IX
А царівна злотокрила
На могилі спала...
Крила раптом засвербіли,
І царівна встала.
Перед нею в злоті-сріблі,
Гарний,уродливий,
Стояв конем на могилі
Царевич мисливий.
І поглянула царівна
Навкруга могили,
А там люди пішо й кінно
Ціле поле вкрили.
І поглянула, питає:
«Звідки, добрі люде?
Чи війна у вас зо мною,
Чу супокій буде?»
І царевич відвічає
Панні уродливій:
«Я - царевич із поляни,
То мої мисливі.
Ми куницю полювали,
Да в степи загнали,
Не догнали,заблудились,
Сюди приблукали.
Просимо тебе, царівно,
На нас не гнівися,
Що без волі ми твоєї
В степи ввігналися»,
«Коли так,- царівна каже,
Я жалю не маю,
Кілько схочете - полюйте,
Я вам позволяю.
Ще годилось би вас, гречних,
Переночувати,
Но я - панна, ти - кавалір,-
Прошу вибачати...»
«Дякуєм тобі, царівно,
І святому богу,
Тілько звідси па поляну
Покажи дорогу».
І царівна показала:
«Так тримайтесь, люде:
Перше кий вам попадеться,
Потім жито буде.
І від жита на полудень
Там пішло ще наше;
А від него на опівніч
Все то буде ваше».
І подякував царевич,
Шапкою склонився,
З вороного перегнувся,
З панною простився.
Зібрав слуги і поїхав
На свою поляну
І все думав за царівну
Любу та кохану.
X
Звела з розуму царівна
Мисливого-пана,
І огидла йому пуща,
Збридла і поляна.
І чи спить він, чи дрімає,
Чи думу гадає,-
Його думка край могили
На стену літає.
І літає коло тої,
Которую любить,-
Обіймає і цілує,
Ластить і голубить,
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серці
Бродять чорні хмари?
Спив і я той прикрий келих
За здоров'я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.
Правда, мило мені було,
Як дівча обняла
І опущене покрівля
З думки підіймала,
І на розум накидала.
Правда, мило було!..
Моє серце в океані
Розкоші тонуло.
Я забув про все на світі,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало пам'ятав-єм.
Спам'ятався... вона щезла!..
Розум холодіє.
Лиш нещасна моя думка
Росте та повніє.
В якім смутку, в якім жалі
З нею я блукаю,
В яких муках, тяжких болях
На світ породжаю.
Зв'янув мій вінок рутвяний,
І вона причина,
І хто знає, чи пригорне
Хоть дитя-дівчина!
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні хмари?
І роздумав пан мисливий:
«Нічого гадати.
Лучче бути у царівни,
Правду розказати».
XI
І пішов він до царівни:
«Панно злотокрила,
Ти строїла моє серце,
Розум погубила.
Верни розум, віддай серце,
Зжалься надо мною,
Прийми моє вірне слово,
Будь моєй жоною!»
«Царевичу любий, милий!
Вибачай, що скажу: -
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу.
Доки сила єсть у мене,
Хоть би й я хотіла,
Не допустить мене замуж
Моя власна сила.
А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Ні я людей не полюблю,
Ані мене люде.
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу».
«Чари мої, небо моє!
Зжалься падо мною!
Не жоною - бог з тобою,-
Будь хоча й сестрою!
Позволь мені на степові
Вічне полювати,
Вічне тебе оглядати,
З тобой розмовляти!»
«Позволяю-позволяю
І буду сестрою,
Лиш неслави, тебе прошу,
Не роби зо мною».
І, як рідная сестриця,
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цілувалась.
І що ж? Легше тепер стало
Мисливому-пану,
Коли він сестрою має
Дівчину кохану?!
Но чи ж легше: води хтіти,
Питоньки просити,
У воді по шию бути
І води не пити?
Що йому за доля була
І сестрою мати?
Що за щастя йому було
З нею розмовляти?
Тілько дума за думою
Розум убивала;
Тілько туга за тугою
Серце розривала.