— А ким хоче бути Гілберт Блайт? — поцікавилася Марілла, дивлячись, як Енн розгортає «Цезаря».

— Я нічого не знаю про життєву мету Гілберта Блайта, якщо вона в нього є, — презирливо відказала Енн.

Протистояння між Енн і Гілбертом стало відкритим. Досі воно було радше одноосібне, та більше жодних сумнівів не лишалося, що Гілберт був так само рішуче налаштований на першість у навчанні, як і Енн. Був з нього «її мечу достойний супротивник».[13] Усі інші учні підготовчого класу мовчки визнали їхню перевагу, і навіть не мріяли змагатися з Енн та Гілбертом.

Відколи біля ставка вона знехтувала його проханням бути друзями, Гілберт, окрім рішучого протиборства, ніяк не виявляв того, що помічає саму присутність Енн Ширлі. Він розмовляв і жартував з іншими дівчатами, обмінювався книжками й головоломками, теревенив про уроки та майбутні плани, часом проводжав котрусь додому з молитовного зібрання чи дискусійного клубу. Та Енн Ширлі для нього просто не існувало, і невдовзі Енн збагнула, що це страшенно образливо — коли тебе не помічають. Дарма казала вона собі, пихато задираючи голову, що їй це байдуже. Глибоко у свавільному жіночому серденьку Енн була певна, що таки не байдуже, і якби та розмова біля Озера Осяйних Вод могла відбутися ще раз, вона відповіла б геть інакше. Несподівано і, як їй здавалося, нажахано Енн усвідомила, що давня виплекана образа минулася — саме тоді, коли її вона потребувала найдужче. Марно було пригадувати всі деталі тієї пам’ятної сварки й намагатися воскресити в серці колишній гнів, який раніше давав їй почуття задоволення. Той день біля ставка засвідчив його останній судомний спалах. Сама того не відаючи, Енн усе пробачила й забула. Та було вже пізно.

А проте ні Гілберт, ні будь-хто інший, навіть Діана, не повинен був і запідозрити, як вона шкодує, що була така горда й безжальна! Вона постановила собі «сховати минуле під саваном найглибшого забуття», і вочевидь зробила це так успішно, що Гілберт, котрий, імовірно, був не такий байдужий, яким видавався, не міг утішитися жодною ознакою того, що Енн і справді потерпає від його мстивої зневаги. Єдиною благенькою розрадою було йому те, що тепер вона зневажала й Чарлі Слоуна — постійно, нещадно й незаслужено.

Узагалі ж зима складалася зі щоденних обов’язків та навчання. Дні нанизувалися один на інший, мов золоті намистини в коралях року. Енн була щаслива й тішилася всіма цікавинками життя. У ньому були уроки, що їх вона вчила, захопливі книжки, що їх читала, пісні, що їх співала в хорі недільної школи, затишні суботні вечори в гостях у пані Аллан… аж ось несподівано для самої Енн у Зелених Дахах знову настала весна, і все довкола ожило й розквітло.

А радість від навчання дещо зблякла; найкращі учні, сидячи в класі на додаткових уроках, заздрісно дивилися, як надворі їхні приятелі розбрідаються зеленими стежками, лісовими галявинами й манівцями між густих трав, і виявляли, що латинські дієслова й французька граматика анітрохи не такі захопливі, як то було впродовж морозяних зимових днів. Навіть Енн та Гілберт утомилися й збайдужіли до наук. Вчителька й учні однаково зраділи, коли семестр закінчився й перед ними засяяли веселі дні канікул.

— Ви сумлінно працювали ввесь рік, — сказала їм панна Стейсі наприкінці останнього навчального дня, — і заслужили на гарні, радісні канікули. Тож намагайтеся якомога більше часу гуляти на свіжому повітрі, щоб набратися здоров’я, сили й завзяття для наступного року. Це буде вирішальна битва перед вступними іспитами!

— А ви повернетеся наступного року, панно Стейсі? — запитала Джозі Пай.

Джозі не соромилася ставити запитання; тієї миті решта учнів були вдячні їй за це. Ніхто з них не насмілився б розпитувати панну Стейсі, хоч усім би й прагнулось, адже школою вже віддавна ходили тривожні чутки, що наступного року панна Стейсі не повернеться — мовляв, їй запропонували роботу в школі неподалік від рідного дому, і вона, мабуть, на ту пропозицію пристане. Підготовчий клас, затамувавши подих, чекав на відповідь учительки.

— Так, думаю, що повернуся, — сказала панна Стейсі. — Я хотіла перейти до іншої школи, та вирішила, що залишуся в Ейвонлі. Правду кажучи, я так звикла до вас, що нікуди й не хочеться їхати. Отож, я лишаюся, і доведу справу до кінця.

— Ура! — вигукнув Муді-Спурджен. Досі він ніколи не демонстрував так відкрито своїх почуттів, тож увесь наступний тиждень хлопець ніяково шарівся, згадуючи про це.

— О, я така рада, — відповіла Енн із блиском в очах. — Люба панно Стейсі, це було б невимовно жахливо, якби ви більше не повернулися. Я навіть не певна, що взагалі змогла б учитися далі, якби до нас прийшов хтось інший.

Увечері вдома Енн склала всі підручники до старої скрині на горищі, замкнула її, а ключ кинула в коробку із дрібним непотребом.

— Навіть не зазиратиму в них на канікулах, — пояснила вона Маріллі. — Я ретельно вчилася цілих півроку, ниділа над тією геометрією, і тепер вивчила кожнісіньку теорему з першої книжки напам’ять, і знаю все, навіть якщо літери поміняти. А зараз мені так набридло все мудре й серйозне, що я на ціле літо дам волю своїй уяві. О ні, Марілло, не лякайтеся. Я дам їй волю в розумних межах. Але я справді хочу гарно й весело провести літо, бо це, напевно, останнє літо мого дитинства. Пані Лінд каже, що я, коли й далі буду так рости, як тепер, уже наступного року носитиму довгі спідниці. Вона каже, що в мене все йде в очі та ноги. А коли я носитиму довгі спідниці, то й поводитися буду змушена з такою надзвичайною гідністю, як вони того вимагають. І тоді, боюся, не можна буде навіть вірити у фей, тому цього літа я віритиму в них усім серцем. Ми проведемо надзвичайно щасливі канікули. Рубі Джилліс невдовзі святкуватиме день народження, а ще ж буде пікнік недільної школи й місіонерський концерт наступного місяця. А пан Баррі обіцяє повезти мене й Діану до Вайт Сендз на вечерю в готелі. Ви ж знаете, там бувають вечері. Джейн Ендрюс була торік на одній, і каже, що там так гарно — всюди електричні вогні, дами в розкішних сукнях, квіти. Джейн розповідала, що це вперше вона зазирнула в життя високого світу й не забуде про це аж до смерті.

Наступного дня завітала пані Лінд — дізнатися, чого це Марілли не було на зборах Спільноти милосердя в четвер. Коли Марілла не приходила на збори, усі знали, що в Зелених Дахах якісь негаразди.

— У Метью серце прихопило, — пояснила Марілла, — то я сиділа біля нього. О, так, він уже оклигав, та ці напади стаються в нього щораз частіше, і я боюся. Лікар йому радить уникати хвилювань. Це легко, бо Метью ніколи не шукав і не шукає собі жодних хвилювань; та йому ще заборонили тяжку фізичну працю, а для Метью ж не працювати — то все одно, що не дихати. Проходь, клади сюди капелюшка, Рейчел. Залишишся на чай?

— Ну, коли ти наполягаєш — добре, залишуся, — відповіла пані Рейчел, котра навіть гадки не мала вчинити інакше.

І вони з Маріллою вмостилися у вітальні. Тим часом Енн приготувала чай і печиво, таке біле й легке, що могло б витримати навіть критику пані Рейчел.

— Мушу сказати, Енн таки дивовижно тямуща, — визнала пані Лінд, яку Марілла проводжала надвечір до путівця. — Маєш собі добру помічницю.

— Так, — відповіла Марілла, — тепер вона дуже сумлінна й розсудлива. Я боялася, що з неї так і виросте вітрогонка, а вона стала геть інакша, і я вже знаю, що можу будь-яку справу їй доручити.

— Я навіть не думала, що вона так зміниться, коли вперше з нею зустрілася три роки тому, — мовила пані Лінд. — Бачить Бог, довіку не забуду того її страшнючого вибрику! Я тоді прийшла додому й сказала Томасові: «Марілла Катберт іще пошкодує про це; згадай мої слова, Томасе, колись таки пошкодує». Та я помилилася — і дуже цьому рада. Я не з тих людей, Марілло, що не визнають своїх помилок, о ні, будь певна. Щодо Енн я помилилася, та воно й не дивно, бо другої такої химерної істоти, їй-бо, у цілому світі немає, її годі зрозуміти, як ото інших дітей. Просто диво Господнє, як вона змінилася за ці три роки — і погарнішала! Красуня з неї буде, хоч я сама не люблю такої блідої шкіри й очей на півобличчя. Мені більше до вподоби рум’яні пампушечки, як Діана Баррі чи Рубі Джилліс. Рубі дуже показна. Та чомусь — і хтозна-чому? — проти Енн ці дівчата здаються мені геть нецікавими, звичайнісінькими, хоч насправді вони набагато вродливіші за неї. Поруч із ними Енн виглядає, наче білі червневі лілеї, які вона сама чомусь називає нарцисами, біля пишних червоних півоній.