1864-1872.
ВЕРЕДЛИВА ДІВЧИНА
Була собі Галя,
Дівчинонька-краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива,-
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі:
«На те,- каже,- щука в морі,
Щоб трусивсь карась».
Багатая доля,
Веселая воля,
Одна стежечку топтала,
Друга тирлич розсипала,
Куди вона йшла.
«Труси мене, хлопче,
Козаче-молодче,
Щоб намистечко бряжчало!» -
Так їй щастячко співало,
Як була мала.
Не все ж дівувати,-
Сватів стали слати;
Чорнобривка гордувала,
Гарбузами наділяла,
Соромила всіх:
Той не до любові,
Не так вуси, брови,
Той носатий, той кирпатий.
Той невдатний, небагатий.-
Не треба таких!
Весна за весною
Летіли стрілою,
Дівчинонька ряст топтала,
Загулялась, не вгадала,
Як стала марніть.
Гульня відцуралась,
З журбою спізналась,
І частенько серед ночі
Стали плакать карі очі
І серденько нить.
Чи куди б летіла,
Чи кого б просила,
Що почати, що робити,
Як самотній в світі жити,
Не знала сама.
У віконце гляне,
За ворітьми стане,
Щоб розважить свою тугу,
Чи не йтиме козак з лугу -
Нема та й нема.
Колись був слідочок -
Засипав пісочок,
Була стежечка горою,
Та глухою лободою
Вона заросла.
Сиділа, сиділа
Та й наворожила -
І якраз після Михайла
За якогось шкандибайла
Насилу пішла.
Дівчатоньки-діти,
Рожевії квіти!
Я вигадав вам брехеньку,
Щоб головку молоденьку
Звеселить на час;
А ви собі смійтесь,
За вітром не війтесь,
Щиро правдоньку шануйте
І не дуже вередуйте,-
Будуть люди з вас.
1890.
ВЕДМЕДИК
На муріжку, серед двора,
Гуляла дітвора;
Гостинчики переглядала,
Що матінка понадавала.
- Нум у ведмедика гулять! -
Сусідній Хлопчик став казать.
- Нум, нум! - всі почали кричати.
- Ведмедиком лежати буду я,-
Вигадує Хлоп’я,-
Гарчатиму на вас, мов хочу похапати,
А ви кажіть мені: «Ведмедику, цить, цить!»
У рот гостинчики потрошечку кладіть.-
Послухали, усі докупи збились
І у ведмедика гуляти заходились.
Лежить Ведмедик і гуде,
А дітвора у рот йому кладе
Потрошку та по половинці,
Пооддавали всі гостинці.
- Тепер ви кидайтесь Ведмедика побить,-
Навчає Хлопчик,- віточки беріть! -
І діти віточки побрали,
Ведмедика ганяти стали.
Ведмедик хитрий скік та скік,
Туди-сюди і, сміючись, утік.
Ведмедика нема, гостинчики пропали,
І діти матері жаліться стали:
- Ведмедик, мамо, обдурив,
Гостинчики поїв…-
А в оченятах слізочки блищали…
- А нащо ж ви йому давали? -
Сказала мати їм,-
Так вам і слід, дурним:
Ото з дурлигою не знайтесь
І у ведмедика не грайтесь!
Так іноді і ми, як дітвора,
Дурієм, ніде правди діти:
Ведмедикам надаємо добра,
А самі плачемо, як діти.
1892-1893.
ВАРЕНИКИ
Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесіду скликати.
Він був багатший від усіх селян,
Всього доволі мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбільше Клим,
Земляк хороший, що й казати,
На все умів розумну раду дати,
Усі дружили з ним.
Прийшов він раз обідать до Дем’яна,
А у Дем’яна страва добрая була:
І маслечко, і сало, і сметана,-
Гаразд, як кажуть, піч варила і пекла.
Поставили на стіл вареників макітру
І пляшку - свашку всіх мирян.
- А нум, мірошнику, молоть без вітру,-
Сказав, шуткуючи, Дем’ян.-
Попереду підмажемо колеса,
Щоб млин не торохтів
І шестірня довготелеса
Не дряпала боків.-
Всесвітня свашка поклонилась,
І чарочка перчівочки вродилась.
- Ну, по сій мові,- каже Клим,-
Дай, боже, здрастувать усім! -
І прийнялись мірошники молоти:
Дем’ян кладе, а Клим товче;
Від дружної роботи
Аж маслечко по бороді тече.
- Ох, важко! - Клим сказав.- Перемололи дуже,
Не лізе більше, кіш малий…
- Ану,- озвавсь Дем’ян,- потіш мене, мій друже!
Ось глянь, вареничок бокастенький який…
- Хіба один…- промовив Клим ліниво,
Посилкувався і змолов.
- От бач, один проліз щасливо -
Ну, ще! - Дем’ян благає знов.
- Ой, схаменися, друже милий! -
Аж стогне Клим.- Немає сили,
Я намоловся досхочу…
Не силуй, братику, бо утечу!
- Нехай наш ворог утікає! -
Дем’ян товче своє.-
Он на весіллі тісно як буває,
А прийде старшина - і місто є…
Щоб вовка ми у лісі не боялись -
Голубчику, ковтни ти старшину!.-
Мірошники зареготались.
- Для тебе,-каже Клим,- ковтну.-
І ще ум’яв один вареник.
- Ну, се вже,- каже,- побіденик,
Всі заставки запер,
Хоч хто не влізе вже тепер.
- А може, хоч звершечку ляже? -
Дем’ян йому лукаво каже,
Вареничок узяв
І на тарілочку поклав.
- Послухай,- каже Клим,- ти справді
вже глузуєш!
Схотів, щоб я п’ятами накивав?.
- Тривай! - гуде Дем’ян.- Недобре шеретуєш!-
І хапнув Клима за рукав…
Схопився Клим і дременув із хати
І у Дем’яна годі гостювати.
І переказував Дем’ян, і сам просив,
А Клим і слухать не хотів.
Се байка вам, писаки,
Письменства рідного невдатні раки!
Не пхайте через лад тулеників своїх,
Коли не хочуть їх,
Коли, мовляв, дороги їм не гладять,
Бо часом і вони завадять
І одіб’ють мирян,
Як ті вареники, що пхав Дем’ян.