його?

Причина дуже очевидна. Це — пам'ять про той ранок, коли він прокинувся і не знайшов поруч Келен, про той ранок, коли вона пропала. Це був страшний сон наяву, нескінченний кошмар, в який з тих пір перетворилося його життя. Але було в цьому щось ще, що скалкою сиділо в його підсвідомості. Тисячі разів він намагався зрозуміти, що саме… У вовчому зові не було нічого дивного, але чомусь спогад про нього продовжувало відвідувати його знову і знову.

Річард озирнувся, але Кари в темряві не побачив. Лише між кронами дерев починало світлішати ранкове небо з легкими червоними штрихами на сході. Ці червоні смужки нагадували рани, що сочаться кров'ю, а нижче, між стовбурами дерев, небо ще залишалося по-нічному темним.

Все його тіло, до останньої кісточки, було змучено виснажливим подорожжю сюди з самого серця Старого Світу. Одного разу вони наткнулися на досить великий загін окупаційних військ, залишених в захоплених Серединних Землях. Це не були основні сили Імперського Ордена, проте, теж представляли серйозну небезпеку. Річарду і Карі тоді вдалося видати себе за скульптора-каменеріза з дружиною, якому необхідно виконати дуже важливе завдання на славу Ордена. В кількох інших випадках їм доводилося діяти по обстановці. Це були криваві зіткнення.

Йому постійно хотілося спати — відпочивати в цій подорожі доводилося мало. Але поки Келен не знайдена, він не міг дозволити собі спати більше, ніж було необхідно для продовження шляху. Він не знав, скільки часу буде потрібно на її пошуки, але не збирався витратити даремно жодної миті. Він відмовлявся визнавати лише одну можливість — що час для її порятунку давно вийшов.

Один з коней нещодавно впав від виснаження; він не міг пригадати точно, коли це сталося. Інший зашкутильгав, і вони були змушені кинути його. Річард вирішив, що пошукає нових коней пізніше; зараз у нього було більш важливе завдання. Вони майже досягли Землі Агада, володінь Шоти. В останні два дні вони майже подолали гори, що оточували її володіння.

Розминаючи ниючі м'язи, він знову взявся обмірковувати, яким способом може переконати Шоту допомогти йому. Нехай спершу вона й допомагала йому, ніхто не міг гарантувати, що цього разу допоможе теж. Шота була жінкою, м'яко кажучи, складною. А дехто настільки боявся відьми, що не бажав навіть вимовляти вголос її ім'я.

Одного разу Зедд сказав, що Шота ніколи не скаже того, що ти хочеш у неї дізнатися, але неодмінно розповість все, про що ти знати не хочеш. Річард не став вигадувати того, чого він знати не хоче, але йому було гранично ясно, що він повинен знати. І він мав намір за всяку ціну отримати у Шоти відповіді про зникнення Келен, про те, де вона може бути і як її знайти. Якщо відьма відмовиться відповідати — що ж, значить, у неї будуть неприємності.

Розігрітим лицем він раптом відчув холодне поколювання туману.

І тут же помітив якийсь рух серед дерев.

Скоса він вдивлявся в темряву. Це не могли бути гілки, яких хитало вітром — у передсвітанковому лісі ніякого вітру не було.

У темряві ж здавалося, що гілки дерева рухаються самі по собі.

Тим ранкои теж не було ні найменшого вітерця.

Тривога піднялася у свідомості Річарда, немов у відповідь на скажене биття серця. Він застиг, сидячи на ковдрі.

Щось повзло серед дерев.

Це не була людина або тварина — щось рухалося так, що не зашерхотів жоден лист, не хруснула жодна суха гілка на землі. Щось переміщувалося над землею, приблизно на рівні очей людини. У передсвітанковому сутінках не можна було ясно бачити, що це таке, можна було лише з непевненістю стверджувати, що там і справді щось є. Можливо, це була просто гра уяви — в кінці кінців, він знаходився достатньо близько до володінь Шоти. Він раптом відчув себе непевно; може, вона й допомагала йому колись у минулому, але вона ж не раз доставляла йому і неприємності.

Але якщо там, серед дерев нічого не було, чому його шкіру поколює, немов від страху? І що за звук чується йому — тихе лагідне шипіння?

Не відводячи погляду від темних дерев, Річард обережно сів навпочіпки, тримаючись пальцями за найближчу ялинку, одночасно протягуючи іншу руку до меча, який лежав на ковдрі там, де він його залишив. Спокійно надівши перев'язь через голову, він постарався зосередитися, щоб розгледіти в напівтемряві те, що рухалося неподалік. Схоже, це щось було невеликим. У Річарді все більше міцніла впевненість, що в лісі щось є.

Найбільше дивував спосіб, яким пересувалося це щось. Не так, як птах, вибуховими рухами переносячись з гілки на гілку. Не швидкими ривками упереміш із зупинками — як білка. Його рух не нагадував навіть пересування змії, яка плавно ковзала, робила паузу, потім ковзала знову.

Щось текло, немов рідина — спокійно і безперервно.

В стороні, в імпровізованому загоні з молодих дерев, що відгороджував тварин від близької прірви, занепокоїлися коні. Вони голосно фиркали і били копитами. Недалеко зграйка птахів раптово зірвалася з гілок і полетіла геть.

У цей момент Річард несподівано усвідомив, що цикади мовчать.

До нього долинув запах, абсолютно недоречний в лісі. Річард обережно принюхався, намагаючись зрозуміти, що це може бути. Спочатку він вирішив, що пахне віддаленою пожежею, але запах був недостатньо сильний для такого пояснення. Так могло пахнути похідне вогнище, але вони з Карою не розпалювали вогню. Річард неквапливо обмірковував те, що відбувається. У них був потайний ліхтар, але на запах ліхтаря це теж не походило.