Изменить стиль страницы

– Клятий послух, – сказав Воротич. – Ти нам зараз розкажеш, де ховається Бурий, якою дорогою він пішов, а ще нам повідаєш, хто той другий, якого роду.

Лука поглянув йому в очі.

– Нічого я тобі не скажу. Ратко сам винен: не шукав би смерті – був би живим зараз. Пелена ненависті йому очі затулила. Казав Господь, що гнів не родить правди.

Його почали бити ще гірше. Кулаки у Воротича були тверді. Від тих побоїв Лука зовсім обім’як, навіть на ногах тяжко триматися було.

– То що, далі мені будеш про Христа говорити?! – крикнув Луці Воротич просто в очі.

– Хвалитиму Господа свого, доки живу, – тихо відповів Лука, а тоді додав уже голосніше: – Тож слухайте, що в Письмі Святому написано: «Не обманюйтесь, брати мої любі! Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в нього нема переміни чи тіні відміни. Захотівши, він нас породив словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його. Отож, мої брати любі, нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої».

Ці слова Лука сказав голосно, аби почули всі. Молодий Воротич уже підняв кулак, аби знову вдарити, але чомусь стримався, не посмів. Він оглянувся на своїх старших родаків.

– Облиш його, – наказав Тишата.

Воротичі, як і домовилися, виїхали з дворища з першими променями сонця. Лука так і лишився сидіти просто на землі біля конов’язу. Тіло боліло від побоїв, та ще більше душа боліла. Даремно Середич із ним так повівся, ой даремно… Та ще й Воротичі злість свою вилили на ньому. Треба тікати і бігти до Мстислава, нема чого тут сидіти і дожидати своєї долі.

Тільки Лука це вирішив, як ворота дворища знову відчинилися і всередину в’їхав Каніцар, а з ним – Волос. Вони тут же побачили Луку і під’їхали до нього.

– Хто тебе так? – тут же запитав Каніцар, спішившись та нахилившись над сотником.

– Розбійницька стріла, – відповів Лука ухильно.

– Воротичі, – сам догадався Каніцар. – Зараз закличу челядницю, аби обмила тебе.

– Я сам.

За якийсь час вони вже сиділи в Каніцаровому теремі за столом. Челядь принесла ще м’яса і меду.

– Я Ратка і Будимира за Бурим не посилав. Бог мені свідок – помогти хотів, – почав боярин із каяття. – Якби знав, що так закінчиться – деінде сховав би-м Бурого. Ратко був добрим воєм, не раз на поміч приходив.

Мужі не відповіли нічого, натомість Волос запитав про інше:

– Луку в порубі триматимеш? Кайдани натягнеш?

Каніцар посміхнувся.

– Лука Романович – мій гість. Боярин ваш, Середич, попросив мене наглянути.

– Не єсмь послух, – грубо відрубав Лука.

– А то вже не моя справа. Почуй мене, Романовичу, ще-м вітця твого знав. Не одну ми раду боярську з ним відрадили і ратилися разом. У моєму дворищі і волос із твоєї голови не впаде. Але і відпустити тебе не можу. Тілько ти, Романовичу, не сумуй – Мстислав вас із Середичем розсудить.

Запала мовчанка. Її порушив Лука:

– Ярослав не вибачить смерті Еріка. Не боїшся, боярине, гніву його?

Каніцар знову посміхнувся.

– Якби так бояри боялися завше князів своїх, то земля руська давно б уже згинула і сліду від неї не лишилося б.

– Істинно, – погодився Лука. – Боярство не завше князеві своєму коритися хотіло. Он Аскольд-князь спробував переламати боярство через коліно, а що з того вийшло?

Каніцар пильно поглянув на Луку, аби зрозуміти, до чого він хилить цю розмову.

– Аскольд хотів віру Христову на Русі запровадити, тільки Русь тоді не дозріла, – відповів боярин. – Мій прадідо пам’ятав Аскольда – славний був вой, але гордий занадто. Гординя його згубила.

– Також бояри і Бориса на князювання не хотіли. Тільки якщо Аскольд був гордим, то Борис – малодухим. Вам, боярам, дуже тяжко догодити.

Каніцар підвівся, пройшовся по світлиці.

– Занадто ризиковано лишати владу в руках одного мужа, хоч і князя. Мусить бути узда, аби немудрого коня стримувати, бо інакше кінь той і сам в урвище впаде, і віз за собою потягне. Так і з князями нашими. Борис не годен був малим Муромом правити – прогнали його звідти, то що вже про цілу Русь говорити? Святополк же був найстаршим, був мудрим, хитрим, і сила за ним стояла. Тільки він замість на люд свій, на боярство опертися – з ляхами дружив. Вони ж за Русь не дбали – їм аби свої кишені набити. Тому і переміг його Ярослав.

– Хіба ж варяги ліпші за ляхів?

– Вони всі одним миром мазані.

Каніцар знову сів, налив меду спершу собі, потім – Луці і Волосу. Випили.

– Варяги б самі не могли побити княжичів. Хто вони? Прості найманці. Варягами хтось верховодив, – не вгавав Лука.

Каніцар знов посміхнувся.

– Чиї слуги, того й волю виконували. Дивись, як їм зараз добре ведеться коло Ярослава. Як мислите, за які заслуги він їх так ласками обсипає? Та коли б він не побив їх, то скільки б люду погинуло, бо кожен із братів рвався б до Києва зі своїм полком! Поміркуй про це, Луко Романовичу. Ти думай, а мені вже час, до Києва треба їхати, поглянути, що там робиться. Тивун запровадить тебе до медуші, посидиш собі там поки що. А ти, Волосе, іди в пущу. Як знайдеш Бурого із Соколом, то сховай або до мене припровадь. Доброгост недобре робить, що Воротичам помагає.

Лука дивився на Каніцара, тоді поглянув на Волоса.

– Не знати, що зі мною станеться, – припильнуй за Каялою.

– Знаю, зроблю.

Лука більше нічого не сказав товаришу, вони тільки потисли один одному руки і довго-довго дивилися в очі.

Каніцар таки замкнув його. Хоч не в порубі, а в медуші – та все одно замкнув. Усередині було тепло, сухо, навіть душно. Сонце та свіже повітря заходили сюди крізь невеличке віконце, що було прорубане у тесаних колодах під самою стелею. Усюди навколо наскладано хліба, шинки, тарані, стояли діжки із квасом та медом. Луці вже не хотілося ні меду, ні квасу, він залюбки попив би холодної води із криниці.

Сотникові було дуже цікаво дізнатися, що робиться зараз у дворищі, про що говорить челядь. Він наскладав барила одне на одне, виліз і почав заглядати у віконце. На дворищі руху не було, але злазити Лука не хотів, а, вмостившись там зручніше, продовжував спостерігати. Принаймні тут більше свіжого повітря і духота так не докучатиме.

Челядники Каніцарові були мовчазні, ходили по дворищу швидко, між собою ляси не точили – добре були виховані боярином. Воротичі ще не показувалися, та й взагалі не знати, чи скоро прийдуть сюди. Аби тільки Бурий із Соколом встигли відійти… А ще надія на Волоса…

Про свою долю Лука якось не переймався – буде, що буде. Він відмовлявся вірити в те, що Мстислав засудить його. Хоча хто знає, як воно там повернеться.

Раптом із задуми Луку вивела якась дивна постать, що скрадалася попід самим частоколом. Лука припав до віконця і став уважно роздивлятися, хто ж то крадеться. Раптом упізнав.

– Соколе, – покликав тихо.

Товариш почув, оглянувся.

– Я тута, у медуші. – Лука говорив упівголоса, ризикуючи, що його почує хтось із холопів.

Попід вікнами медуші росла велика кропива, Сокол підбіг до неї пригнувшись і заскочив усередину.

– Пече, ой пече клята кропива, – вилаявся пошепки.

– А ти скажи їй: «Кропивонько моя, не печи мене», – вона й перестане, – спробував пожартувати Лука.

– Та вже най пече ліпше, ніж маю з кропивою говорити. Ти ж, сотнику, чого там сидиш?

– Мені Каніцар довірив медушу свою доглядати.

– Так, певно, уже все вихлебтав і пильнувати нема що? Зараз відіпру двері, і гайда звідси на волю.

Лука мить подумав.

– А ти що, за мною прийшов?

– Нє, прийшов, як лис, у Каніцара кури красти. А що там ще в медуші? Чую, м’ясом копченим затягує.

– Та є шинка і хліб – усього доволі.

– Тоді набери, а то нам у лісі довго сидіти доведеться – Бурого поранено, і він іти не може.

Лука не став розпитувати: зіскочив зі свого сідала, знайшов порожній мішок, накидав туди м’яса і хліба й пішов до дверей. Сокол уже відпер їх, і Лука, виглянувши та добре розгледівшись по сторонах, виліз із погреба.