Тові здригнулася від нападу болю.

— Ми побоялися чекати її приходу. Сестра Юлія відправила мене вперед з першою скринькою, і сказала, що наздожене мене. — Тові знову застогнала від нападу болю. — Я несла першу шкатулку. Шукач, озброєний Мечем Істини, чи хто він там ще, напав на мене і поранив. Він вкрав шкатулку. Як тільки Келен принесла решту, Сестра Юлія забрала їх, і, вважаючи, що третя шкатулка знаходиться у мене, привела їх у дію, перш ніж покинула Народний Палац. Вона привела в дію магію Ордена.

У Ніккі затремтіли коліна і закрутилася голова. Вона ледве могла повірити своїм вухам. Але тепер вона знала, що все це — правда. Річард весь час був правий. Не маючи жодних фактів, він примудрився зрозуміти основне. І весь цей час ніхто в світі не вірив йому… в світі, що стоїть на краю загибелі через запущене Заклинання Вогняного Ланцюга.

65

Крик, що розколов тишу ночі, змусив волосся Річарда піднятися дибки. Він схопився на ноги з ковдри, на якій лежав в невеликому наметі. Крик, що розірвав повітря, наповнив жахом все навколо. Нескінченний крик змусив затремтіти плечі і вкритися холодним потом.

Зі скажено гупаючим серцем Річард вибіг з намету в той момент, коли другий крик прокотився по табору, немов намагаючись дістатися в кожен темний куточок, щоб наповнити його невимовним жахом.

З вечора для нього встановили додатковий намет, що стояв поза рядом, трохи осторонь від інших. Зовні він побачив стоячих на варті солдатів, їх очі були широко розкриті, всі вони напружено чогось чекали. Серед них був і генерал Мейфферт.

Річард побачив на небі перші ознаки наступаючого світанку — точно такого ж, як в ранок зникнення Келен. Жінки, яку він любив. Жінки, про яку всі інші забули і навіть не намагалися пригадати. Якщо вона кричала, кликала на допомогу, її ніхто не чув.

Раптово крик обірвався, немов помер; світ накрила темрява, що була чорніша самої чорноти. Темрява, схожа на чорнильне небуття світу мертвих, світу нещасних, назавжди загублених душ. Річард затремтів, коли його тіло відчуло легкий дотик, немов виходець з іншого світу торкнувся світу живих обіцянкою швидкої зустрічі.

Темрява розсіялася так само швидко, як і з'явилася. Солдати озиралися один на одного, і жоден не вимовив ні слова.

У Річарда з'явилася думка, що у гадюки тепер залишилося тільки три голови.

Обличчя повернулися до нього, на кожному було ясно видно одне і той же питання.

— Володар забрав своє, — пояснив Річард. Він бачив, що всі уважно прислухаються. — Радійте, що серед живих тепер немає ще однієї злої людини. Всі ці люди теж можуть вмирати, незважаючи на те, що захищають смерть.

Солдати посміхнулися, пошепки висловили свою згоду, і почали розходитися по наметах, щоб спробувати врятувати те, що ще залишалося від їх ранкового сну.

Генерал Мейфферт зустрів пильний погляд Річарда, притиснув кулак до серця і теж зник у своєму наметі.

Здавалося, табір складається тільки з наметів і фургонів. У світлішаючій нічній темряві Річард помітив Ніккі, що бігла прямо до нього. У тому, як вона виглядала, було щось незвичайне. Можливо, це були залишки гніву, що недавно бушував у ній, але в темряві важко було зрозуміти напевно.

Її світле волосся, що розметалося від бігу, і вона сама нагадували йому нічного хижака, що насувається на нього, складаючись з напружених м'язів і кігтів. Помітивши залите сльозами обличчя, стиснуті зуби, недавню лють, загрозу, безпорадність і ще щось незрозуміле в її очах, він мовчки ступив убік, запрошуючи, відкинувши полог намету.

Вона увірвалася в намет, подібно штормовій хвилі, що розбилася об мис. Він відступив настільки далеко, наскільки дозволяли розміри намету, оскільки поняття не мав що відбувається, і що у неї на думці.

Він мимоволі скрикнув, коли вона відчайдушно ридаючи впала на коліна до його ніг і обняла їх. В одній руці вона тримала щось, і Річард не відразу розгледів, що це було — біле плаття Матері-сповідниці. Сукня Келен.

— О, Річард, прости мене, — зарюмсала вона, задихаючись від ридання. — Пробач за те, що я зробила з тобою. Я так винна, так винна. — Вона продовжувала бурмотіти ці слова знову й знову.

Він нахилився і торкнувся її плеча. — Ніккі, що…

— Я так винна, — кричала вона, хапаючись за його ноги, як засуджена до смерті благає короля зберегти їй життя. — О, добрі духи! Я так завинила перед тобою.

Він намагався прибрати від своїх ніг її руки.

— Ніккі, що з тобою?

Її плечі здригалися від болісних ридань. Вона підняла на нього очі, поки він піднімав її, взявши за руки. Вона була немов поранена, немов мертва.

— О, Річард, мені так шкода. Я ніколи не вірила тобі. Мені так шкода, що я тобі не вірила. Я повинна була допомагати тобі, а замість цього, на кожному кроці заважала, постійно боролася з тобою. Я так винна.

Йому рідко доводилося бачити людей в такому горі.

— Ніккі…

— Будь ласка, — ридала вона, — Будь ласка, Річард, покінчимо з цим прямо зараз.

— Що?

— Я не хочу більше жити. Це занадто боляче. Прошу тебе, скористайся своїм ножем і припини цю муку. Будь ласка. Я так винна. Я поступала гірше, ніж просто не вірила тобі. Я заважала тобі на кожному кроці.

В його руках вона обвисла, як лялька. Вона плакала гірко і безсило.

— Мені так шкода, що я не вірила тобі. Ти у всьому був правий, абсолютно правий. Я винна, але це — моя помилка і тепер все має бути скінчено. Я винна. Я повинна була повірити тобі.

Вона почала вислизати з його рук. Сівши на підлогу поруч з нею, він обійняв її так, як недавно обіймав Джилліан.

— Ніккі, ти була єдиною, хто змусив мене продовжувати пошуки, коли я готовий був все кинути. Ти єдина змусила мене боротися далі.

Руки Ніккі обвилися навколо його шиї, коли він притягнув її ближче. Вона відчувала, що вся горить від горя, немов у лихоманці.

Вона все ридала і продовжувала бурмотіти щось про те, наскільки їй шкода, що вона дуже винна, що повинна була вірити в нього, що тепер надто пізно, що хотіла б тепер разом покінчити з усім і померти.

Річард притиснув її голову до плеча і шепотів, що все буде в порядку. Його обійми м'яко заколисували, шепіт заспокоював, в голосі не було нічого, крім співчуття.

Він згадував свою першу зустріч з Келен і їх ночівлю в притулок-сосні. У ту ніч її ледь не поглинув Підземний Світ, але Річарду вдалося повернути її назад. Келен тоді теж плакала від жаху і горя, він тоді теж обіймав і заспокоював її.

До тієї ночі ніхто ніколи не обіймав її, не втішав.

Тепер він бачив, що Ніккі теж ніхто ніколи не обіймав, коли вона плакала.

Перебуваючи в його обіймах, відчуваючи тепло, якого вона так потребувала, відчуваючи себе в безпеці, як ніколи раніше, вона задрімала. Він відчув таку радість від того, що може дати їй розраду, що він тихо заплакав, поки вона спала в його безпечних обіймах.

Мабуть він теж заснув, бо коли знову розплющив очі, через легкі стінки намету вже проникало бліде світло. Піднявши голову він побачив Ніккі, яка немов дитина, затишно влаштувалася у нього на руках, не бажаючи прокидатися.

Але прокинулася, раптово усвідомивши, де вона знаходиться.

Вона підняла сині стомлені очі.

— Річард, — прошепотіла вона так, що він зрозумів: зараз все почнеться з початку.

Він притиснув кінчики пальців до її губ, не даючи словами вийти на волю.

— У нас дуже багато справ. Розкажи, що ти дізналася, щоб ми могли ними зайнятися.

Вона сунула йому в руки біле плаття.

— Ти мав рацію майже у всьому, навіть якщо не уявляв собі подробиць. Як ти й казав, Сестра Юлія і її подруги мріяли звільнитися від соноходця. Ось вони і вирішили дати тобі безсмертя, оскільки ти високо цінуєш життя. Все інше, що вони робили, як би руйнівні не були їхні дії, мало вторинну важливість. Це дало їм можливість працювати заради звільнення Володаря.

Очі Річарда стали круглими, він уважно слухав.