— Іноді достатньо легко зрозуміти, коли хтось веде себе незвично, в цьому випадку не потрібно додаткових доказів. Але поведінка Річарда вельми далеко від того, що можна назвати незвичайним. Ясно, що він марить; і всі ми чудово це розуміємо. — Він благально простягнув до неї руки. — Може, ти можеш сказати що-небудь в його захист, що змусить нас переглянути свої висновки?

Зедд виглядав зовсім нещасним. Було очевидно, як щиро він переживає за онука.

Ніккі опустила очі, не в силах бачити біль в його погляді.

— Жалкую, Зедд, але мені нічого сказати. На жаль, я не вважаю, що тіло, яке він викопав, є остаточним свідченням, інакше ми могли б все таки змусити його прийняти реальність. З іншого боку, я думаю, що тіло дійсно належить Матері-сповідниці Келен Амнелл, жінці, про яку він мріяв, любов до якої вигадав, поки страждав від болю після поранення.

— Можливо, він почув це ім'я, коли подорожував по Серединних землях, і воно запало в його пам'ять. Ймовірно, це була прекрасна мрія. Для того, хто ріс, бажаючи стати лісовим провідником, цілком природно мріяти, що одного разу він піде в далекі краї і одружиться на королеві. Але коли він був поранений, ця мрія цілком могла перетворитися на нав'язливу ідею.

Ніккі повинна була змусити себе зупинитися. Було до крайності боляче говорити стороннім людям такі слова про Річарда, навіть якщо ці люди теж турбуються про нього і хочуть допомогти. Навіть у Енн, як часто здавалося Ніккі, були таємні мотиви турбуватися про Річарда. Він був людиною, яка на переконання Енн повинна була виконати пророцтво, але вона живила до нього і тепле людське почуття.

Ніккі знала, що все, сказане нею про Річарда — правда, але все одно відчувала себе так, немов зрадила його. Подумки вона бачила його обличчя, уважне, з виразом мовчазного страждання, якому вона вірила.

— Ми вважаємо, що незалежно від причини його помилкового переконання, — сказала Енн, — Річард повинен повернутися до дійсності.

Ніккі нічого не сказала. Хоча вона вважала, що вони абсолютно праві, вона не знала, що ще можна зробити. Хіба що дозволити йому, наскільки дозволяє час, самому шукати відповіді на свої запитання.

Натан ступив уперед і посміхнувся Ніккі. У маленькій кімнаті він здавався ще більш величним. Але саме його темно-сині очі приковували до себе увагу. Він заклично розкинув руки.

— Іноді щоб вилікувати, людині необхідно заподіяти біль. Пізніше він сам побачить, що це був єдиний шлях, і буде вдячний, що ви зробили те, що повинно бути зроблено.

— Як лікування зламаної руки. — Продовжила Енн, кивком підтверджуючи слова Натана. — Ніхто не хоче заподіювати іншому біль, але іноді це необхідно, щоб вилікувати людину, повернути назад до життя.

— Отже, — похмуро глянувши, запитала Ніккі. — Ви збираєтеся вилікувати його?

— Правильно, — сказав Зедд. Тільки тепер він посміхнувся. — Я знайшов пророцтво про Річарда, де сказано, що вони будуть сперечатися спочатку, щоб потім згуртуватися в змові і зцілити його. Ніколи б не подумав, що все станеться так скоро і так жахливо, але, думаю, всі ми згодні, що любимо Річарда і хочемо йому лише добра. Ми всі хочемо отримати назад того Річарда, якого ми любимо.

Ніккі подумала, що це повинно означати трохи більше, ніж вони сказали. Вона почала задаватися питанням, чому вони відіслали Ріккі за чаєм — чомусь вони не хотіли, щоб поруч знаходився охоронець Магістра Рала.

— Я вже сказала, що цілитель з мене нікудишній.

— Тобі відмінно вдалося зцілити його, коли він був поранений тією стрілою, — сказав Зедд. Жоден з нас в цій кімнаті не здатний на це крім тебе, Ніккі. Ти можеш не вважати себе цілителем, але ти зробила те, що для кожного з нас виявилося б не під силу.

— Гаразд, я добилася успіху. Але тільки тому, що використала Магію Збитку.

Ніхто не вимовив ні слова. Вони всі пильно дивились на неї.

— Хвилиночку, — сказала Ніккі, переводячи погляд з одного на іншого. — Ви хочете сказати, що пропонуєте мені знову застосувати до Ричарда Магію Збитку?

— Саме це ми і пропонуємо. — Відповів їй Зедд.

Енн махнула рукою в бік Зедда і Натана.

— Ми б зробили це самі, але не можемо. Ось для цього потрібна нам ти.

Ніккі склала руки.

— Що саме? Я не дуже розумію, що ви очікуєте від мене? Що я повинна зробити?

Енн поклала долоню на руку Ніккі за руку.

— Послухай, Ніккі. Ми не знаємо, чим викликана хвороба Річарда, а тому не знаємо способу вилікувати його. Навіть якби ми знали напевно, що це було заклинання чарівності, накладене на ту стрілу, ніхто не може зняти його, окрім того, хто наклав закляття.

Але ми не можемо навіть переконатися, що саме це було: накладене закляття, якесь інше заклинання або просто маячня, викликана важким пораненням. Причини ми не знаємо. І можливо, не дізнаємося ніколи.

Єдине, що можна зробити, — сказала вона дуже серйозно, не намагаючись більше ухилятися. — Це усунути нав'язливу ідею, незалежно від її походження. Неважливо, викликана вона заклинанням, мрією або раптовим нападом безумства. Пам'ять про цю Келен є помилковою пам'яттю, яка заважає йому розумно мислити, і тому повинна бути усунута.

Почуте приголомшило Ніккі. Вона перевела погляд з колишньої аббатиси на Зедда.

— Ви серйозно пропонуєте мені застосувати Магію Збитку до розуму вашого онука? Ви хочете, щоб я знищила частину його свідомості? Частину того, чим він є?

— Ні, ніколи. Потрібно знищити частину того, чим він ніколи не був. — Зедд облизав тонкі губи. Його голос звучав безпорадно і відчайдушно. — Я хочу, щоб ти вилікувала його. Я хочу повернути Річарда, якого я знаю, Річарда, якого всі ми знаємо. Справжнього Річарда, а не цього незнайомця, одержимого дивними фантазіями, які руйнують його розум.

Ніккі труснула головою.

— Я не можу зробити цього з людиною, яку я… — вона прикусила язик, перш ніж доказала до кінця.

— Я міг би отримати назад того Річарда, якого люблю, — м'яко і благально сказав Зедд. — Річарда, якого всі ми любимо.

Ніккі зробила крок назад і труснула головою, не знаючи, що відповісти на такий розпач. Повинен же бути інший спосіб привести Річарда в почуття.

— Покажи їй, — сказав Натан Енн. Його голос, подібний церковного дзвону звучав так, як повинен був звучати голос пророка, яким він був, і голос Рала, яким він теж був.

Енн кивнула і дістала щось із кишені. Вона простягла це Ніккі. — Прочитай.

У руці Ніккі з'явився дорожній щоденник. Вона глянула на Натана, Енн і, нарешті, на Зедда.

— Ну ж бо, — сказав пророк. — Прочитай. Це повідомлення Енн отримала від Верни.

Дорожні щоденники були неймовірно цінними речами. Ніккі вважала, що всі вони загинули разом з Палацом Пророків. Вона знала, що написане щось в одному з них одразу з'являється в іншому, що становив пару до першого. До корінця прикріплювався стилос, яким користувалися, щоб робити в щоденниках записи або стирати старі повідомлення. Тому дорожні щоденники ніколи не закінчувалися, ними можна було користуватися постійно. Ніккі відкрила безцінне творіння стародавньої магії і взялася за читання.

«Енн, це почалося. Я боюся, що наші сили ще не готові. Де Річард? Ви, нарешті, знайшли його? Пробачте, що я так тисну на вас знову і знову, оскільки знаю, що ви не втрачаєте часу дарма. Але проблеми в армії з кожним днем стають все серйозніші. Солдати розбігаються. Не так багато, як ми припускали, але зараз ми знаходимося в Д'харі, і йдуть розмови, що лорд Рал не поведе їх у бій, як вони були впевнені. А інакше воювати з Орденом — чисте самогубство. Та й тривала відсутність Річарда тільки підтверджує ці побоювання, які зростають щодня. Людям здається, що лорд Рал їх покинув. Жоден солдат не вірить, що у них є шанс вистояти проти ворога, що насувається, якщо Річарда не буде з військами, щоб вести їх у битву.

Ми з генералом Мейффертом відчуваємо все більший відчай, не знаючи, що казати військам, які перебувають у повній зневірі. Навіть якщо для його відсутності є серйозні підстави, для солдатів важко йти на смерть, не почувши ні слова від вождя, першого в їхньому житті, якому вони дійсно повірили.