Шість днів творіння – це насамперед даний нам у символах “алгоритм порятунку”, дорога спасіння: шість днів створення духовності людини! Це драбина в Небо, шлях вдосконалення, напрям праведності, що веде нас до Раю, – у Царство Небесне. Веде у вічну благословенну суботу Господню (сьомий день – “шабат”, єврейською – “спокій”, “мир”): “Бо Царство Боже не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість в Дусі Святім…” (Римлянам, 14 розділ, 17 вірш). “Дослідіть-но Писання, – мовить Господь, – бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, – вони ж свідчать про Мене…” (Івана, 5 розділ, 39 вірш). Про Мене – тобто про шлях спасіння. Бо “Я – дорога, і правда, і життя...” (Ів. 14.6).
Слово “день” давньоєврейською мовою звучить як “йом”, і означає також період, етап. І мова у Шестодневі йде саме про шість (а точніше про сім) етапів підйому людини зі стану темряви бездуховності (з “темряви над безоднею” пристрастей душі та пожадань плоті нашої) до вічного “суботування” – власне до богопізнання, богоспоглядання, до повного богоєднання творіння із своїм Творцем.
“Напочатку Бог створив небо та землю (підкреслю, що слова Писання можна розглядати як стосовно окремої особистості, так і цілої групи людей, і усієї людської спільноти. Також і на вселенському рівні. У даному випадку розглянемо Шестоднев відносно окремо взятої особистості. Якщо ж розбирати на глобальному, світовому рівні, то тут “Небо” належить писати з великої літери, як предвічно Богом створений Закон, як вселенську Програму створення, розвитку та спасіння творіння Божого. “Землю” ж – розглядати як твориво взагалі).
А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води…” (Бут тя, 1 розділ, 1–2 вірші ).
Що є “небо” в біблійній мові? Згідно екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) “небо” – це сфера духу. На особистісному рівні – це сфера духовності людини. Тут поки що мова йде про “небо” людське. А ось твердь Закону Свого, підніжжя Духа, твердиню волі Своєї, яку Бог починає творити в душі (розум, воля, емоції) й серці людини “на другий день”, і яку називає (як це не дивно звучить для тлумачів Слова по-букві, бо ж “небо” уже ніби й створене було “на початку”!) теж “Небом”, – це вже “Небо” Боже!
Отже ми бачимо, що в людині до моменту просвічення її світлом віри уже є і “небо” (душа), і “земля” (тіло). І Дух провидіння Божого “ширяє” над несформованими, невизначеними іще “водами” думок та поглядів її; над “пустопорожніми”, звірячими прагненнями нашої плоті: “Ось Я стою під дверима і стукаю…” (Об’явлення, 3 розділ, 20 вірш).
Як Господь “стукає” у двері сердець наших – це тема окремої мови: Він промовляє до нас у видіннях (прямий, відкритий, без застосування “сталевого плуга” страждань, швидкий прихід до світла віри: до відання, бачення Бога), у снах (стишення, утихомирення злої волі, погашення крутості нашої через допускання проблем у різних сферах нашого життя), та через хвороби (напоумлення важкими, інколи надто серйозними недугами (див. Йова, 33 розділ, 14–33 вірші)).
Але настає момент, коли ми усе ж відкриваємо ці “двері”: розплющуємо духовнії очі свої, і таки приходимо до віри. Хоч віра ця іще дитяча, іще недосконала, а світло її – розсіяне: бліде, хистке, непевне... “Господи, якщо Ти є!..”; “Вірую, Господи, допоможи недовір’ю моєму...” Власне це ще й не віра у точному розуміння цього слова, але перший крок до неї: чистий порив душі, щирий порух покаяння. Та усе одно це – Світло! І вельми добре воно в очах Божих!..
“І сказав Бог: «Хай станеться Світло!» І сталося Світло.
І побачив Бог світло, що добре воно...
І був вечір, і був ранок, – день перший (вечір у біблійній мові – це кінець старого й початок нового “дня”, період сутінок незнання, невідання шляху: “…Буває увечері плач, а радість на ранок!” (Псалом 29(30), 6 вірш))…” (Бут. 1.3–5). Отже, маємо перший день творіння...
Другий етап – це період формування в людині “Неба” (духовності) Божого. І починається він, безумовно, зі Слова – з тверді Закону Божого. Це етап, що визначений святим апостолом Петром як “у вірі – добродійство, а в добродійстві – роздумування” (див. 2 Петра, 1 розділ, 5 вірш). І в світлі цього роздумування і розділяються “води” (вчення, світосприйняття, різноманітні ідеології, що в них потопав, плутався розум) на дві частини: води, які базуються на тверді Закону Божого, і води, які не досягають цієї Небесної планки, а отже є ідеологією “духів злоби піднебесних”, – тими, які не на тверді, але під твердю Небес Божих:
“І сказав Бог: «Нехай станеться Твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою».
І Бог Твердь учинив, і відділив воду, що під Твердю вона, і воду, що над Твердю вона. І сталося так.
І назвав Бог Твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий...” (Бут. 1.7–8).
Третій “день”. Поступово заспокоюється, набуває меж море пристрастей у серці наверненого, і з’являються перші практичні плоди: проростає вже жива зелень віри, – “трава, ярина, що насіння вона розсіває, дерево плодовите…” (Бут. 1.11). Та й це усього лишень початок. Прийде час, і дасть це “зело” плід свій “у тридцять, шістдесят і сто разів...”
День четвертий – період усе більшого осмислення, вдосконалення, зростання як у Слові, так і у вірі, бо ж “віра від слухання, а слухання через слово Христове” (Рим. 10.17). Людина бачить уже не просто розсіяне світло, але починає розрізняти на духовному небозводі слово Боже (“Сонце правди” – Христа), вчення Церкви (світло “Місяця”, супутника Сонця, який відображає: трактує, проповідує, віддзеркалює істину Господню в оточуючій ночі безвір’я), а також сяйво “зірок-дороговказів”, надихаючись життям та навчанням просвічених провідників – вісників правди Божої.
П’ятий день – з моря сутності людської, із пристрасного моря душі піднімаються в Небо, виходять на тверду землю окрилені, освячені вірою думки, мрії та бажання наші. Це “в роздумуванні – стриманість, а в стриманості – терпеливість…” (2Петра 1.6).
І ось він, “день шостий”: день створення Людини з великої літери, в якій уже образ не тільки тварний, але і Божий (“в терпеливості – благочестя…” (див. там же)). Це період здобуття Благодаті: народження згори й хрещення Духом Святим, здобуття містичного досвіду молитви серця та різноманітних дарів Всесвятого Духа Божого… А попереду – день сьомий, день відпочинку. Попереду – радість повного та вічного єднання з Творцем у Царстві Його. Радість обоження: “в благочесті – братерство, а в братерстві – ЛЮБОВ…” (2Петра 1.7)…
ПОКЛОНІННЯ ХРЕСТУ
Запитання: У звичаї Православної Церкви возносити молитви до Хреста Господнього як до живої, маючої розумну душу і свобідну волю істоти. З чим це пов’язане? Які існують обґрунтування цього в Писанні і Переданні? Як довести, що таке поклоніння не є ідолопоклонством?
Відповідь: Насправді православні (не за назвою самою, але ті, хто дійсно правильно славлять Бога) не поклоняються ні хресту, ні іконам як ідолам. Таке поклоніння розглядалося б не інакше, як язичество і магія чистої води. Ми поклоняємося не дереву і фарбам, але первообразові за посередництвом образу (грецькою “ікона” – “образ”). Ікона, хрест із розп’яттям – це ніщо інше, як символ, емблема, видимий образ невидимого Бога. І поклоняючись Богові перед іконою Його, або згадуючи хресні страждання Ісуса Христа перед зображенням чесного (тобто дорогоцінного для нас) хреста Господнього, ми тим самим використовуємо ці предмети як певний духовний “каталізатор” для підсилення нашого молитовного стану.
Я можу молитися Богові і просто, стоячи не перед іконою, а перед голою стіною. Але погодьтеся, молитва моя тільки виграє, якщо я бачитиму перед собою не тріщини на штукатурці, але хоча б нехитрий церковний календар, чи плакат із зображенням Господа Ісуса Христа, Богородиці, будь-якої біблейської події, євангельських персонажів, небожителів тощо…