Далі став, на нюю глянув,

Крісло присуває

І сідає коло неї,

І їй промовляє:

«Ой царівно-королівно,

Пишна, злотокрила!

В тебе, мабуть, божа сила

Свої чари влила.

Кілько гляну я на тебе,

Кілько подивлюся -

Так водою й розіллюся,

Воском розтоплюся.

Звідки ти, царівно люба?

Де ти проживаєш?

Де ти царство своє пишне,

Пишний палац маєш?

Скажи, люба, щиру правду,

Чи-сь кого кохала?

Чи дала-єсь кому слово,

Чи ще не давала?

Як не дала-сь, мила, люба,

Зжалься надо мною,

Подаруй життям і віком,

Будь моєй жоною».

І обняв її царевич,

К серцю пригортає,

А вона йому на груди

Голову схиляє.

І, будь розум в неї в лобі,

Того б не бувало,

А то хміль, погане зілля,

Всеньку розібрало.

Хміль на груди каміннії

Голову схиляє,

Хміль причепу обіймає,

Йому промовляє:

«Я, царівна-королівна,

В степу проживаю,

Іще мужа не добрала-м,

Тілько добираю.

Сватався колись до мене

Жвавий невидимець,

А тепер за мене б'ється

Мій сусід мисливець.

Но, царевичу причепо,

Ти з них наймиліший,

Ти найкращий, найдобріший

І найрозумніший.

Я хотіла б тобі бути

Вічною жоною!

Тілько крила!.. Ой, не можу...

Стрепени рукою!»

І підняв царевич крила

І потряс крилами,

І посипались, як порох,

Коні з козаками.

І ті коні воронії

Тілько що держаться,

А козаки такі п'яні,

Що із ніг валяться.

Незабаром злотокрила

О світі забула,

Похилилася па крісло

І, хмільна, заснула.

Для невинної дівчини

То крутий часочок,

І, будь тут на вітрогона,

Вінок не віночок.

Та причепа добре знає,

Що куди стріляє;

І по хаті походжає

І думу гадає:

«Отаке-то, добрі люди,

Все моє кохання:

Лиш над бочкою сидіти

Зрання до смеркання.

А о панстві і о царстві

Де вже мені дбати!

Значить, сильного сусіда

Мені страшно мати.

Але от моя сусідка -

Та ще й сильна дуже,

І для неї моє військо,

Хоть би й два, байдуже.

Як потрясе лиш, псяюха,

Обома крилами,

То насипле тих козаків

До стилої мами.

Біда, батьку! Що робити?

Та що і чинити?

Що ж чинити? Звісне діло,

Тра біду забити.

Що забити, то забити,

Я і сам то знаю,

Лиш сусіда ще їдного

Я на думці маю.

О, то шельма невидимець

Куди моя сила!

Його тілько і звоює,

Що ся злотокрила.

Ото треба одурити;

Скажу, що женюся,

І таки при панотцеві

З нею заручуся.

А щоб того дохопити,

Вдамся до горівки;

Без горівки куди п'ятись

До такої дівки!

Із мисливцем - і то билась!

Відігнала кримця!

А я, правду і сказати,

Що таке за птиця?

Так от! Треба підпоїти,

З нею заручитись,

А потому туманити,

Тілько не женитись.

Після того най звоює

Невидимця мила;

А там звісно, що зробити:

Відрубати крила».

Рано, тілько освітив бог,-

Усі троє встали,

Пішли в аеркву на молитву,

Службу відстояли.

Повернулись знов до чарки,

Випили всі троє,

І царевич, і аарівна

Сіли враз обоє.

І обоє сіли разом,

Разом обійнялись,

Обійнялись, розмовляли,

Щиро пілувались.

А піп, сивий, бородатий,

Тілько поглядає.

«О, то б славна була пара! -

До них промовляє.-

Хіба буде з вас, парівно,

Годі дівувати.

Чи ж не лучче вийти замуж,

Свого мужа мати?»

А царівна зрум'яніла,

Не одповідала,

Лиш царевича тісніше

Ручкою обняла.

«Що ж, життя,- царевич каже,-

Хіба заручімся!

І як буде воля божа,

То і оженімся».

Но царівна знов мовчала,

Не одповідала,

Лиш обняла ще тісніше

І поцілувала.

«Возьміть, отче, дві обручки,

Поблагословіте,

Освятіть їх, як годиться,

Та нас заручіте».

І узяв піп дві обручки,

І благословляє,

І коханків обручає,

Обручки міняє.

І коханки обручились,

Хрест поаілували

І присягу перед богом

На кохання дали.

Після того стали пити,

Доки хто іздужав,

І царівну хміль веселий

Перше всіх подужав.

Потім батюшка старенький

Спати положився,

Лиш причепа не упився,

Тілько розпалився.

І обняв царівну сонну,

Крила відклоняє

І обвився, обгорнувся

І все забуває.