Нова вчителька теж стала їй справжнім добрим другом. Панна Стейсі була милою й дуже гарною молодою жінкою зі щасливим даром завойовувати й зберігати любов своїх учнів і розвивати найкращі їхні розумові та духовні риси. Енн розквітала під таким добродійним впливом і приносила додому, захопленому Метью та критичній Маріллі, палкі звіти про всі шкільні справи й плани.

— Марілло, я всім серцем люблю панну Стейсі! Вона справжня леді, і в неї дуже приємний голос. Коли панна Стейсі вимовляє моє ім’я, я інстинктивно відчуваю, що я для неї не Енні, а справжнісінька Енн. Сьогодні в нас були читання. Мені так шкода, що вас там не було, і ви не чули, як я декламувала «Марію, королеву шотландську». Я всю душу вклала в ці вірші. Рубі Джилліс каже, що коли я дійшла до рядка «За волю батькову жіноче серце гине», у неї кров похолола в жилах.

— Може, якось прочитаєш мені це в клуні? — спитав Метью.

— Авжеж прочитаю, — задумано відповіла Енн, — та, напевно, у мене вже не вийде так само добре. Я зовсім не хвилюватимуся, як тоді перед усім класом, який, затамувавши подих, ловив кожнісіньке моє слово, і не зроблю так, щоб у вас кров похолола в жилах.

— Пані Лінд каже, що це в неї кров похолола в жилах минулої п’ятниці, коли вона побачила, що хлопці лізуть на верхівки отих дерев на Белловому пагорбі по воронячі гнізда, — відказала Марілла. — Дивно, що панна Стейсі таке заохочує.

— Але вороняче гніздо було потрібне для природознавства, — пояснила Енн. — То був наш «вихідний» урок. Ці уроки такі чудові, Марілло. І панна Стейсі дуже гарно все пояснює. Ми про ті «вихідні» уроки ще пишемо твори, і мої — найкращі.

— Яке марнославство. Так казати про твої твори може лише вчителька.

— Та це ж вона й сказала, Марілло. А я нітрохи не марнославна — бо як це можливо, коли я нічого не тямлю в геометрії? Хоч її теж почала розуміти краще. Це панна Стейсі вміє так пояснити! Проте я все одно ніколи її не здолаю, і будьте певні, Марілло — це дуже принизливо відчувати. Зате я люблю писати твори. Зазвичай панна Стейсі дозволяє нам самим обирати тему, але наступного тижня ми всі будемо писати твір про видатну людину. А видатних людей так багато, що мені дуже тяжко вибрати. Правда ж, це чудово — бути видатним, і щоби після вашої смерті про вас писали твори? О, я б дуже хотіла бути видатною. Я, мабуть, вивчуся на медсестру, коли виросту, і поїду із Червоним Хрестом на поле битви, посланницею милосердя, якщо не стану місіонеркою в чужих краях. Це було б надзвичайно романтично. Але місіонерка ж повинна бути дуже хорошою, а це мій камінь спотикання. І також ми щодня робимо фізичні вправи. Вони поліпшують статуру й травлення.

— Дурниці! — сказала Марілла, якій і справді здавалося, що це маячня.

Проте всі «вихідні» уроки, читання по п’ятницях і фізичні вправи тьмяніли перед новиною, що її панна Стейсі повідомила в листопаді. Вона запропонувала школярам підготувати концерт, щоб показати його на Святвечір зі шляхетною метою придбати для школи прапор. На це учні пристали із захватом, і підготовка розпочалася. З усіх радісно збуджених майбутніх артистів ніхто так не хвилювався, як Енн Ширлі, котра всією душею й серцем віддалася новій справі, стримувана лише відвертим осудом Марілли, яка вважала все це великою нісенітницею.

— Забиваєте собі голови дурницями, замість уроки вчити, — буркотіла вона. — Хіба то добре, коли діти готують концерти й бігають на репетиції? Вони тоді стають марнославні, зухвалі й ледачі.

— Подумайте лиш, яка гідна мета! — боронилася Енн. — Прапор буде живити в нас дух патріотизму, Марілло.

— Казна-що! Жодне з вас патріотизму й на думці не має. Вам аби розважатися.

— Але ж добре, коли можна поєднати патріотизм і розвагу, правда? Це така велика втіха, коли готуєш концерт. Хор має вивчити шість пісень, а Діана співатиме соло. Я братиму участь у двох діалогах — «Товариство протидії пліткам» та «Королева фей». Хлопці теж розучують діалог. А ще я читатиму два вірші. Мене трепет проймає від думки про це — але то дуже приємний трепет. А наприкінці буде жива картина «Віра, Надія, Любов». Ми з Діаною й Рубі стоятимемо в білих сукнях і з розпущеним волоссям. Я буду Надією — руки складу отак, а очі здійму до неба. Вірші я вчитиму у своїй кімнаті. Не лякайтеся, коли почуєте стогони. Мені в одному вірші треба несамовито застогнати, але ох, Марілло, як це тяжко — видобути справжній артистичний стогін. Джозі Пай образилася, що їй не дали бажаної ролі. Вона мріяла бути королевою фей. Це смішно, бо хто ж бачив, щоб королева фей була така гладка, як Джозі? Вона має бути дуже тендітною. Королевою буде Джейн Ендрюс, а я — придворною феєю. Джозі каже, що руда фея — це ще смішніше, ніж гладка, та я не зважаю. У мене буде вінок із білих троянд, а Рубі Джилліс позичить мені туфельки, бо в мене своїх немає, а фея неодмінно мусить бути в туфельках. Не можна ж уявити собі фею в черевиках, правда? Надто в черевиках з окутими міддю носаками. Ми прикрасимо залу сосновими та смерековими гілочками й причепимо до них рожеві паперові троянди. А коли публіка всядеться, Емма Вайт зіграє марш на органі, а ми врочисто зайдемо парами — одна за одною. О, Марілло, я знаю, ви не сповнені такого завзяття, як я, та хіба ж не надієтеся, що ваша маленька Енн стане окрасою сцени?

— Я лише сподіваюся, що ти будеш поводитись, як слід. І дуже втішуся, коли ця метушня скінчиться, а ти заспокоїшся. Бо тобі не робота в голові, а самі діалоги, стогони й живі картини. А язик твій хіба дивом іще геть не стерся.

Енн зітхнула й рушила на заднє подвір’я, куди місяць-молодик зазирав із зеленкуватого західного неба крізь безлисте віття тополь, і де Метью рубав дрова. Вона сіла на колоду й заговорила з Метью про концерт, упевнена, що бодай тут її доброзичливо й уважно вислухають.

— Ну-у-у… я думаю, пречудовий у вас буде концерт. І ти свою роль дуже гарно зіграєш, — мовив він, усміхаючись і поглядаючи згори вниз на її веселе жваве личко. Енн усміхнулася йому у відповідь. Це були двоє найкращих друзів, і Метью ввесь час невтомно дякував небесам, що не мусив перейматися її вихованням, бо це був виключний обов’язок Марілли. Якби ж йому теж довелося виховувати Енн, його неодмінно роздирали би протиріччя між прихильністю до неї і тим-таки суворим обов’язком. А тут він міг, за висловом сестри, «псувати дитину» скільки заманеться. Та це, зрештою, було не так і погано — адже час від часу похвала буває не менш корисна, ніж постійне сумлінне «виховання».

Розділ 25

МЕТЬЮ НАПОЛЯГАЄ НА ПИШНИХ РУКАВАХ

Метью пережив десять тяжких хвилин. Це сталося холодного сірого грудневого надвечір’я, коли він, зайшовши до кухні, присів у кутку на ящик із дровами, скинути важкі чоботи — не маючи й гадки, що Енн з однокласницями в їдальні саме розучувала «Королеву фей». Аж ось дівчата, сміючись і весело перемовляючись, проминули передпокій і зграйкою вскочили на кухню. Вони не помітили Метью, котрий боязко сховався в тіні за ящиком, тримаючи в одній руці чобіт, а в іншій — взуттєвий ріжок; а він тим часом, упродовж означених десяти хвилин, спостерігав, як вони надівають пальта й шапки за балачками про діалог і концерт. Енн стояла поміж них, так само жвава і з променистими очима, а втім, зненацька Метью усвідомив: щось таки відрізняло її від подруг. І найтривожніше було те, що ця відмінність, як йому гадалося, не повинна була існувати. Лице в Енн було виразніше, очі більші і ясніші, риси тонші, ніж у решти дівчат — це бачив навіть соромливий неуважний Метью — проте різниця, що так його непокоїла, полягала не в цьому. А в чому ж тоді?

Цим питанням Метью переймався ще довгенько потому, як дівчата, узявшись попід руки, пішли довгою обмерзлою стежкою, а Енн сіла за уроки.

Говорити про це з Маріллою він не міг: сестра, найімовірніше, пирхнула б зневажливо й заявила, що єдина різниця між Енн та іншими дівчатами в тім, що вони часом прикушують язики, а її вихованка — ніколи. Та це, як гадав Метью, навряд чи йому б допомогло.