(вбігає перелякана)

Ой лихо!, пан іде!., баша іде!..

От я ж тобі казала,- буде лихо,-

Оце воно і сталося!.. Аллах!

Аміна

Чого ти так кричиш? Чи він далеко?

Фатима

Ось-ось уже... на стежці... зараз тут...

Аміна

Якими він дверима йде?

Фатима

(показує ті, що їми ввійшла)

Сюдою...

Аллах! Що ж ми робитимем тепер?

Аміна

Та цить бо ти! чого кричиш без діла?..

(До Дмитра, відчиняючи ті двері, що збоку.)

Іди сюди! Ти пройдеш у квітник -

Тут поблизу... Зостаньсь там і з квітками

Ти щось роби,-- мов звелено тобі...

І дожидайсь, що я тебе покличу!

Дмитро виходить. Аміна зачинає за ним двері, а тоді сідає на тую ж канапу.

 ВИХІД VIІ

Баша ввіходить і махає рукою на Фатиму; та виходе.

Баша

Зорю мого і розуму й душі.

Знайшов в її гніздечку запашному.

Сідає біля Аміни,

Аллах мужам на втіху дав жінок,

На те, щоб муж од праці, від турботи,

Од клопоту тяжкого на війні -

Розважити себе міг дома любо,

Втішаючись з жіночої краси.

Як серед трав, дерев квітки пахущі,

Так між людьми і чепурні жінки:

Сотворено ростини ті на діло,

Квітки ж Аллах на втіху сотворив.

Аміна

На втіху? так? Та й годі, господарю?

Сказав би так жіночий розум мій,

Шануючи твоє високе слово:

Ми знаємо ще і таких жінок,

Що втіхою були і діло знали:

От Солиман Хуррем-султаншу мав,⁵

Удвох із ним вона в нас царювала.

Баша

Моїх очей найкращая зоря

Про Россу⁶ ту нехай мені не каже,

Бо тільки зло робила в нас вона.

Ні, не на те жінки, щоб власним робом

І розумом своїм діла робить,

Але на те, щоб мужові коритись,

Йому за втіху бути і не більш.

На це вони повинні положити

Свою красу і розум, і життя.

Аллах це так звелів, так мусить бути.

Аміна

А чоловік - чим мусить бути він?

Баша

Аллах звелів, щоб він був жінці паном,

Та й добрим ще, бо скоро хоче він,

Щоб квіточка його цвіла на втіху

Йому в житті, то вже ж повинен він

Доглянути її І так зробити,

Щоб у добрі вона жила й могла

Свою красу викохувать. Оттак-о

Сю квіточку мою (пригорта її) і я силкуюсь

У щасті тут викохувати. Так?

Адже це так?

Аміна

Так, господарю, правда.

Ти тут зробив мені маленький рай,

І зовсім би було гаразд у ньому,

Та ще одна тут недогода є.

Баша

Яка? Скажи,- її не буде зараз.

Аміна

Доглядач сей - не знає саду він,

Не знає, як його кохати треба:

Що зроблено було до нього ще,

То те і є,- нічого сам не вміє.

Баша

Моторний же та працьовитий він.

Аміна

Та клопітний: все клопоту такого

Наробить він, ладу ж рабам не дасть

Без діла все тут робиться у нього.

Я не люблю його, поганий він!..

Не хочу в сад ходити через нього!

Баша

Я б іншого сюди настановив,

Та тільки щось нема такого в мене.

Аміна

Та в тебе ж слуг багато всяких є.

Баша

А щоб і сад він знав,- того й немає.

Аміна

Ти пригадай гарненько,- може, й є.

Баша

Я згадую, та ні - нема та й годі.

Аміна

He хочеш ти зробити, як прошу,

То й кажеш так. Але ж мені Фатима

Казала вже, що є такий один.

Баша

А хто ж то є? Його не знаю,- певне

Побріхує твоя Фатима.

Аміна

Ні,

Та тільки я забулася, про кого

Вона мені казала... От... Стривай…

Подумаю... А так, уже згадала:

Є в нас такий невільник, що його

Приведено недавно?

Баша

Є, Аміно.

Аміна

Так він, чи що,- Фатима каже,- був

Неначе десь раніше садівничим.

Баша

Ну, знаю я його. Та він джавур.

Аміна

Хіба джавур? Ну, я цього не знала.

Але ж і цей доглядач, що тепер,

І він джавур.

Баша

Такий він був, тепер же

Він молиться пророкові, як ми.

Джавури ці, як стануть правовірні,

То робиться народ путящий з них,

А поки він у кривовірстві ходить,-

Це гадина, і треба берегтись,

Пильнуючи, щоб не вкусила часом.

Та я уже сказав тобі: зроблю.

Коли нема тут іншого такого,-

Довідаюсь, чи діло тямить цей,

Тоді його настановлю: а може,

Як він уздрить, що так зробили з ним,

То саме це й прихилить до пророка

Його тоді. Тепер піду.

Аміна

Куди?

Баша

Та прибули сьогодні з Лехистану,

Із польської землі, до нас посли...

Аміна

А з дому ти вже не поїдеш? ні?

Баша

Ні, мушу я поїхати на місяць,

Та не тепер, а тижнів так за два,

Чи, може, й більш... Тобі це сумно буде.

Та що робить!.. Повинність!.. Ну, піду.

Здорова будь, моя трояндо пишна,

Та не сумуй без мене тут сама.

(Цілує її й виходе.)

 ВИХІД VIІІ

Фатима

(ввіходе)

Уже пішов?

Аміна

Скажи мені, Фатимо,

Тебе давно вже з рідної землі

Взяли?

Фатима

Давно! Дитиною малою Год десятьох...

Аміна

До всього звикла ти.

А я... ще так недавно інші думи

У голові були... цвіли в душі,

Пишалися надії інші... Боже!

П'ять років ще не проминуло... так..

Я згадую... я пам'ятаю,- мати

В нас батькові дружиною була,

Порадниця у хаті,- не рабиня,

Не забавка... гаремів там нема,

Там вільні всі у нас жінки й дівчата,

Там вільною і я була... і я!..

Я іншою була... Страшне нещастя

Мене сюди перенесло, і я

Так мучилась була з початку, далі ж

Звикати вже потроху почала...

І все воно перемінилось якось...

І страшно так змінилося... Чогось

Відміна ця мені страшною стала

Здаватися...

Фатима

Та ти про віщо це

Говориш так? Щось я не розбираю.

Кажи простіш!

Аміна

Встає у серці знов...

Фатима

Та що встає?

Аміна

Те чуття, що я

Не забавка якась, що я людина,

Що хочу я так жити, як і всі:

по-людському, своїм життям щоб жити.

Фатима

Та і на це є способи у нас,

Бо не на все і в чоловіка очі:

Уміючи, одуримо й його.

Аміна

Дурити - от!.. Це - красти право жити!

Оце і є те саме, що мене

Обурює та гнітить нестерпуче!

Повинна я була сьогодні тут

Лукавити, брехати, хитрувати,

Мов ще люблю його, щоб він Дмитра

Настановив тут саду доглядати,

Бо так вільніш кохаться буде нам...

О, як мені це гидко все!

Фатима

Байдуже!

Вже так воно ведеться завсігди,

Що як собі кого наглядить жінка

Любішого, то нищечком грішить

І мусить же дурити чоловіка.

Аміна

Облиш, мене не розумієш ти!..

Ой, Боже мій! Як тяжко-важко жити

Серед людей, що простих слів твоїх,

Що дум твоїх найкращих, найсвятіших,

Тих, що без них нема тобі й життя,

Вони цілком не розуміють, зовсім!

Як страшно це: живеш як у пустині,

А люди скрізь... Ой Боже, правий мій!

Душа вмира, проймає серце холод…

(Сідає, зіпершись на лікоть, і змовкає. Потім, одразу стрепенувшись)

А все ж його кохати буду я!

А все ж його не можу не кохати!..

Поклич мерщій, Фатимо! клич його!

(Фатима виходе в двері збоку.)

 ВИХІД ІX

Дмитро

(ввіходить)

Аміна

Ізнов удвох ми можем розмовляти.

Іди ж сюди! Зневисний пішов.

Невже мене не зрозумів ти досі?

Невже того не бачиш ти, що є?