А все ж Наталi тяжко було жити. Чому? Вона була зовсiм чужа серед цього життя. З самого початку їй довелося звикати до багатьох речей, цiлком їй нових, - починаючи з завички їсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона нiяк не вмiла пристромити шматок м'яса в борщi виделкою, а тодi вiдрiзати його ножем: звичайно шматок вискакував з-пiд ножа i з-пiд виделки й ляпав додолу або на колiна Наталi чи якiй подрузi, а борщ розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i казала: "От, ляпало недотепне! Селючка!" Олександра Петрiвна, начальниця, завважала Наталi, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала, дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла їй виходити з-за столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак обiдали, весело смiялися, як не було начальницi (хоч їм смiятися за обiдом i заборонювано), i дожидалася своєї черги. Врештi дiвчата починали вставати, соваючи та стукаючи ослонами, деякi зараз бiгли з хати, а деякi зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тодi Наталя мусила йти обiдати. Їй хотiлося їсти, й вона мовчки сiдала за стiл. Дiти часто бувають нежалiсливi,- обляпана Наталиним борщем подруга, а за нею й ще дехто починали кричати на Наталю:
- Селючка обiда! Ляпало обiдає. Тiкайте, а то всiх пообляпує.
Наталя кидала їсти: їй було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не плакала, тiльки губи в неї тремтiли i все її обличчя якось кривилося. Вона спускала свої великi темнi очi додолу, її довгi вiї виразно визначалися тодi на зблiдлому обличчю. Так вона сидiла мовчки, аж поки дiвчата облишували її й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла в якийсь закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти, аж поки голосно дзенькне дзвоник, кличучи всiх до вечiрньої науки. Вона вся здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла. Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi, але дiвчата все ж дражнили її ляпалом. Це нечупарне прiзвище нiяк не приставало до її тоненької невеличкої постатi з чорноволосою голiвкою, до її замисленого обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й зосталося.
I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла ходити Наталя,- та була така проста. А в їй Наталя почувала себе нiяково. А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама в неї вбиратися. Копається, копається й нiчого не вдiє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга, до неї трохи прихильна, пособить. Але поки та поспiє, аж тут уже - дзень! дзень! дзень! - кличе дзвоник до снiдання. Поспiшається Наталя, руки в неї тремтять… боїться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бiгти треба. Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але нiяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розумiла, їй казано надiти iншу "юпку", а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто - ту юпку, що зверху вдягають. Її посилано в "чулан", а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно i де воно той "чулан"; їй велено вчитися "прилежно", а вона нiяк не могла зрозумiти…- навiщо це, вчачися, треба лежати, коли їй краще сидiти. Багато її подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер смiялися з неї, а Олександра Петрiвна звала її нерозумною й казала, що вона зовсiм погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через те, що нiби нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала безлiч казок та пiсень. Нiхто з її подруг сiльських краще вiд неї не вмiв спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звiрiв чи людей, про яких казала. А тут - тут вона була нерозумна, бо нiяк не розумiла тих слiв, "що в книзi пописано"… Вивчившися врештi читати, вона насмiшила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом", а переказала те так: "У середу занявся дом".
- I сгорєл? - спиталася, глузуючи, вчителька.
- I згорiв…- одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так i страшенно червонiючи, зараз же додала: - Нi, цього в книзi не написано…
Голосний регiт не дав їй далi казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху. З цього часу її прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили. Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тiльки погано його знала, а ще й завсiгди казала якусь кумедну нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю. А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати незрозумiлої книжки. I ця книжка робила з її головою щось дивне. Наталя блукала по їй очима й думкою, так, як дитина блукала б темної ночi серед невiдомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стiльки разiв помилялася, стiльки разiв її осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона тепер не була певна нi в одному словi, чи розумiє його, як треба. Написано "масло",- може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а може, й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що "орать" - це на полi орати, а сьогоднi її вилаяно дурною й сказано, що це значить - репетувати; або от учора: вона думала, що "рожа" то квiтка така, а їй кажуть, що це - пика… Може, й з маслом так буде… I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити своїй головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною. Знаючи себе i своє знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше робила собi, бо страх вигонив у неї з голови й те, що там удержувалося так-сяк.
Еге, вона боялася класу i вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти. "Дзень-дзень-дзень!" - розкотиться скрiзь, а їй так i виявиться, як вона стоїть перед учителькою, блiдне, червонiє, знову блiдне, мучиться, силкується щось iзгадати - i нiчого не може… Ох, цей уже їй дзвоник! Як вiн їй упiкся! Вiн дзвонив на день шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона приїхала сюди, її вразив цей дзвоник. Був ранок, i вона ще спала. Їй снилося рiдне село й те, що так часто бувало з нею справдi. Зелена-зелена, квiтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатами бiгає й грається. Ясно сяє над їми небо, пишно пахнуть, навкруги квiтки, всмiхаючися до неї своїми червонимиї, блакитними, жовтенькими блискучими личками… Дзвiнко та весело розкочується по всiй луцi дитячий гаїмiр, смiх. I так їм, дiтям, гарно, так без мiри гарно йi весело, що тiльки пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше, нiж їм… Та й вона, Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на вербi гiллястiй над водою, - широко-широко розлилася весняна вода, пойняла луки, городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в їй купає…