Ядзя намагалася не здаватися. Стільки людей не мають куди подітися. Треба зізнатися, що траплялися дні, коли вона справді дякувала долі за свою квартирку. Але тільки тоді, як дивилася по телевізору якийсь репортаж про спалену війною Чечню чи Ірак.

— Зроблю тобі налисники, — заявила вона в несподіваному припливі енергії.

Гуцьо, який зростав на напівфабрикатах і канапках, мало не завищав від радості.

— Супер! А ти не втомилася?

Ядзю наче хто по голові вдарив. До неї дійшло: те, що в інших родинах є чимось природним і звичним, її власний син уважає чудом. Вона почувалася, як алкоголічка, котра опритомніла після білої гарячки й, пригадавши собі, що в неї є дитина, жбурнула їй кавалок хліба. І зараз ця дитина схопила окраєць і тулить до себе, як найцінніший скарб.

«Яка з мене мати?» — почуття вини гнітило її так, що вона майже не могла дихати.

— Або ні, засмажу курку! Або спечу пиріг, — вигукувала вона із чимраз більшим ентузіазмом, щоб уже не чути внутрішнього критика, який скрипучим голосом повторював: «До дупи, до дупи, до дупи і все».

Густав приглядався до її метушні зі стоїчним спокоєм. Він знав, що матері треба дати час, щоб вона сама вгамувалася. Але коли замість втишитися, Ядзя навпаки розігналася й почала витягати напівзаіржавілі каструлі й сковорідки, якими давно ніхто не користувався, синок миттєво спустив її на землю:

— Алло, алло, Х’юстон, у нас проблема: немає духовки.

— Що? — Ядзя відірвалася від купи мотлоху.

— У нас немає духовки, аби спекти щось.

— Ой, справді, — згадала вона і ф’ю-у-у — весь її ентузіазм випарувався.

А їй так хотілося, виявивши небувалу жертовність і відданість, спекти якогось чортового пирога з капустою й грибами або приготувати іншу, не менш хитромудру страву, яка є в повсякденному меню будь-якої нормальної польської матері. Місила б це тісто й місила своїми зраненими руками, із якимсь сомнамбулічним натхненням, доки не сконала б від виснаження.

Того вечора їм не вдалося скуштувати налисників, бо щойно перший ополоник тіста опинився на сковорідці, хтось загрюкав у двері.

За ними стояли дві подруги, посміхаючись трохи дурнувато й даючи зрозуміти, що вечір, невідь чому, буде прекрасним. Сара тримала в руках паку конвертів.

— Ти що, листів з килимка не забираєш? Може, там щось важливе…

У Ядзі не залишалося ілюзій. Напевне це пропозиції від чергових шахраїв, які хочуть вициганити від неї останні копійки.

— Важливим буде хіба що повідомлення про суд через несплату за помешкання. До того часу мені треба змінити прізвище й вшитися на Балеари. Заходьте.

Ще недавно Уля й Сара здавалися Гуцеві янголами-охоронцями. Проте віднедавна після кожних їхніх відвідин маму наступного дня мучило похмілля.

— Знову будете пити? — відразу спитав він.

— Боже, у цієї дитини не очі, а рентген, — зойкнула Сара й підштовхнула подругу. — Ну, скажи щось.

— А чому я? — Уля змагалася з легеньким почуттям паніки.

— Бо в тебе троє дітей, і ти знаєш, як відповідати на незручні запитання.

— Ну, що ж… здається, так, — здалася нарешті Уля, витягаючи з пакета звичайнісіньку горілку й апетитно підсмажене стегенце курки.

— Господи, ну чистий тобі притон, — мовила Ядзя, доки подруга загравала з її сином.

— Ой, пробач, у нас ще є малиновий сік і табаско. У притоні такого не дають. Їж, я щойно його засмажила. — Вона простягнула Гуцеві теплий згорток.

Курка пахла неймовірно смачно й виглядала, як у рекламі.

Хлопець голосно проковтнув слину. Амбіції боролися із вродженою ненажерливістю, не дозволяючи Гуцеві відразу капітулювати.

— Хабар, еге ж? — Тиша все ще тривала. — Здаюся.

— Уррра! — полегшено зітхнули всі три.

Задобривши Гуця, дівчата нагодували його й відіслали на «нари», а самі почали змішувати вишуканий коктейль. На самому денці зачаївся малиновий сироп з кількома краплями табаско, решту келишка становила горілка.

— Пекуче, міцне й насамкінець солодке. — Ядзя облизнула губи. — Зовсім, як у житті…

— Ну, а ця крапля солодкого під кінець — довгоочікувана труна, хи-хи…

Сара повторила ритуал, наливаючи до чарочок пурпурову мікстуру.

— Мешко не озивався?

— Аякже. На жаль, не до мене. Хоча, знаєте що? При цьому всьому я щаслива, що все це вже минулося. Бо я весь час боялася, що він мене зрештою покине. І я так сильно зосередилася, очікуючи цього моменту, що не могла нормально існувати. Коли це вже сталося, мені здалося, що я нарешті можу почати жити.

— Пророцтво, яке завжди збувається. Від власних страхів не втечеш. Нас завжди наздоганяє те, чого ми найдужче боїмося. Наприклад, я ціле життя боялася, що в мене будуть гулі на ногах.

— Ти що жартуєш? У тебе ж батько ортопед!

— Звичайно, це була моя манія, і от будь ласка. — Сара простягнула зграбні ступні, трохи здеформовані біля великого пальця.

Ядзя дивилася на неї, як загіпнотизована.

— Припини, бо я майже відчуваю, як вони і в мене ростуть.

— Ні, це не те… Я думаю над тим, що сказала. Що можу нарешті жити… Це надзвичайно. Справді, два останні роки я була, як зомбі. Усе, що я робила, усі мої вчинки підпорядковувалися Мешкові. Мене паралізувала одна й та сама думка: що він на це скаже?

— Боже мій, як я тебе розумію… тьху! — Уля тугіше заколола неслухняне волосся, яке весь час лізло їй у рота. — Не можу повірити, що до заміжжя я могла організувати міжнародну виставку своїх книжок, без знання німецької шукати в Мюнхені спонсорів, укладати бартерні угоди! А відколи я вийшла заміж, то не можу вирішити навіть того, де поставити нічника, бо переживаю, що чоловік знову буде скиглити. Наче мені мозок випрали.

Уля зойкнула, і її очі небезпечно заблищали. Ядзя обійняла подругу за плечі.

— Мені хотілося знову відчути, яке воно життя, розумієте? Звичайне, без постійного страху наполоханого звірятка. Згадати найпростіші речі… Як можна бути щасливим без причини і…

— І не почуватися винною… Бо яке ти маєш право бути задоволеною, коли в нього кепський гумор? — Уля швидко вихилила дві чарки поспіль. — Чому я зобов’язана відчувати його настрій?

— Тому що боїшся мати власний… А ти ж його маєш, у тебе всередині цілий космос! — Самотня за власним бажанням Сара, як могла, латала подірявлене почуття самооцінки. — Дівчата, ми можемо все… Можемо плакати, коли хочемо, їсти, коли хочемо.

— Не кохатися, як не хочемо…

— Можемо… можемо… — Ядзя підшукувала відповідно сильну метафору. — Можемо просто сказати собі, що ми найкрутіші, і… послати все до біса!

— Ага, і поскидати ці срані ліфчики, у яких ми почуваємося як кобили в хомутах. — Уля підвелася, ледь похитуючись, і спробувала зняти бюстгальтер.

Уже за хвилину всі три переможно розмахували ненависними частинами одягу. Скидалися на нащадків суфражисток з дев’ятнадцятого сторіччя, хіба що були не такі рішучі, як їхні попередниці, зате понапивалися точно в дим.

— Кайф! Ну то давай, зайдемо на еротичний чат! — Сара вмить утратила всю свою духовність.

На жаль сервери виявилися настільки перевантажені, що дівчатам довелося покластися на власну уяву. Мишкуючи в інеті як навіжені, вони натрапили на інформацію про набір до чергового танцювального шоу. Нагородою був незлецький гонорар і річний контракт на телебаченні.

Дружно вирішили, що ця пропозиція чудово вписується до їхньої нової життєвої філософії. У п’яній ейфорії клацнули собі фотки, заповнили ідіотську анкету й надіслали заявку. Через декілька хвилин вони вже про все забули, а ще через дві години Гуцьо, жертва алкогольних пристрастей дорослих, вигнав їх на дах. Завдяки цьому весь будинок міг довідатися, що Сара побувала в банку сперми, а Уля мріє, аби її згвалтував Віннету. На щастя порожня пляшка миттєво повернула їх до тями, бо скотилася з даху й розхристалася за чуваком, що вигулював собаку.

— О Боже! — Уля зупинилася на краю, тримаючись за супутникову антену. — 3 вами все гаразд?