В темній темниці, в кайданах закутий,

Сильний колись-то Самсон той сидить,

Тяжкую думу гада – й незабутий

Жаль його серце знебуле гнітить.

Тяжко Самсон проклинає Далілу,

Що без вагання згубила його,

Жалує тяжко на себе, що силу,

Славу віддав і себе самого –

Та за кохання єхидне, нікчемне…

Серце так рветься! Та нащо той жаль,

Нащо ті сльози, картання даремне?

Помста лиш може вгасити печаль!

Помста… Де ж сила його молодеча?..

Він же і зброї в руці не вдержить,

Не підійме навіть гострого меча,

Сили немає! Невже буде жить

Тая підступниця? Ні, хай сконає!

Єсть же на небі ще правда свята,

За що ж із ним його люд погибає?

Боже, що винна країна ота?..

Гине безславно Самсон в самотині,

Серцем же рветься свій люд визволять.

Люд у полоні тепер, на чужині,

Легко було ворогам подолать

Край Іудейський, його боронити

Нікому стало, – в неволі сумній

Той оборонець, він лихом прибитий,

Він не поможе країні рідній!

Він у темниці, в кайдани закутий,

Тяжко картаючись серцем, сидить,

Жаль нерозважений, жаль незабутий

Серце знебуле і рве, і гнітить.

Пишає божая країна

І ясні хвилі Іордана, –

Хоч і в неволі Палестина,

І лютим ворогом забрана…

Вже переможці стали станом

В долині красній та розкішній, –

Під пальмами, над Іорданом,

Далеко чуть їх гомін втішний.

А ватаг їх? О, як для його

Веселий, радісний сей ранок, –

Багато злота дорогого.

І срібла, і вродливих бранок

Добув він. Не війна кривава

Йому дала се, – ні, Даліла,

Її була се мудра справа, –

Вона дух сильний той зломила.

Рад філістимець. Гомін, гуки;

Радіє люд. Божниці димні

Від пахощів; здійнявши руки,

Святці співають вдячні гімни

Своєму божищу Ваалу.

Уголос бога вихваляють,

Що він віддав їм на поталу

Всю Палестину, і співають

Хвалу Далілі, що придбала

Для свого люду славу вічну:

Вона Самсона подолала,

Зломила силу ту величну.

І утішається Даліла,

Що славою за зраду вкрита.

У очах втіха заясніла,

Усмішка грає гордовита.

Гукає владар: «Приведіте

Самсона-бранця у палати,

Перед мене постановіте,

Його бажаю повидати!»

Покірні кинулися слуги,

Біжать чинить владаря волю;

Ведуть Самсона для наруги, –

Хай бачать всі його недолю.

Кайдани тяжкі на Самсоні,

Сліпий, сумний він і без сили.

Ввели його і при колоні

В порога там постановили.

Розлігся гомін, сміх, наруга,

І жарти прикрії чувати:

«Самсоне! Де твоя потуга?

Чи ти забувся воювати?»

Самсон стоїть, мов скам’янілий,

Блідий, і мовчки вислухає

Оту зневагу: гнів безсилий

У грудях стиснутих бурхає.

Аж ось зненацька він здригнувся:

До його слуху долетіли

Слова вразливі, і почувся

Єхидний, прикрий сміх Даліли:

«Здоров, Самсоне! Твоя мила

Тебе вітає!» Тая мова

Самсона серце вкрай вразила,

Не вдержав він гіркого слова:

«О гадино! Моєї муки

Тобі, несита, ще не досить?!»

Самсон здійняв безсилі руки

І вголос бога помсти просить:

«О боже помсти, Адонаю!

Вволи мою остатню волю:

Хай з ворогами й я сконаю,

Та дай помститись за недолю,

За сором мій і мого люду!

Дай силу давню на хвилину!

Верни мені її, – хай буду

Я знов потужним на годину!»

Вмолив він бога тим благанням,

В Самсона знову уступила

В остатній час перед сконанням

Незмірная, нелюдська сила.

Тоді, колону обійнявши,

Потряс він дужими руками, –

І стеля рушилась і, впавши,

Його покрила з ворогами!

Весняної ночі, як в небі високо

Стоять білі хмароньки в крузі;

Як вітер шепоче й зітхає глибоко

У сонному темному лузі;

Як тихо усюди, і в полі, і в хаті,

Як співи затихнуть дівочі;

Як втомиться мати співати дитяті

Й закриє утомлені очі;

Як сни золотії колишуть дитину

І стелять їй мрії барвисті;

Як сам соловейко малий на хвилину

Замовкне в кубелечку в листі, –

Тоді затремтять полохливо, швиденько

Скрізь тіні химернії дрібні,

І спустить додолу тоді місяченько,

Мов струни, ті промені срібні, –

Тоді від заходу, зо мли таємної,

З оселі вечірньої мрії,

Луна пронесеться від пісні дивної,

Гучної, мов гімни надії,

І янгол величний з зорею на чолі,

Мов хмарка прозора, поплине,

Сіяючи світлом одвічної волі,

До місяця вгору полине;

І тихо руками до струн променистих

Співець яснокрилий торкнеться,

І легкая зграя акордів перлистих

Із неба на землю поллється.

Той голос надземний часами лунає

В піснях соловейка навесні, –

І тільки обранець між людьми здолає

Співать тії гімни небесні.