Ще більш самотньо стало їй надвечір, коли в сутінках вона опинилася у своїй кімнаті в пансіоні, де інші дівчата не жили, бо ж усі мали в місті родичів, котрі могли їх прихистити.

Панна Джозефіна Баррі залюбки дозволила б Енн пожити в неї, та від Бічвуда до семінарії шлях був неблизький, і про це навіть не йшлося. Отож панна Баррі підшукала добрий пансіон, запевнивши Метью з Маріллою, що то для Енн буде цілком підходяще місце.

— Він належить збіднілій удові британського офіцера, — сказала панна Баррі, — яка дуже ретельно добирає собі пожильців. Під її дахом Енн матиме лише найпристойніше товариство. Харчування добре, та й будинок неподалік від семінарії, на тихій вулиці.

І хай то все могла бути, та зрештою, була чистісінька правда, проте коли вперше Енн охопила гризотна туга за домом, її це нітрохи не розрадило. Вона журливо оглянула свою тісну кімнатку з невиразного кольору шпалерами й без жодної картини на стінах, із вузеньким залізним ліжком та порожньою книжковою шафою — і до горла їй підступив клубок від самої згадки про власну біленьку кімнату в Зелених Дахах, де так радісно було знати, що надворі буяє зелень, у саду росте духмяний горошок, а ночами туди сягають місячні промені, що поза схилом жебонить струмок і верхівки ялиць шурхотять під нічним вітерцем, що на безмежному небі сяють міріади зірок, а з Діаниного вікна між деревами блимає вогник. Тут нічого цього не було: Енн знала, що за її вікном — бруківка й павутина телефонних дротів, яка затуляє небо, звуки чужих кроків і тисячі вогнів, що мерехтять на обличчях перехожих. Вона відчувала, як на очі їй набігають сльози, і щосили намагалася їх стримати.

«Я не плакатиму. Це так по-дурному… а я ж бо не легкодуха… от уже третя сльоза з носа скрапнула. А за нею ще котяться! Мушу згадати щось гарне й припинити. Та все гарне пов’язане з Ейвонлі, і від того стає тільки гірше… четверта… п’ята… у п’ятницю поїду додому, а здається, наче до неї ціла сотня років. Метью оце вже, напевно, під’їздить до Зелених Дахів, а Марілла коло хвіртки, виглядає його на стежці… шоста, сьома, восьма… ой, та марно їх уже лічити, зараз потечуть рікою! Не можу розвеселитися… не хочу веселитися! Краще буду сумувати й рюмсати».

І сльози, безперечно, потекли б рікою, якби тієї миті не з’явилася Джозі Пай. Від щастя бачити знайоме лице Енн забула, що вони із Джозі ніколи не любили одна одної. Та як частинка ейвонлійського життя навіть донька Паїв була жаданою гостею.

— Як добре, що ти завітала, — щиро мовила Енн.

— А ти нюняла, — завважила Джозі з дратівним співчуттям. — За домом, напевно, скучила. Дехто зовсім не вміє давати собі в цьому раду. Зате я скучати не збираюся, будь певна. У місті так весело — не те, що в старому вбогому Ейвонлі. Дивно, як я там узагалі стільки протрималася. Не плач, Енн, тобі це не личить: очі й ніс червоніють, і ти вся стаєш червоною. Я дуже гарно провела сьогодні день. Наш викладач французької страшенно милий, і в нього такі вуса, аж серце тьохкає. Маєш щось поїсти, Енн? Я вмираю з голоду. Знала, що Марілла всього тобі напече, тому й прийшла. Хоч мала йти до парку із Френком Стоклі, слухати оркестр. Ми з ним живемо в одному пансіоні, і він славний хлопець. Сьогодні помітив тебе в класі й спитав мене, що то за руда? Я йому сказала, що ти сирота, яку взяли на виховання Катберти, а доти — хто його зна, ким ти була.

Енн уже замислилася, чи не кращі самотність і сльози за товариство Джозі Пай, коли це прийшли Джейн і Рубі, кожна гордо причепивши на жакет дюймову стрічечку в кольорах семінарії — бузковому та багряному. Оскільки Джозі того дня «не розмовляла» із Джейн, вона мусила замовкнути й стала таким чином відносно нешкідливою.

— Ох, — зітхнула Джейн, — сьогодні від ранку вже наче стільки місяців минуло. Я зараз повинна вдома вчити Вергілія, бо цей бридкий старий професор завдав нам на завтра аж двадцять рядків. Але сісти нині зубрити просто не можу. Енн, здається, ти плакала? Якщо так, скажи нам правду! Тоді я поверну самоповагу, бо й сама нині рюмсала, доки прийшла Рубі. Не так шкода бути простачкою, коли знаєш, що ти не єдина така. Тістечко? Дай і мені шматочок. Дякую! Воно пахне Ейвонлі.

Рубі помітила навчальний розклад на столі й поцікавилася, чи буде Енн прагнути золотої медалі. Енн знічено зізналася, що вона про це думала.

— До речі, — втрутилася Джозі, — наша семінарія таки дістає одну стипендію Ейвері. Сьогодні стало відомо. Мені розповів Френк Стоклі, у нього дядько — член правління. Завтра оголосять усім студентам.

Стипендія Ейвері! Дівчина відчула, як закалатало серце й обрії честолюбних мрій Енн розпросторилися, мов від доторку чарівної палички. Доки Джозі поділилася новиною, вона прагнула наприкінці року хіба здобути диплом провінційної вчительки — хай навіть першого ступеня — та ще, ймовірно, медаль. Тепер за одну мить Енн уже бачила себе стипендіаткою Ейвері, а згодом і бакалавром мистецтв у Редмондському коледжі. Ось вона в парадній мантії й академічній шапочці, в урочистій обстановці отримує диплом. Усе це уявилося їй, поки лунали Джозині слова. Стипендію Ейвері присуджували за академічні успіхи з англійської мови й літератури, і Енн не сумнівалася, що знання в неї міцні.

Заможний промисловець із Нью-Брансвіка, Ейвері, помираючи, заповів частину свого статку на чималу кількість стипендій для шкіл та вчительських семінарій приморських провінцій. Багато сумнівів було, чи дістане стипендію й шарлоттаунська семінарія, та врешті-решт рішення було ухвалено, і наприкінці року випускник із найвищими балами з англійської мови й літератури мав здобути двісті п’ятдесят доларів на кожен із чотирьох років навчання в Редмондському коледжі. Не дивно, що того вечора Енн лягала спати з розпашілими щоками.

«Виборю цю стипендію, якщо це залежить від сумлінної праці, — міркувала вона. — А як пишатиметься Метью, коли я стану бакалавром мистецтв! Добре мати честолюбство, і добре, що мені його не бракує. А мріям, здається, кінця-краю нема, і це найліпше! Щойно здійсниться одна, як за нею вже маячить інша — вища і яскравіша. Тоді й жити стає так невимовно цікаво!»

Розділ 35

НАВЧАЛЬНИЙ РІК У КОРОЛІВСЬКІЙ

ВЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ

А невдовзі де й поділася в Енн зажура й туга — значною мірою завдяки щотижневим поїздкам додому. Доки тривали погожі теплі дні, щоп’ятниці вечорами ейвонлійські студенти прибували на станцію в Кармоді, куди тим часом уже пролягла нова залізнична гілка. Їх зустрічала Діана та ще кілька хлопців і дівчат, і всі гуртом вони весело чимчикували аж до самісінького Ейвонлі. Для Енн ці вечірні прогулянки між роззолочених осінніх пагорбів на чистому, свіжому повітрі до веселих вогників, що блимали з рідного селища, були найприємнішими й найдорожчими подіями за ввесь тиждень.

Гілберт Блайт майже завжди супроводжував Рубі Джилліс і ніс її сумку. Рубі тепер була надзвичайно вродливою дівчиною, що вважала себе вже зовсім дорослою; утім, це відповідало дійсності. Спідниці вона носила такі довгі, які лише дозволяла їй мати, і в місті вже робила пишну зачіску, хоч, повертаючись додому, все ж мусила її розпускати. Мала великі сині очі, рум’яне лице та показну фігуру з округлими формами. Сміялася багато, була привітна й весела, і щиро тішилася всім радощам життя.

— Не думала, що вона з тих дівчат, які подобаються Гілберту, — пошепки звернулася Джейн до Енн, котра була такої самої думки, та не зізналася б у цьому вголос навіть ціною стипендії Ейвері. Вона й сама тепер постійно думала, як то гарно було б мати такого друга як Гілберт, жартувати з ним, теревенити, обмінюватися думками про книжки, уроки й життєві прагнення. Адже в Гілберта були прагнення в житті, вона це знала, а Рубі не здавалася людиною, з котрою такі речі можна було обговорювати серйозно.

У її міркуваннях щодо Гілберта не було дурної сентиментальності. Хлопців, коли вона взагалі про них думала, Енн уважала хіба за ймовірних добрих товаришів. І якби вона дружила з Гілбертом, то геть не переймалася б тим, скільки ще в нього друзів, і кого він проводжає додому. Енн уміла приваблювати людей і мала безліч подруг, а втім, уже розуміла, що й чоловіча дружба може бути корисною, допомогти спізнати глибину товариських почуттів і розширити світогляд завдяки обміну думками та зіставленню суджень. Навряд чи Енн могла чітко окреслити свої відчуття словами. Проте їй спадало на думку, що якби вони з Гілбертом разом верталися додому зі станції охопленими першим морозом полями та порослими папороттю стежинами, то мали би про що багато й цікаво погомоніти: про новий світ, що відкривався перед ними, про мрії та сподівання. Гілберт був розумним юнаком із власними переконаннями й рішучим бажанням узяти від життя все найкраще й віддати йому найкращу частину себе. Тим часом Рубі Джилліс у розмові із Джейн Ендрюс зізналася, що не розуміє добрячої половини висловлювань Гілберта Блайта — він, мовляв, говорить зовсім як Енн Ширлі, коли та просторікує із глибокодумним виглядом. Сама ж вона, Рубі, певна, що про книжки розмовляти геть нецікаво, та й не варто, коли немає в тому потреби. От із Френком Стоклі їй значно веселіше, хоч він і не такий вродливий, як Гілберт; тим-то вона й сама не збагне, котрий з них їй подобається більше!