Вже ж минуло з того часу

Аж три довгі роки,

Як втопилась дівчинонька

У річці глибокій.

Гуля всюди тая слава,

Та вже перестала,

А дівчина під водою

Русалкою стала.

Та не має русалонька

І там супокою:

Не втопила свого лиха

Навіть під водою!

Чи таночок з русалками

При місяцю водить,

То все їй той козаченько

З мислоньків не сходить.

Або сяде, чеше коси

У темному гаю,

Її ж думка круг хатини

Милого витає.

Всі русалки, мов рибоньки,

Веселії грають,

А у неї завжди хмари

Чоло укривають.

Тільки ж то їй і розваги,

Як молодик зійде, –

Проти хати миленького

На бережок вийде;

Вийде, ходить по бережку,

Тихенько співає,

Чи не вийде милий з хати, –

Усе виглядає.

А як зайде місяченько,

Почина світати, –

Тихо пливе русалонька

В підводні палати.

Як навесні починає

Крига розтавати,

Збираються русалоньки

До моря гуляти.

Пливе з ними і дівчина

Гуляти до моря, –

У чужий край, у далекий,

Тікати од горя…

Не втече пак! ніщо її

Вже не розважає,

Навіть і там, в чудовому

Південному краю.

Її сестри на дні моря

По пісочку ходять

Шукать перлів та коралів,

І таночки водять.

Веселії, безжурнії

Ті легкі таночки!

То граються із рибками,

То роблять віночки;

Вона ж сидить геть окремо,

До їх не вступає,

Та безкраї свої думки

Думає, гадає.

Дожидає, коли з того

Хорошого краю

Повернуться русалоньки

До рідного гаю.

Діждалася, вертаються

Русалки додому

В темну нічку, серед бурі,

Блискавиці й грому.

Та й у серці в русалоньки

Спокою немає, –

І грім отой немов її

Трохи розважає.

Вернулася, а тим часом

Вже й літо настало,

А там жнива, бо і жито

Поспівати стало.

І виходить русалонька

В поле виглядати,

Чи не вийде її милий

На лан жита жати.

Вийшов милий з дружиною

На лан жито жати,

І дитинку під копою

Положили спати;

А сами серпи побрали

І постать займають,

Та вдвох собі лагідненько,

Любо розмовляють.

Русалонька на ту пару

Тільки подивилась,

Змінилася у личеньку,

За серце схопилась;

Потім знову подивилась,

Промовила тихо:

«Побрався ти, козаченьку,

Та на своє лихо!

Не завжди там буде щастя,

Де твоя хатина, –

Зостануться сиротами

Жінка і дитина!

Будеш знати, козаченьку,

Як русалка любить,

Скоро ж тебе те кохання

З сього світу згубить!»

Те мовляла, одпливала

У свої палати

І милого не ходила

Більше виглядати…

Стала слава на все село,

Стали поговори, –

Все за того козаченька,

Що чорнії брови.

Ой казали, говорили

По всім селі люде:

«Та вже з того козаченька

Нічого не буде!

Як день божий, смутний ходить

Та думку гадає,

Та щоночі йде над річку,

До темного гаю».

Славлять люди – і дружина

Журиться, бо знає,

Чого милий у гай темний

Щораз доходжає.

То в гай ходить, то в садочок,

Де жила дівчина;

Бачить мила й знає добре,

Чия то причина…

Не вважає козаченько

На ті поговори,

В його серці туга в’ється

Та лютує горе.

Пішов якось у садочок

У місячну нічку,

Походив там коло хати,

Потім в гай над річку.

Пішов, ходить бережечком

Та думку гадає,

Все дивиться на річеньку,

Очей не спускає.

В той час вийшла русалонька

Трохи погуляти,

Потім сіла коло річки

Косоньку чесати;

Побачила козаченька,

Неначе зраділа,

Усміхнулась, – лиш на личку

Щось дуже збіліла.

Ходить смутний козаченько

Та думку гадає,

А русалка чеше коси

Та пісню співає:

«Любий козаче, чого ти ходиш

Смутний по темному гаю?

Слухай, козаче, пісню русалки, –

Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче,

Пісню, що мила співала?

Ой чи забув ти тую дівчину,

Що тебе вірно кохала?

Коли забув ти, – чого ж ти ходиш,

Дивишся пильно у воду?

Наче шукаєш у тій водиці

Згублену милую вроду!

Ох не забув ти, серце-козаче,

Пісні, що мила співала!

Ой не забув же тої дівчини,

Котра так щиро кохала!..

Як не забув ти, – ходи до мене!

Я твоя першая мила!

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила!

Я вже не тая, що була перше

(Лиш не забула кохати!), –

Я вже русалка – і під водою

Маю осяйні палати.

В мене палати кращі од царських,

Із дорогого кришталю,

В мене віночок з чистого злота,

З перлів дрібних та коралю:

Все те для тебе дам я, козаче,

Тії палати й віночок,

Всіх зберу подруг, будем для тебе

Легкий водити таночок.

Любий козаче, йди ж ти до мене!

Я твоя першая мила,

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила!»

Козак слуха тую пісню,

Слуха, умліває, –

А русалонька до нього

Руки простягає.

Біжить милий до русалки,

Та й не добігає,

Бо із річки – русалочок

Юрба випливає;

Обступили козаченька,

В гаю залунало, –

Наче крик, неначе регіт, –

Далі тихо стало…

Тихо, тихо з неба світить

Промінь місяченька,

Сидить тая русалонька

Біля козаченька.

Похолонув козаченько,

Не чує, не баче,

Як над ним його кохана

Вбивається, плаче:

«Чи се ж тії карі очі,

Що я цілувала,

Чи се ж теє біле личко,

Що я милувала?

Ой чи се ж той козаченько,

Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене, –

Дарма виглядати!

Вже ж моєму миленькому

Світу не видати!

Не озветься до своєї

Любої дівчини –

Він німий лежить, холодний

З моєї причини.

Ой забула б я, мій милий,

І горе, і зраду,

Лиш устав би ти до мене,

Дав мені пораду!

Нещаслива годинонько,

Що ж я наробила?

Ой нащо ж я свою долю

Та й занапастила!»

І знов тихо, з неба світить

Промінь місяченька.

Ломить руки русалонька

Біля козаченька.