– Зачекайте. Можу дати вам пораду. Є одна компанія, що займається підготовкою віз до Австралії та Нової Зеландії. Подзвоніть за цим номером. – Вона продиктувала номер телефону. – Менеджера звуть Юлія Шабаєва, вона вам усе розкаже.

Я поспіхом попрощався і зателефонував за вказаним номером.

Цього разу розмова була більш предметною.

– Туризм?

– Так, туризм, – удруге, не змигнувши, збрехав я.

Менеджер почала завчено диктувати список потрібних документів.

– Дві фотокартки, діючий закордонний паспорт, ксерокопії віз зі старих паспортів, бронювання готелю, детальний маршрут поїздки, довідка з банку про наявність коштів на рахунку і… – Юлія зробила паузу, а тоді тяжко видихнула: – і анкета.

– Все зрозумів. Питань немає.

– Будуть. Особливо з анкетою.

– Тобто?… Чому ви такі певні, що будуть?

– Тому що не перший день оформляю візи в Зеландію. – У трубці пошаруділо, і Юлія продовжила: – Тепер щодо оплати: консульський збір – 110 американських доларів. Ви самі купуєте страховку, дійсну в Новій Зеландії, яка б покривала витрати мінімум на 50 000 доларів. Усі документи повинні бути перекладені на англійську і завірені у нотаріуса – за це також платите ви. Ну і насамкінець, послуги нашого кур’єра – 150 євро.

Усе разом – більше 300 доларів. До цього часу – найдорожча віза в моєму паспорті. Але навіть така, на перший погляд драконівська, сума є найменшою з можливих. Якби робив візу сам, оминаючи послуги кур’єра, довелося б двічі їхати у Москву: перший раз на подачу документів, і вдруге – за паспортом з виданою візою. Лишень проїзд туди й назад потягнув би на 400 баксів. Додайте до цього таксі, харчування і проживання у Москві, і зрозумієте, що 150 євро – то дуже адекватна ціна за кур’єрський сервіс.

– Згоден.

– Чудово. Тоді підходьте, щойно зберете всі папери. 21-й офіс на Комінтерна, 13. Це неподалік Центрального залізничного вокзалу. Але не затягуйте. У вас не так багато часу.

– Коли найпізніше можна віддати вам документи?

– Наступний кур’єр вирушає у Москву у вівторок, 12 квітня. Отримати паспорт ви зможете десь між 26 та 28 квітня. У вас шість днів, щоб усе підготувати.

– Вас зрозумів! – кладу трубку.

Виявилося, Шабаєва мала рацію. Анкета (її можна завантажити на сайті міграційної служби – форма INZ 1017) складалася з двадцяти (!) сторінок запитань. Пробігши її очима, подумав, що мене анкетують перед вербовкою в таємну новозеландську розвідку, а не перед видачею одноразової туристичної візи.

Довелося відповідати на цілу купу запитань, переважна більшість із яких були відверто безглуздими. Окрім персональних даних і пояснення мети візиту мені довелося зазначати, чи не збираюсь шукати партнерку в Новій Зеландії, відповідати на запитання, чи хтось давав мені поради під час заповнення анкети INZ 1017 (враховуючи її об’єм і структуру, що радше нагадувала лабіринт, я був би не проти), зазначити минулі місця працевлаштування, надати вичерпну біографію батьків та сестри, пояснювати, чи не мав я коли-небудь пульмонального туберкульозу і чому саме я його не мав (це не жарт – секція Е, запитання Е1 на сьомій сторінці анкети). Більше того, я був зобов’язаний давати відповіді на тривіальні запитання стосовно мого характеру (секція G «Character»[47]). У секції Н «Additional details»[48] мені запропонували відкритися, чи часом не належу/належав до організації, котра здійснювала чи була залучена до здійснення військових злочинів, злочинів проти людства і/або порушення прав людини (ні піонером, ні жовтенятком я не був – Бог милував, як кажуть, – так що з цим усе було о’кей)… І це ще при тому, що я неодружений і не маю дітей. Завдяки цьому дозволялося пропустити кілька розділів анкети. Наприклад, вдалося щасливо уникнути секції К, що називалася «Application for a visa for the purpose of a culturally arranged marriage».[49]

Все одно легше було застрелитися, ніж заповнити ту анкету до кінця.

В кінці анкети, у розділі «Що ще ви хотіли б сказати працівнику міграційної служби» мені страшенно кортіло дописати: «У мого діда був собака Тузик, який вважав себе запеклим комуністом!»

Решту необхідних документів підготував без проблем. У п’ятницю 8 квітня заніс усі папери і закордонний паспорт на Комінтерна.

Ніч з неділі на понеділок, 11 квітня…

– Що за муйня? – Я відірвав стокілограмову голову від подушки і п’яними очима обдивився спальню. Довго не міг сфокусуватися і взагалі не тямив, що відбувається.

Телефон продовжував верещати. Десь із-під ліжка.

Я звісив довбешку вниз, узявся в потемках шарити руками.

«Уб’ю плазуна! Хто б це не був, завтра я його лінчую!»

Нарешті піймав того верескливого гада. Витягнув його до себе і подивився на екран.

На дисплеї висвічувався дуже дивний номер: +11111111111.

Я все ще був сонним, тому замість підняти трубку тупо витріщався на мобільний. Хто це може бути? Що це може бути? +1 – це нібито Америка. Але хто може мати такий номер? Президент Америки? Голова Пентагону? Трясця вашій матері! Якого лисого їм від мене потрібно?!

Зрештою вирішив, що все ще сплю і дзвінок мені сниться.

Телефон затих. Я ще раз глипнув на екран. Перша ночі. «Це точно сон», – подумав і відкинувся назад на подушку.

Знадобилася хвилина, щоб я почав розуміти: це або напрочуд реалістичний сон, або… я не сплю і дзвінок був реальним. Знову підняв телефон і переглянув список пропущених, переконавшись, що серед них зберігся номер +11111111111.

І тут мене осяяло! То був Skype! Система Skype не має власного номера, тому, коли хтось дзвонить із Мережі на мобільний телефон, номер висвічується довільний, часом абсолютно неймовірний, але такий, який у реалі не існує.

Отже, мені дзвонили зі «Скайпу». Принаймні це зрозуміло.

Але хто? О першій ночі? Це, мабуть, чийсь жарт і я ніколи не дізнаюсь, чий саме.

Потроху почав засинати. Свідомість холонула, поступово починався справжній сон: перед очима пішли хороводом якісь пухнасті гномики. А втім, розбурханий мозок опирався і Морфею, і гномикам, продовжуючи вистрілювати думками. «Якщо до першої години додати десять, то це буде… – бовталося у мене в голові, – це буде… гм… одинадцята година ранку. Практично полудень». Я перекрутився на інший бік, пухнасті карлики, матюкаючись, попадали на купу. «А чому це я додав до першої ще десять годин?» – питаю сам у себе. За мить гноми хором загорлали: «Тому що така різниця між часовими поясами Окленда і Києва, телепню!»

Ривком сів на ліжку. Точно! Мені дзвонили по «Скайпу» з Нової Зеландії. І це могла бути тільки Наталя Пошивайло-Таулер із Об’єднання українців Нової Зеландії.

Щойно про це подумав, телефон задзеленчав знову. Цього разу номер складався з різних цифр, але був таким самим химерним. Я двічі з розмаху ляснув долонями по щоках, витрушуючи з макітри волохатих гномиків, зробив гучне «Фу-фуф!», як перед віджиманням штанги, і приклав мобільний до вуха.

– Альо! – кажу.

– Доброго ранку! – Ну звісно, у вас там давно ранок, пані…

– На добраніч! – відповідаю на автоматі (навколо ж темрява!).

– Це Максим? Максим Кідрук?

– Я. – Ще одна змістовна розгорнута відповідь.

– Це Наталя Пошивайло з Окленда, Об’єднання українців Нової Зеландії.

– Ага.

– Ви написали мені листа кілька днів тому. Вибачайте, що так довго не озивалася. Була у відрядженні в Австралії. Щойно повернулася.

– Йєс. – Гномики, порозбігавшись, забрали з собою всі розумні думки.

– Кгм… Ви не можете говорити?

Я шумно пирхнув і сказав:

– Можу.

Для більшої переконливості додав:

– Можу.

– Але мені здається, що…

– У Києві перша ночі, Наталю. Я ще не весь прокинувся.