3
Рано в п'ятницю русини
Половців нагнали
І полки їх поганії
Прахом потоптали.
І розсипались стрілами
По вражому полю,
Красних дівок половецьких
Гнали у неволю.
Брали злото й паволоки,
Брали й оксамити,
А лишкою мости собі
Почали мостити.
І мостили по болотах
Та по трясовинах
Опанчами, кожухами,
Зроччям половчина.
А червоний стяг і чілку,
Білую хоругку
І ратище срібне дали
Олегову внуку.
І Олега гніздо храбре
Спочивати сіло;
О, далеко ж воно, бідне,
В поле залетіло.
Ніби воно й не родилось
Само для обижі
Ні соколу, ні кречету,
Ні звірині хижій;
Ні соколу, ні кречету,
Ні орлову сину,
Ані тобу, чорний ворон,
Вражий половчину!
А Гзак уже сірим вовком
Вибігає з дому,
А за Гзаком Кончак їде
К великому Дону.
На другий день дуже рано
Руські поглядають,
Аж криваві в небі зорі
Світ оповідають,
Чорна туча іде з моря
І закрити хоче
Штирі сонці, і по нії
Блискавка мигкоче.
Бути-бути сього ранку
Великому грому,
І дощеві йти стрілами
З великого Дону!
Тут-то коп'ям проламатись
В полі половецькім,
Тут-то шаблям потріщати
В шеломи полвецькі
На сій річці, на Каялі,
Край тихого Дону…
О Руськая земле, земле!
Вертайся додому!
Ото й вітер, внук Стрибогів,
Замахав крилами
На Ігоря військо - з моря
Повіяв стрілами.
І движить земля і стогне,
Ріки текуть мутно,
Порох моле покриває,
Стяги мають смутно.
Ідуть з Дону, ідуть з моря
Половецькі сили,
Зі всіх сторін Ігореві
Полки обступили.
І бісові діли криком
Все поле укрили,
А червоними щитами
Русини покрили.
Закричали половчани,
Заіржали коні.
А ти, туре Всеволоде,
Стоїш на бороні!
Ти на військо половецьке
Прискаєш стрілами,
Ти гримиш об їх шеломи
Стальними мечами.
Куди скочиш, де посвітиш
Шеломом блискучим,
Там голови половецькі
Валяться на кучі.
І шеломи оварськії
Щербаті валились,
Бо у тебе, Всеволоде,
Стріли закалились.
Якії ж то, мої браття,
Дорогії рани!
Він забув життя і шани,
Чернігів коханий.
Забув княжиї звичаї
І столицю ясну,
І княгиню свою милу,
Глібовну прекрасну.
4
Були віки Троянові,
Літа Ярослава,
Були бійки і Олега,
Сина Святослава,
Що, бувало, лиш крамоли
Мечем висікає
То по цілій землі Руській
Стріли розсіває.
Що, бувало, в Тьмуторкані
В стремено ступає,
А Ізяслав у Києві
Брязки зачуває, -
А Владимир Всеволодів
Хоч сам не без духу,
У Чернігові щоранку
Затикає вуха.
Тогді й самого Бориса,
Сина Вячеслава,
Привела на суд до себе
Олегова слава
І поклала на зелену
Кінську паполому
За обижу Олегові,
Князю молодому.
Там і князя Ізяслава
Вони доконали,
І Святополк свого батька
Із тої Каяли
Повелів на коні взяти,
На угорські коні,
Та відвезти до Києва
До церкви святої.
О, Олега Гориславця
Війни пам'ятались:
Тогді землі в усобицях
Росли й засівались,
І життя Дайбога внука
В крамолах губилось,
А з-за князів і їх людям
Віку вкоротилось.
Тогді рідко в землі Руській
Орачі співали,
А частіше коло трупів
Ворони кричали,
Та ще галич лепетала
І збирала діти,
Коли з ними на поживу
Хотіла летіти.
Тако-то, люди! Були бійки,
Були в нас і смути,
Та такої, як се була, -
Такої й не чути!
З рання світа до вечора
З вечора до світа
Летять стріли каленії,
Як град серед літа,
Гримлять шаблі об шеломи,
Коп'я молодецькі
Тріщать в полі чужоземнім,
В землі половецькій,
Чорна земля під копитом,
Як та рілля, зрита,
Всі костями засіяна
І крівлею злита.
Полягли там Всеволода
Полки головою,
І по цілій землі Руській
Ізійшли тугою…
А що ж мені зашуміло
Рано за горами?
А що ж мені задзвеніло
Ще перед зорями?
То князь Ігор своє військо
В поле завертає,
Бо жаль йому Всеволода,
Що вже погибає.
І билися день, і другий,
І третій день бились,
Та в полудень і Ігоря
Стяги повалились…
Тут-то браття розлучились
З берега Каяли,
Тут для себе кривавого
Вина не дістали.
Тут лиш військо докінчило,
Сватів напоїло,
А само за Руську землю
Землі попоїло.
Никне трава жалощами,
Листя ізсушились,
І дерево небологом
До землі склонилось.