— Енн, ти жива? — зойкнула Діана, припадаючи на коліна біля подруги, — Енн, люба моя Енн, дай мені хоч словом знати, чи ти жива?

На превелике полегшення всіх дівчат, а надто Джозі Пай, котрій, попри відсутність уяви, вже ввижалося страхітливе майбутнє, у якому вона довіку буде затаврована як винуватиця ранньої трагічної загибелі Енн Ширлі, Енн сіла, хитаючись, і кволим голосом відповіла:

— Так, Діано, я жива, але, здається, знепритомніла.

— Як це сталося? — плакала Керрі Слоун. — Як це сталося?

Та перш ніж Енн устигла відповісти, надвір вибігла пані Баррі. При появі її Енн спробувала підвестися, але знову впала, різко скрикнувши від болю.

— Що таке? Що тобі болить? — запитала пані Баррі.

— Гомілка, — прошепотіла Енн. — О, Діано, благаю, знайди свого тата й попроси віднести мене додому. Я сама не подужаю цього шляху. І на одній нозі не дострибаю, коли Джейн не змогла проскакати навіть довкола саду.

Марілла збирала яблука в саду, коли побачила пана Баррі, який перейшов місток і рушив схилом угору. Поруч із ним ішла пані Баррі, а ззаду вервечкою дріботіли дівчата. На руках він ніс Енн, голова якої безсило впала йому на плече.

Тієї миті Марілла збагнула все. Пекучий страх ужалив її в самісіньке серце, і лиш тепер вона зрозуміла, чим стала для неї Енн. Вона й досі визнавала, що ця дівчинка їй подобається, ба навіть, що встигла до неї прихилитися, але тепер, квапливо збігаючи схилом униз, вона вже знала, що Енн їй найдорожча у світі.

— Пане Баррі, що з нею сталося? — видихнула вона, бліднучи й тремтячи сильніше, ніж будь-коли доводилося стриманій, розважливій Маріллі.

Енн, підвівши голову, відповіла сама:

— Не лякайтеся так, Марілло. Я ходила по гребеню даху і впала. Оце, мабуть, вивихнула гомілку. Але, Марілло, я ж могла й шию зламати. Тож навіть у цій пригоді є щось хороше.

— Я мусила знати, що таке станеться, коли я тебе туди відпущу, — заспокоївшись, мовила Марілла у звичній буркотливій і в’їдливій манері. — Несіть її сюди, пане Баррі, і кладіть на диван. Боже мій, та вона зомліла!

Це була правда. Здійснилося ще одне заповітне бажання Енн — вона зомліла, виснажена болем.

Метью поспіхом викликали з поля й негайно відправили по лікаря, який констатував, що травма серйозніша, ніж гадалося. Гомілка в Енн була зламана.

Увечері, коли Марілла піднялася в кімнатку на піддашші, де лежала бліда знесилена дівчина, з її ліжка пролунав жалісливий голос:

— Вам дуже мене шкода, Марілло?

— Ти сама винна, — відповіла Марілла, опускаючи віконницю й запалюючи лампу.

— Тому ви й маєте мене пожаліти, — сказала Енн, — бо від думки про те, що я сама винна, мені стає так тяжко. Якби можна було нарікати на когось іншого, я почувалася б краще. А що зробили б ви, Марілло, якби вам кинули виклик пройти по гребеню даху?

— Я лишилася б твердо стояти на рівній землі, а вони хай би собі кидали виклики. Оце дурниці! — відповіла Марілла.

Енн зітхнула.

— Але у вас така сильна воля, Марілло. А в мене — ні. Я відчула, що не можу стерпіти глузувань Джозі Пай. А вона би зневажала мене довіку, я знаю. І ще я думаю, що й так уже достатньо покарана, тож вам немає потреби гніватись на мене. Виявляється, зомліти — це нітрохи не приємно. І лікар зробив мені страшенно боляче, коли вправляв гомілку. Я цілих шість чи сім тижнів не зможу виходити й не побачу нової вчительки, бо коли нарешті прийду до школи, вона вже не буде новою. А Гіл… а всі інші в класі будуть мене випереджати. О, я найбезталанніша зі смертних! Та я намагатимусь відважно стерпіти всі муки, тільки не гнівайтеся на мене, Марілло!

— Ну, ну, я не гніваюся, — відказала Марілла. — Не пощастило тобі, тут сумнівів немає, та ти й сама розумієш, що покарана за це. А тепер на ось, повечеряй.

— Зате пощастило, що я маю уяву, правда? — мовила Енн. — Я сподіваюся, вона мене врятує. А що роблять ті, у кого уяви зовсім нема, коли вони ламають собі кістки, як ви гадаєте, Марілло?

Упродовж наступних семи нудних тижнів Енн мала не один привід благословити свою уяву. Втім, це була не єдина її втіха. Її багато хто провідував, і не минало й дня, щоб не зайшла одна чи кілька однокласниць — принести їй книжки чи квіти та розповісти про всі ейвонлійські шкільні події.

— Вони всі такі до мене добрі, Марілло, — щасливо зітхнула Енн того дня, коли вперше підвелася, щоб, кульгаючи, пройтися кімнатою. — Погано, коли мусиш весь час лежати, але й у цьому є щось хороше. Можна довідатися, скільки в тебе друзів. Навіть пан директор Белл приходив до мене — і він дуже-дуже хороший. Хоч і не рідна душа, звісно, та все одно він мені подобається, і я вже шкодую, що критикувала його молитви. Я тепер вірю, що він молиться щиро, просто звик так проказувати молитву, наче це його анітрохи не цікавить. Він міг би це подолати, якби захотів. Я дуже виразно йому натякнула. Розказала, як я сама старалася зробити свої маленькі молитви цікавими. А він розповів, що теж зламав гомілку в дитинстві. Дивно уявляти пана директора Белла маленьким хлопчиком. Навіть моя уява має межі, бо цього уявити я не можу. Хай як намагаюся, а постійно бачу його із сивими бакенбардами і в окулярах, достоту такого, як у недільній школі, тільки меншого. А пані Аллан дуже легко уявити маленькою дівчинкою. Пані Аллан приходила мене провідати цілих чотирнадцять разів. Хіба не варто цим пишатися, Марілло? Адже в неї стільки клопотів! Мені завжди так радісно, коли вона приходить. Не каже, що це я сама винна, чи що після цього, як вона сподівається, я буду кращою. Пані Лінд мені щоразу це повторює. І вона так це казала, ніби й сподівається, що я буду кращою, але насправді не дуже в це вірить. Навіть Джозі Пай мене провідувала. Я прийняла її щонайчемніше, бо їй, здається, дуже шкода, що вона кинула мені той виклик пройти по гребеню даху. Я могла вбитися, і тоді вона мусила б до кінця своїх днів знемагати під важким тягарем каяття. Діана — дуже віддана подруга. Вона щодня приходила й сиділа біля мого самітного ложа. Але, ох, я буду така щаслива, коли зможу піти до школи, бо вже стільки цікавого чула про нову вчительку. Всі дівчата кажуть, що вона напрочуд мила. Діана розповідає, що в неї страшенно гарні кучері й дивовижно прекрасні очі. А ще вона дуже модно вдягається, і буфи в неї на рукавах більші, ніж у будь-кого в Ейвонлі. Щодва тижні, по п’ятницях, вона влаштовує в класі читання, і кожен мусить продекламувати якийсь уривок чи розучити з кимось діалог. О, як втішно мені про це думати! Джозі Пай наші читання геть не подобаються, але це тому, що в неї зовсім немає уяви. Діана, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс розучують до наступної п’ятниці діалог, що називається «Вранішній візит». А по тих п’ятницях, коли читань немає, панна Стейсі веде всіх до лісу на так звані «вихідні» уроки, і вони там вивчають усе про папороть, квіти й птахів. А зранку й увечері роблять фізичні вправи. Пані Лінд каже, що вона про таке й не чула, і що все це — наслідки того, що опікунська рада найняла вчительку, а не вчителя. Але мені здається, що все це чудово, і я вірю, що панна Стейсі теж виявиться рідною душею.

— Енн, мені ясно одне, — відповіла на те Марілла, — що впавши з даху Баррі, язика ти собі нітрохи не ушкодила.

Розділ 24

ПАННА СТЕЙСІ ТА ЇЇ УЧНІ ГОТУЮТЬ КОНЦЕРТ

Коли Енн повернулася до школи, був жовтень, розкішний багряно-золотий жовтень із м’якими оксамитними ранками, коли долини були повні пухнастих туманів, неначе дух осені наповнив їх, аби щедро напоїти сонце; тумани мінилися всіма барвами: аметистовою, перлинною, сріблястою, рожевою й серпанковою блакиттю. Поля, укриті рясними росами, сяяли, мов срібна парча, а у видолинках густого лісу купчилося шурхітливе листя, що шелестіло під ногами. Березовий Шлях оповився жовтим балдахіном, папороті обабіч нього зав’яли й побуріли.

У повітрі витав особливий дух, що спонукав юних учениць не повзти, мов равлики, до школи знехотя, а линути туди радо, як на крилах. Та й справді, велике щастя було знову сісти за маленьку коричневу парту поряд з Діаною, завважити, як через прохід киває Рубі Джилліс, отримати записку від Керрі Слоун та смоляну «жуйку» із задньої лави від Джулії Белл. Нагостривши олівця й розклавши в парті свої малюнки, Енн радісно зітхнула. О, так, життя надзвичайно цікаве!