У семінарії із часом довкола Енн згуртувалося тісне коло друзів — вдумливих честолюбних студентів із розвиненою уявою, таких, як вона сама. З «рум’яною» дівчиною, Стеллою Мейнард, і «мрійливою», Прісциллою Грант, вони невдовзі стали близькими подругами й виявили, що бліда, з тонкими одухотвореними рисами Прісцилла не цурається витівок і забав, а жвава чорноока Стелла всім серцем віддається захопливим мріям, неземним та райдужним, як і ті, що сповнювали душу самої Енн.

Опісля різдвяних канікул ейвонлійці перестали щотижня їздити додому й ретельно взялися до праці. На той час усі студенти вже перезнайомилися з однокурсниками, і сформувалися дружні компанії відповідно до зацікавлень. Ніхто не сумнівався, що коло претендентів на золоту медаль фактично звузилося до трьох осіб — Гілберта Блайта, Енн Ширлі та Льюїса Вілсона. Щодо стипендії Ейвері сумніви були — її могли присудити будь-кому із шістьох ймовірних номінантів. Бронзову медаль з математики вважали вже безперечним здобутком миршавого опецькуватого сільського хлопця з опуклим чолом і в полатаному пальтечку.

Найвродливішою дівчиною в учительській семінарії того року була Рубі Джиліс; серед другокурсниць пальму першості несла Стелла Мейнард, хоч і за незначної, проте критично налаштованої меншості, котра віддала свої симпатії Енн Ширлі. Найвигадливішу зачіску всі компетентні судді визнали за Етель Марр, а Джейн Ендрюс — скромна, сумлінна й працьовита Джейн — здобула славу найвправнішої господині. Навіть Джозі Пай відзначилася титулом найв’їдливішої дівчини в семінарії. Отож можна було з певністю твердити, що колишні учні панни Стейсі не пасли задніх і на ширшому академічному поприщі.

Енн багато й ретельно працювала. Її невпинне протиборство з Гілбертом тривало, геть як в ейвонлійській школі, хоч і втратило колишню запеклість, та й з однокашників ніхто про нього не знав. Тепер Енн змагалася не задля самої першості — радше задля гордого усвідомлення чесно відвойованої звитяги над гідним супротивником. Перемога була, як і раніше, цінна, проте життя більше не видавалося їй марно згаяним, коли раптом вона опинялася на другому місці.

Попри велику кількість уроків, студенти мали змогу й розважитися. Безліч вільних годин Енн провела в Бічвуді, де зазвичай обідала по неділях і супроводжувала до церкви панну Баррі, котра, як сама визнавала, вже старіла, та чорні очі її не зблякли і язик був так само гострий. Втім, вона ніколи не присікувалася до Енн, яка незмінно лишалася улюбленицею примхливої старої дами.

— Ця маленька Енн стає щодень кращою, — казала панна Баррі. — Інші дівчата мене втомлюють, вони такі нестерпно одноманітні. А вона сяє мовби всіма кольорами веселки, і кожен, поки ним милуєшся, здається найпрекраснішим. Не скажу, щоб вона залишалася такою ж потішною, як у дитинстві, та її неможливо не любити, а мені якраз до вподоби ті, кого не любити неможливо. Це позбавляє купи зусиль, яких докладаєш зазвичай, щоб примусити себе їх полюбити.

А тоді ніхто й не збагнув, як настала весна. На ейвонлійських галявинах із-під торішнього листя, досі вкритого острівцями снігу, випнулися рожеві проліски, ліси й долини оповив «зелений серпанок». Та в Шарлоттауні заклопотані студенти могли думати й говорити лише про іспити.

— Неймовірно, що так скоро настав кінець року, — мовила Енн. — Восени гадалося, буцім до нього ще страшенно далеко: ціла навчальна зима. Та ось час минув, і наступного тижня вже будуть іспити. Ох, дівчата, мені іноді здається, що важливішого за них нічого немає в житті, а потім я дивлюся, як на каштанах розпускаються бруньки, а вулицями скрадається блакитний туман, і тоді іспити стають такими неважливими.

Проте Джейн, Рубі та Джозі, що заскочили до неї на хвильку, були іншої думки. Майбутні іспити ввижалися їм подією надзвичайно суттєвою й далеко важливішою за каштанові бруньки чи травневі тумани. Легко було казати Енн, котра могла не сумніватися, що складе успішно, та коли від іспитів, як думали собі дівчата, залежить усеньке майбутнє, віддаватися філософським роздумам не годилося.

— Я схудла на сім фунтів за два минулі тижні, — бідкалася Джейн. — І марно казати «не хвилюйся», бо я все одно хвилюватимусь. Це помагає: коли хвилюєшся, здається, наче щось робиш. Жахливо буде не отримати диплома після цілого року навчання. Та ще ж на нього стільки грошей пішло.

— А мені байдуже, — зронила Джозі Пай. — Коли не складу, лишуся в семінарії ще на рік. Мій тато вочевидь може це дозволити. Енн, а Френк Стоклі запевняє, що професор Тремейн сказав, буцім золоту медаль дістане Гілберт Блайт, а стипендію Ейвері найпевніше здобуде Емілі Клей.

— Цим я перейматимуся завтра, Джозі, — всміхнулась Енн. — Сьогодні ж думаю, що фіалки вже розквітли в долині попід Зеленими Дахами, а на Стежині Закоханих проростає молода папороть, і геть не хвилююся, здобуду я стипендію чи ні. Я сумлінно працювала й от починаю розуміти, що таке «утіха в битві». Бо ж програти в гідній боротьбі — майже так само прекрасно, як і перемогти. Не говорімо про іспити, дівчата! Гляньте на блідо-зелене склепіння неба понад будинками й уявіть, яке воно там, за Ейвонлі, над темно-багряними буковими лісами!

— Джейн, ти вже маєш що вдягти на вручення дипломів? — запитала практична Рубі.

Джейн і Джозі обидві взялися відповідати; балачка зійшла на модні віяння. Проте Енн, зіпершись ліктями на підвіконня, лягла щокою на переплетені руки й замріяно та неуважно задивилася понад міські дахи та шпилі на невимовно прекрасне склепіння призахідного неба, висновуючи мрії про майбутнє із золотого руна юного оптимізму. Всі шляхи були перед нею відкриті з усіма заманливими перспективами майбутнього й усіма його можливостями, і кожен рік розквітав новою трояндою у вінку, якому судилося ніколи не зів’янути.

Розділ 36

СЛАВА ТА МРІЇ

Вранці того дня, коли на дошці оголошень у семінарії мали вивісити остаточні результати іспитів, Енн і Джейн удвох чимчикували вулицею. Джейн радісно всміхалася — іспити були позаду, вона мала певність, що отримає диплом, а все інше її не турбувало. Далекосяжними пориваннями Джейн не відзначалася, тож і честолюбного неспокою спізнати не могла. Бо ж за все, що ми маємо, доводиться платити свою ціну, і хоча шляхетні прагнення й варті того, щоб їх мати, та досягти їх нелегко й вимагають вони тяжкої праці, самозречення, тривоги й відчаю. Енн зблідла й принишкла: уже за десять хвилин їй належало дізнатися, хто здобув медаль і стипендію Ейвері. Поза цими десятьма хвилинами нічого, що могло б називатися Часом, немовби й не існувало.

— Хай там що, а якусь відзнаку ти дістанеш, — мовила Джейн, не розуміючи, як керівництво семінарії може бути таким несправедливим, щоб ухвалити інше рішення.

— Стипендії Ейвері я не чекаю, — відповіла Енн. — Усі кажуть, що її здобуде Емілі Клей. І я не збираюся підходити до тієї дошки й у всіх на очах розглядати список. Мені забракне відваги. Я піду одразу до жіночого гардеробу, Джейн, а ти все прочитаєш і розкажеш мені. Тільки благаю, в ім’я нашої давньої дружби — зроби це негайно. Якщо я зазнала поразки, так одразу й кажи, не жалій мене і в жодному разі не втішай. Пообіцяй мені, Джейн.

Джейн урочисто пообіцяла, та невдовзі виявилося, що потреби в цьому немає. Вони з Енн піднялися сходами до семінарії й застали в холі юрбу хлопців, які гойдали на руках Гілберта й щосили вигукували: «Ура медалістові Блайту!»

На мить Енн пронизав кусючий біль поразки й відчаю. Вона програла. Гілберт переміг. Метью засмутиться… він так був певен її успіху.

Аж раптом хтось гукнув:

— Тричі ура панні Ширлі, стипендіатці Ейвері!

— Ох, Енн, — задихано мовила Джейн, коли, супроводжувані щирими вітаннями, вони таки дісталися гардеробу, — я так пишаюся тобою. Хіба це не чудово?

А тоді їх оточили дівчата, і Енн опинилася в центрі веселої усміхненої юрби. Звідусіль її поздоровляли, поплескували по плечах і тиснули їй руки, а вона тим часом устигла прошепотіти Джейн: