Волос ударив вороного по крупу, і Турик поїхав.

– Прощавай, брате! – тільки гукнув на прощання.

– Будь здоровий, братчику, – тихо відповів Волос.

Він мчав через ліс, не криючись. Гнав коня, пригнувшись до гриви, і той виносив його все далі й далі від язичеської весі. До кінця ночі дістався вже до струмка і погнав попри його крутий берег на схід. Час від часу оглядався, чи не переслідує хто, але погоні не було. Незабаром молодий вой дістався переправи і, не задумуючись, направив коней у воду. Посередині струмка став, даючи коням напитися. Тільки не довго – зострожив карого і поїхали далі.

Турик уже виїхав на протилежний берег, коли в повітрі щось свиснуло, пролетіло коло самої голови і вп’ялося в дерево. Стріла! Турик вдарив коня, але тут же зупинив. Він побачив стрілу, що стирчала у старій липі, – мала чорне оперення. Таке ж, як і в Сокола! Турик оглянувся, коні його почали нервово прясти вухами.

– Тихіше, – нараз виходячи з кущів, мовив Сокол.

Коні ще більше схарапудилися, однак вой узяв одного за вуздечку і заспокоїв, плескаючи по шиї.

– Гей, Соколе, хіба єси убити мене хотів?

– Якби хотів убити, то стріляв би в шию, а не в липу. Не хотів кричати, щоби ціла пуща почула.

Турик оглянувся.

– Чого до князя не побігли?!

– З ними добіжиш…

– Маєш на мислі Бурого і Луку? Де вони?

– Одного Воротич ножакою потнув, другого вовки погризли. Тепер ховаємося. Розкажи ліпше, від кого так тікаєш.

– Зараз погоня за мною піде. Чортові язичники мене хотіли своєму Перунові пожертвувати.

– Коли так, то ліпше їдьмо, аби нас тута не застукали.

Сокол добре знав, як заплутувати сліди, тому вони поїхали вниз по течії струмка. Він то тут, то там ламав гілки на прибережних вербах, аби пустити погоню по неправильному сліду, самі ж продовжували йти водою. Вийшли за кілька гонів нижче і подалися в саму дрімучу пущу.

Їхали отак, доки не стемніло.

– Доста. Коням треба спочити.

Сказавши це, Сокол спішився, прив’язав свого вороного до дерева. Сідло знімати не став – не знати, як доведеться тікати звідси – треба бути до всього готовими. Вороний тут же опустив голову і став щипати траву, що пробивалася з-під минулорічного опалого листу.

– Де ж Бурий із Лукою? – запитав Турик.

– Ховаю їх іще глибше в пралісі. Тут би їх Воротичі знайшли.

– Чого ж сам коло весі крутишся?

– Ет, питаєш. Хотів тебе або Волоса на поміч гукнути, а зайти боявся. Ті смерди тут же б мене віддали Воротичам. Ото засів на переправі і дожидав.

Сокол розгорнув ногою листя, і Турик побачив, що тим листям було присипане попелище від ватри. На тому місці вой знову заходився розводити багаття.

– Ночі стають холодними, – сказав він.

Після того Сокол поглянув уверх, підстрибнув, схопився за гілляку розлогого дуба і підтягся. Турик не міг зрозуміти, чого він поліз на дерево, аж доки не побачив, що звідти Сокол спустився вже з торбою, а з неї почав виймати замотані в листя кусні сирого м’яса. Він виклав їх, почав розмотувати і роздивлятися.

– Клята черва, таки добралася. Та нічого, зараз ми почистимо, потім запечемо – і можна буде їсти. Усе ж ліпше, як голодним бути…

Турик дивився, як Сокол пообчищав м’ясиво, порізав на дрібніші кусні, тоді насадив на загострені патички і поклав у вогонь, аби пеклися. Тоді поглянув на Турика.

– Зараз дамо зубам роботу. Ех, колись там, на моїх землях північних, мені доводилося і сире м’ясо жерти, аби з голоду не здохнути. А скільки разів кров свого коня пив, аби голод до смерті не замучив! Всяке бувало. Зараз же в нас учта буде!

Турик розглядався довкола.

– Не вперше вже тута бенкетуєш?

– Хто не знає законів пущі – пропаде у ній.

– Бачу, там, на дереві, іще одна торба висить…

Сокол перевертав м’ясо на вогні.

– Те, що там, будемо їсти потім. Коли ми з Лукою тікали з Каніцарового дворища, то захопили із собою багато припасу. Поїв уже і ту шинку, і хліб, так що довелося оленятко підстрелити. Воно має добре м’ясо, м’яке. Тільки припекти треба добре, бо вже його черва трохи попсувала.

Турикові стало якось моторошно.

– Чому кажеш «поїв уже», а не «поїли»?

Сокол поглянув на нього.

– Чого чіпляєшся, малий? Сказав, то й сказав. Повідай мені ліпше, що то за Перун тебе хотів зжерти.

Турик усміхнувся.

– Той самий Перун, що стояв колись у Києві та мав срібну голову та золоті вуса. Тільки менший трохи, ніби брат молодший.

– Значить, погани собі капище зробили. А той менший Перун, він такоже має вуса золоті?

– Аякже.

– Покажеш. Треба буде йому ту голову відрубати, а вуса повисмикувати. Нехай знає ідол, як пити кров русичів.

Турик мовчав. Тим часом уже запахла печеня.

– То як, покажеш? – наполягав Сокол.

– Мені б туди більше не хотілося.

– Боїшся?

– Хочу поскоріше забрати Бурого і Луку та до Мстислава їхати. А Перуна ми там не ставили, і не нам його валити. До того ж волхвівське прокляття дуже сильне.

Сокол махнув рукою недбало, тоді витяг із вогню шматок печені, спробував.

– Занадто припечена, але їсти можна. Ти сідай, малий, ближче, їж, а то цілий день і ріски в роті не мали. А щодо проклять – то не вір у ті бабині казки. Якби Перун був таким сильним, то не дав би себе у Дніпро зіпхати.

Турик присів, дістав і собі м’яса. Було ще гаряче.

– Коли Русь була язичеська, ми також церкви грецькі палили. Та хіба то значить, що Бога нема?

Сокол хмикнув.

– Може, і є – не відаю, бо на небо його не підсаджував. Та боятися богів не буду: ні Христа, ні Перуна. Покажи мені завтра капище, відітнемо ідолові голову і з того срібла чаші поробимо. Будемо з них собі вино пити.

Турик похитав заперечливо головою.

– Не хочу більше туди вертатися.

– І так мусимо, – стояв на своєму Сокол. – Викличеш мені Волоса – поговорити з ним хочу.

– А що маєш до нього?

– То він Воротичів на нас наслав: спершу в Києві, а потім тута, у пущі, коли ми їх побили. Вовків його також ми посікли.

Турик похитав головою.

– Може, то Доброгоста робота, та тільки не Волоса. Сотник мене випустив, інакше б мене язичники замордували.

Сокол з’їв один шматочок м’яса і взявся за другий.

– Волос завше тебе любив. Нас же з Бурим на смерть послав. Мушу поговорити з ним.

– Кажу тобі, Соколе, не треба. За те, що він мене випустив, Доброгост його по голові не погладить. Та й думаю я собі, що послухів два було.

– Певно, що два. Один – Вадим, а другий – Волос.

– Був і третій. Якщо Доброгост і Волос навели Воротичів, то той, третій, із варягами заодно був. Хіба ж випадково Торн і Ерік з’явилися тоді на Подолі і врятували вас від Воротичів? А потім вони так непомильно йшли по нашому сліду. Казали Каніцарові смерди, що бачили Еріка у своїй весі. Він крався до дворища, а там послух розказав йому, якою стежкою сли поїдуть.

Сокол проковтнув м’ясо, поглянув на Турика і схопив зубами наступний шматок.

– Нема в тому правди. Як би міг послух вісті варягам передати? Хіба що голубів посилав.

Турик поволі відклав вечерю, поволі підвівся.

– Тепер я знаю, чого ти завше з луком своїм ходив. Твої стріли варяги добре знають, бо пера на них чорні. Я також пізнав твою стрілу, коли стріляв єси до мене.

Сокол посміхнувся, однак продовжував жувати.

– Не вигадуй, малий. Стаєш таким же буркотливим, як твій вуй Середич.

Турик продовжував:

– Варязька гридниця стоїть коло Дашкового дворища. Ти пустив Торнові свою стрілу – і варяги прийшли за вами на Поділ. Потім, коли ви сиділи в порубі, Ерік забрав Бурого, і, доки допитував, Торн прийшов до тебе в поруб і ти розказав йому все. От звідки Ярослав знав і про письмо Судислава, і про Дашка… А вже на Каніцаровім дворищі ти єси розказав Еріку, якою ми дорогою підемо… Певно, такоже їм стрілу пустив?

Сокол нарешті доїв печеню, відкинув порожній патичок.

– Пустив єсмь, тільки запалену. Ерік побачив її і підкрався.