Прозорі, майже непомітні хмари затягнули надвечірнє небо, роблячи його сірим, як сталь. Наступаючі сутінки робили камені Вежі більш темними, наче вона прагнула загорнутися в хмарне покривало для зустрічі з чарівником і чарівницею, здатними впоратися з силами, які наповнювали це місце.

Пройшовши крізь арку в зовнішній стіні, вони рушили по дорозі, що перетинала внутрішній двір Замку. Потім вони пройшли під аркою другої темної стіни через ворота, захищені ще одним бар'єром, ніби одного було недостатньо. Річард без зупинки минув і цей довгий і темний прохід. Стукіт кінських копит гучною луною ударявся у вологі кам'яні склепіння.

Нарешті вони в'їхали у дворик, порослий густою травою, там же росло кілька дерев. Доріжка, посипана гравієм, лежала направо вздовж стіни; в її кінці її розташовувалися двері, що вели у зал для відвідувачів. А можливо, припустила Ніккі, це був службовий вхід в Замок. З іншого боку від доріжки знаходився загін, задню його огорожу заміняла кріпосна стіна. У дальньому кінці двору розташувалася стайня.

Не кажучи ні слова, Річард відкрив ворота загону, завів туди коня, але розсідлувати його не став. Спантеличені Ніккі і Кара наслідували його приклад, і вони всі разом пішли через двір до гранітних сходів з дюжиною широких ступенів, стертих за тисячоліття багатьма парами ніг. Сходи вели на площадку, де вже скрипіли, відкриваючись, прості, але важкі, подвійні двері.

Старий чоловік, чиє хвилясте сиве волосся знаходилися в абсолютному безладі, і який виглядав господарем будинку, не чекав відвідувачів. Він задихався — схоже, навіть біг, коли зрозумів, що хтось приїхав. Безсумнівно, магічні щити давали мешканцям Замку змогу знати про всіх, хто насмілювався наблизитися до Замку. У колишні часи тут чергували солдати, які охороняли стіни, тепер тут був один тільки цей старий. Судячи по важкому диханню, він був досить далеко від входу, коли піднялася тривога.

Навіть крайнє здивування на худому зморшкуватому обличчі не завадило Ніккі побачити в його рисах щось знайоме. Вона знала, що старий не може бути ніким іншим, окрім Зедда, дідуся Річарда. Він був високим і тонким, як молоде дерево, з широко розкритими горіховими очима, в яких було занепокоєння і якесь дитяче невинне здивування. Простий, без прикрас балахон показував, що він чарівник дуже високого рангу. Для свого віку виглядав він відмінно. Це був приємний приклад того, як в тому ж віці може виглядати Річард.

Старий звів руки над головою.

— Річард! — Радісна посмішка освітила його обличчя. — О, духи! Це і правда ти, мій хлопчику?

Зедд вийшов із дверей і зробив кілька кроків у темряву.

Річард підбіг до діда, обійняв його, підняв у повітря, стискаючи в обіймах так, що міг би задушити старого. Вони обидва сміялися схожим сміхом, що зайвий раз підкреслював їх родинний зв'язок.

— Зедд, ти і уявити не можеш, як я радий тебе бачити!

— Я теж, синку, — говорив Зедд, і в голосі його відчувалися сльози. — Тебе довго не було. Занадто довго.

Він звільнив худу, як палиця, руку і взяв за плече Кару. — А як ти, люба? Ти чудово виглядаєш. Сподіваюся, з тобою все в порядку?

— Я — Морд-Сіт, — сказала вона з легким обуренням в голосі. — Звичайно ж, я у повному порядку. — І чого б це мені виглядати погано?

Зедд хихикнув і звільнився з обіймів Річарда.

— Нема чого, вважаю. Схоже, вам обом просто потрібно відпочити пару днів і як слід поїсти. Ось і все. Але ти, і правда, чудово виглядаєш, я страшенно радий бачити тебе знову.

Кара посміхнулася його словам.

— Я нудьгувала без вас, Зедд.

Зедд погрозив пальцем.

— Ви, Морд-Сіт, не дуже-то сумуєте без стариків. Рікка здивується, коли почує таке.

— Рікка? — Здивовано перепитала Кара. — Вона тут?

Зедд махнув рукою в напрямку прочинених дверей.

— Вона десь там… Думаю, патрулює коридори. Мені здається, у неї в житті дві турботи — охороняти Замок і виводити мене з себе. Кажу вам, через цієї жінки в мене немає ні хвилини спокою. Гірше того, вона занадто розумна. Набагато розумніше, ніж потрібно. Але, принаймні, вона — талановитий кухар.

Брови Кари злетіли вгору.

— Рікка готує?

Зедд здригнувся і повільно видихнув крізь зуби.

— Тільки не кажіть їй, що я так сказав. Інакше цьому кінця не буде. Ця жінка…

— Зедд, — перервав його Річард. — У мене неприємності, мені потрібна твоя допомога.

— Все добре? Адже ти не не захворів, так? Ти не схожий на себе, мій хлопчику. — Зедд притиснув руку до чола Річарда. — Найгірше це коли захворієш влітку, ти ж знаєш. Спека і висока температура — дуже погане сполучення.

— Та ні, це не те… Мені треба поговорити з тобою.

— Ну що ж, давай поговоримо. Пройшло вже багато часу, дуже багато. Коли ж це було? Минулої весни виповнилося два роки, якщо не помиляюся. — Зедд трохи відсунувся і взяв Річарда за руки, оглядаючи з ніг до голови. — Річард, а де твій меч?

— Про це ми поговоримо трохи пізніше, — Річард роздратовано звільнився з рук Зедда, намагаючись уникнути цієї теми.

— Ти ж сам хотів поговорити. Так говори, розкажи мені, де меч. — Зедд широко посміхнувся Ніккі. — І хто ця прекрасна чарівниця, що прийшла з тобою?

Річард, не звертаючи уваги на посмішку Зедда, глянув на Ніккі.

— Вибач, Зедд. Це — Ніккі. Ніккі, це…

— Ніккі! — Заревів Зедд і відступив на кілька кроків назад, немов побачивши гадюку. — Та сама Сестра Темряви, яка відвела тебе в Старий Світ? Та сама Ніккі? Чому ця мерзотниця з тобою? Як ти посмів привести її сюди?

— Зедд, — різко перебив його Річард. Ніккі — мій друг.

— Друг? Та ти при своєму розумі, Річард? Як ти можеш…

— Зедд, тепер вона на нашому боці. — Він підтвердив свої слова енергійним жестом. — Точно так само, як Кара або Рікка. Багато що змінилося. Адже раніше будь-яка з них…

Його голос стих, коли дід глянув на нього.

— Ти зрозумів, що я хочу сказати. Ти знаєш, що я повністю довіряю Карі, і вона виявилася гідною цієї довіри. Точно так само я довіряю Ніккі. Я готовий довірити їм обом своє життя.

Зедд, нарешті, взяв Річарда за плече і злегка підштовхнув.

— Схоже, я зрозумів, що ти хочеш сказати. З тих пір як я вручив тобі Меч Істини, ти дуже багато чого змінив на краще. Та я ж ніколи й уявити не міг, що буду з задоволенням їсти те, що приготує Морд-Сіт. А її кухарювання чудове. — Він зупинив свою промову і вказав на Кару. — Якщо ти передаси їй мої слова, я живцем здеру з тебе шкіру. Це неможлива жінка.

Кара тільки посміхнулась у відповідь.

Зедд направив пильний погляд на Ніккі. Він не був схожий на хижий погляд Ралів, але так само роззброював і змушував відчувати занепокоєння.

— Ласкаво просимо, чаклунко. Якщо Річард говорить, що ти — друг, значить, так воно і є. Вибач мене за нестриманість.

Ніккі посміхнулася.

— Я прекрасно вас розумію. Деякий час тому я і сама себе ненавиділа. Тоді я дуже помилялася, і абсолютно обгрунтовано отримала прізвисько Пані Смерть. — сказала Ніккі, глянувши в сірі очі Річарда. — Саме ваш онук показав мені красу життя.

Зедд гордо посміхнувся.

— Ось саме. Красу життя.

Річард вирішив знову перейти в наступ. — А життя і є те, що нас оточує. Послухай, Зедд, мені потрібно…

— Так, звичайно, — відповів Зедд, не звертаючи уваги на нетерпіння Річарда. — Тобі завжди щось потрібно. Ти був відсутній стільки часу, не встиг увійти в двері, і вже хочеш про щось дізнатися. Якщо пам'ять мені не зраджує, перше слово, яке ти вимовив, було «чому». Принаймні, зайди в будинок. Я хочу знати, чому в тебе немає з собою Меча Істини. Я знаю, що ти не допустив би, щоб з ним щось трапилося, але я хочу знати всю історію цілком, а не частинами. Заходь.

Запрошуючи всіх іти за собою, дід Річарда попрямував по сходах до дверей.

— Зедд, мені потрібно…

— Так, так, мій хлопчику, тобі щось треба. Я і в перший раз прекрасно тебе чув. Не варто повторювати це знову і знову, тим більше, що збирається дощ. Заходь всередину, там я вислухаю все, що ти хочеш сказати. — Голос Зедда почав віддаватися луною, коли він зник у темряві. — Схоже, вам не завадить поїсти. Хто-небудь ще погодиться розділити з нами обід? Радість зустрічей завжди пробуджувала у мене апетит.