- Може, вернутися?… А завтра знову будемо без хлiба!… Нi вже - пiду!
I вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеїв; пiдiйшов до їх, ще раз озирнувсь округи. В темрявi нiчого не видко. Тодi полiз пiд будiвлю.
Щороку зсипавши зерно у засiки, знав, з якого вони боку. Обережно пiдлiз вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi наставив свердло, почав вертiти.
Сухе дерево трохи затрiщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далi знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево - незабаром i дiрка буде. Петро з усiєї сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.
- Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!…
Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далi немов застигло - Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на лобi. Вiн так i закам'янiв, пiднявши руки вгору до свердла. Знову чути:
- Семене! Семене!… А, щоб тобi! Ну, я й сам, хiба менi що? Не вмiю заспiвати?… Стонадцять!… Гей!…
П'яну пiсню чути було бiля самої гамазеї. I як хтось iде, чути.
Та гей:
- Тю на твого батька!… Чого сюди? Нi, я сюди не хочу, додому пiду!
П'яний пiшов. Голос i хода затихли. Петро не ворушивсь. Вiн затримав духа й ждав. Ось уже нiкого не чути. Вiн ще прислухавсь. Нi, нема нiкого.
Тодi останнiм натиском вiн довертiв дiрку. Налапав мiшок, пiдставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасницi, Петро понасипав усi три мiшки. Гамазеї були низько при землi, то не можна було повнi понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дiрку незатулену - зерно итече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. I чого це вiн не взяв затички?
Петро затулив дiрку однiєю рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава не росла пiд гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув дiрку. Тодi витяг один клунок з-пiд гамазеї, став i думає:
- Додому нести? Нi, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там перележать поки що.
Могила була за селом, на цьому ж вигонi, там, де колись границя йшла, а тепер тiльки вал зостався високий. Поспiшаючись, однiс Петро один клунок.
Тi два клунки були меншi, вiн забрав їх одразу. Усi три вiн заховав на могилi в бур'янi. Хотiв був додому йти, та знову про дiрку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Вiн тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок i пiшов знову до гамазеїв. Пiдлiз уп'ять, обережно витяг хустку й заткнув дiрку дерев'яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь i мiцно стримiв у дiрцi. Петро спробував - добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Вiн помацки позагортав його землею.
Вернувся додому, увiйшов у хату.
- Горпино!
Нiчого не чути. Мабуть, спить. Лiг вiн на пiл, не роззуваючись, тiльки свиту скинув.
- Горпино, ти спиш?
- Ну?
- Я заховав на могилi…
- Про мене де хоч ховай, а я тобi у помочi не буду!
Замовк Петро.
Нiкому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хлiб iз замкненої гамазеї. Та й крадiжка була невеличка, то не дуже й помiтна. Бачачи Петро, що нiде нiчого про крадiжку не чути, перенiс жито додому. Та його стало не надовго. Уп'ять хоч знову красти йди. Та тiльки тут трошки пособила доля.
У сусiднього пана Петро впрохавсь у найми. Став вiн жити в пана, тiльки ночувати додому ходив. Дома злиднi зосталися злиднями, але й за те хвалити бога, що хоч голоднi не сидiли. А про крадiжку й досi не чуть було нiчого.
Петро заспокоївся.
Отже нi, не заспокоївся… Вiн давно вже згубив свiй спокiй, давно його не стало, аж iз тiєї темної ночi, як вiн пiд гамазеями був. I не крадiжка стала його мучити, нi! Про неї вiн спершу й не думав. Тiльки ж Горпина моне та до його стала. Зникли тi розмови щирi та ласкавi, - тепер вона з чоловiком iнодi й слова не промовить за день - сумна-сумна ходить. Далi й у найми пiшов Петро, став тiльки ввечерi жiнку бачити - не пособилося. Все мовчить. То щоночi Петро ходив, а то вже тiльки двiчi, тричi на тиждень, бо знає, що дома не привiтають, не загомонять, що дома ще тяжче на серцi буде. Вiн не докоряв жiнцi: його самого вже починала гризти згадка про те дiло. Удень, серед невгавної роботи, ще не так було тяжко - забувалося; а в тi ночi, що вiн то в пана, то дома ночував, у тi похмурi ночi не було йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навiки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навiть i тодi, як голод їх мучив. А тепер усе зникло. Тiльки груди пече, так пече… "Хоч би кара, та не така. Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нiчого не каже, а як билина сохне".
Це було в недiлю ввечерi. Петро сидiв дома бiля столу, а Горпина на полу дитину колихала. Каганець потроху блимав, i при його свiтлi жiнка здавалася ще бiльше змученою, нiж удень. Обличчя змарнiло, очi позападали, i якась мука свiтилась у їх у той час, як вона їх пiднiмала вiд колиски.
Жаль стиснув серце Петровi. Устав вiн, пiдiйшов, сiв бiля неї.
- Горпино!
Вона мовчки пiдняла на його смутнi очi.
- Горпино! Доки ми будемо так мучитися?…
У його порвався голос; щось стиснуло, мов клiщами, горло. А вона все мовчала. Ледве перемiг себе Петро, знову почав:
- Обоє ми гинемо… Уся душа перемучилась… Скажи менi, що ти маєш на думцi, скажи, бо доки ж так жити?…
Вона знов глянула на його своїми позападалими очима i тихо спустила їх додолу. I Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як ножем рiзонув його.
- А що я тобi скажу? - почала вона тихо. - Адже ти сам знаєш… Я казала - не роби… Коли ж не сила моя… я любила тебе, а ти злодiєм зробивсь.
- Нехай i так, - говорить Петро, - але ж ти знаєш, я не тим це зробив, що… ти знаєш, що не можна було цього не зробити…
- Я знаю, - тихо вiдмовила Горпина. - Усе те я знаю… Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, нiж це сталося!
Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.
- Яке тепер життя буде?… Не життя, а мука… Чи ждала ж я того, чи сподiвалася!
I вона тяжко заридала, припавши до колиски i б'ючись головою об її бильця. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука сльозами вибухнула.
Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi.