Вони удвох із Каялою побігли до річки купатися, вої ж стриножили коней і посідали просто на теплій землі. У таку спеку їсти не хотілося, пити нагріту воду також було неможливо.

– Мусимо зараз порадитися, куди нам далі їхати, – нараз мовив Лука.

Тут же озвався Середич. Сьогодні із самого ранку він був злий, а над вечір то й взагалі не підходь до нього – дорога і спека забрали силу, натомість нагнали старечої злості.

– Що за дурниці верзеш, сотнику! Пощо радитися? Он дорогу маєш, вона нас до Нежиня заведе, а там вже спитаємо.

– Не про ту дорогу речу. Не за тим нас Мстислав до Києва посилав, аби верталисьмо додому з порожніми руками. Мусимо піти ще раз до Києва і волю княжу виконати.

Якби навіть зараз у синьому-пресиньому небі вдарив грім, то він не зробив би такого враження, як слова Луки. Сли спочатку переглянулися між собою, тоді дружно вперлися поглядами в сотника. Бурий зрозумів, що Лука не просто так сказав ці слова, що він щось задумав і своїм звичаєм буде стояти на тому до кінця.

– Ти, сотнику, певно, на сонці перегрівся? – стримуючи подив і лють, спокійно запитав Середич.

– Мстислав нам велів дізнатися, хто забив братів його. Хіба ж ми виконали волю князя нашого?

Середич поглянув спочатку на Вадима, що сидів поруч із Лукою, тоді й на самого сотника.

– Припни язика!

Вадим зрозумів, що ті слова стосуються саме його, підвівся.

– Піду коней попасу.

Лука стримав його, поклавши руку на плече.

– Не спіши, купче, нема вже чого від тебе критися. Ярослав і так вже знає і про слів сіверських, і про письмо Судислава, і про Дашка.

Ще раз ніби грім вдарив. У ті слова Луки тяжко було повірити, і Середич таки не повірив.

– Ти брешеш. Звідки йому знати? А може, ти сам йому розказав?

– Не я – хтось інший, – мовив спокійно Лука.

Запала мовчанка. Середич забув про свою втому, підвівся на ноги, хотів відійти, але зупинився, ніби не знав, де себе подіти.

– Тому я і кажу: доки правди не взнаємо – до Мстислава нам іти зарано. Наш князь не любить загадок, тож мусимо їх самі розгадати: хто насправді братовбивця і хто поміж нами послухом є.

Ці слова Лука говорив спокійно, ніби всіх холодною водою обливав. Це були тяжкі слова і страшні – вої мовчали, добре думаючи, що відповісти. Навіть Середич охолов від тих слів, дивився кудись удалеч, думав. Нарешті сказав:

– І що радиш, сотнику?

– Треба йти до того, хто правду може знати. До Судислава. Він листа нашому князю писав, тож його і спитаємо. А там видно буде: чи бреше він, чи нє.

Середич рукою махнув.

– Дурна в тебе мисль: нас до Судислава навіть не допустять.

– Тоді навідаємо іще того, з ким ти, боярине, вчора шептався на пиру.

Тепер усі поглянули на Середича, той спохмурнів ще більше.

– Шептався єсмь із дівками, коли молодий ще був. А на пиру у князя говорив єсмь із боярами!

– І про що-сте говорили?

– Не твоє діло, – відрубав Середич.

– Ні, то наше діло, – втрутився у розмову Сокол.

Середич побачив, що його заганяють у глухий кут, та здаватися не хотів.

– А про що на пирі говорять? Про лови, про дівок, про господарство і старі раті.

– Про таке говорять за столом, не криючись. А ви з Каніцаром шепталися, ховаючись від інших, я добре видів, – сказав Лука.

– Я також видів! – гукнув Сокол.

Середич ще більше зіщулився. Вадим підвівся.

– Піду я таки до коней.

Середич почекав, доки купець відійде далі, тоді сказав:

– Говорив, і що? Це він, Каніцар, мені оповів, як знахабніли варяги, а разом із ними новгородці, полочани і суздальці, як пхаються у справи княжі, чуючи за собою руку Ірини. Через них у Києві нікому життя нема – ні боярам, ні дружині, ні смердам.

– Про Ярослава що казав? – далі питав Лука.

– Говорив, що то вельми злий чоловік. Що братів своїх він повбивав, а вину звалив на Святополка. Кульгавий спокою не буде мати, доки й Мстислава зі світу не зведе, бо братів своїх рідних боїться більше, ніж ворогів заклятих, і навіть із бусурманами готовий спілку мати, тільки щоб не впустити братів у города руські. А слова його про похід на ляхів та печенігів – лжа, аби тільки Мстислава надурити. Бо найбільше він боїться того, що молодший брат зі столу його зсадить, як і він колись свого брата.

Сли мовчали. Озвався Сокол:

– Бориса хто вбив: Святополк чи таки Ярослав?

– Боярин Каніцар вказав на Ярослава.

Це вже було цікаво.

– І поклястися може? – продовжував Сокол свій допит.

– Не знаю, не питав.

– А доказати він зможе свої слова, може, і свідків має? – поцікавився Бурий.

– Облиште мене в спокої, – розізлився Середич. – Ви що, не тямите нічого? Думаєте, Ярослав сам вбивав? Послав убійників, і вони зробили свою чорну роботу, тільки убійників тих уже нема на світі.

Середичу хотілося, аби то був уже кінець розмови, тільки Лука знову не бажав здаватися:

– А я собі думаю, що то Каніцар бреше. Він є хитрий лис, правду кажу, Бурий?

Бурому тут же захотілося відповісти: «Правду», – але раптом стримався.

– Звідки мені знати?

– Бо ти був великим чоловіком коло князя Святополка, кому ж знати, як не тобі? Хіба ж ти не знаєш правди, хто насправді вбив князя Бориса?

Бурий наїжився.

– Чого причепився, сотнику, звідки мені знати таке?!

Лука насів:

– І ти, і Каніцар були вірними Святополкові, служили йому.

– То й що? Він боярин, а я простий дружинник.

– Простого дружинника Святополк не послав би слом до печенігів.

– Яким слом?

– Не викручуйся, мені Воротичі про тебе все повідали.

– Та лжуть ті Воротичі. Вони суть вороги мої кровні.

– Тоді ти Карабая звідки знав? Мені сказала Каяла, що він ніколи не був у Києві заручником, тож збрехав ти нам. Краще розказуй все тут і зараз!

Сли не спам’яталися, як Лука зробив напад із Середича на Бурого. Бурий тримався добре, та останні слова Луки зовсім його вивели із себе. Він підхопився на ноги, був розгублений.

– Говори, що знаєш, не бійся. Що було – те минулося, винити тебе ніхто не буде. Аби тільки нашому князю далі служив вірно, – сказав Середич, підійшовши до нього.

Бурий присів знову, біля нього примостився Середич – у ногах правди нема.

– Добре, повідаю вам, що сам знаю, тільки слова мої лише для ваших вух.

– Нехай буде, – сказав Лука. – Від нас вони далі не вилетять, на то маєш наше слово.

Бурий оглянув усіх, тоді почав свою розповідь:

– Я був простим охоронцем князя Святополка. Усі так думали. Тільки князь довіряв мені вельми, любив мене за вірність, тож я знав про всі його справи. Як тільки Володимир оголосив, що замість себе на стіл буде садити Бориса, то найстарші три сини змовилися проти отця. Вони і так не любили Володимира, особливо Святополк ненавидів. Він був сином двох отців, бо Володимир вбив Ярополка і взяв собі жону його. Володимир відчував ту ненависть, від того й дав йому князівство, може, найбідніше зі всіх, – Туровське. Святополк терпів, бо сподівався стати князем київським на місце Володимира, тільки не так сталося. Отець оголосив своїм наступником Бориса. Отоді Святополк і не витримав. Він змовився найперше із Ярославом – той теж ненавидів свого батька. Далі і Святослав пристав до змови. Вони були найстаршими синами, кожен мав під собою велике князівство, кожен мав тестя-короля: Ярослав – шведського, Святополк – польського, а Святослав – мадярського. Вони вирішили не коритися Володимиру. Від Ярослава завше був на тих таємних нарадах Коснятин – посадник новгородський. Святослав посилав своїх людей – деревлян, а від Святополка йшли Каніцар і Путша. Каніцар був вірним Володимиру, однак не хотів на столі бачити Бориса. Казав, що Борис слабкодухий і не годен буде княжити над Руссю. Казав, що йому б родитися жоною або ченцем.

Бурий замовк. Усі слухали, не сміючи перебити його. Він бачив їх захоплені і здивовані погляди. Продовжив:

– Володимир щось запідозрив. Він викликав Святополка до себе, аби схопити і до порубу кинути. Ми не знали того. Спам’яталися, коли дорогою на нас напали Володимирові гридні. Святополк побачив, що йому не викрутитися, наказав мені у Поле бігти, знайти Карабая. Той гівнюх колись приїздив до Турова, вони були у дружбі і любові великій зі Святополком. Я став вириватися, по дорозі одного з Воротичів убив. Тим часом Ярослав, почувши, що полонили його брата, почав збирати дружину проти Володимира, дані Києву не дав.