Більше не розмовляли. Вої стояли перед теремом надворі, намагаючись сховатися під стріхою від сонця. Середич втомлено присів на призьбі, Каяла весь час трималася поруч із Лукою. Середич думав.

– До нас гості, – раптом сказав Турик.

До грецького дому підходили озброєні люди.

– Варяги, – впізнав Середич і підвівся з призьби.

Вікінги були при мечах, одягнені в овечі камзоли на голе тіло. Літо тільки починалося, однак тіла їх вже встигли потемніти від сонця й вітру, бороди й брови вигоріли. Погляди їх були холодними й грізними, хода – впевненою й навіть нахабною. Не звертаючи жодної уваги на людей, що стояли біля терема, вони рушили просто всередину.

Середич заступив їм дорогу.

– Туди не можна.

Передній варяг прискіпливо поглянув на нього, ніби оцінюючи воя, що посмів стати йому на дорозі.

– Я сам знаю, куди мені можна, а куди ні. Тікай звідси! – гаркнув варяг.

Середич враз спаленів від тих слів, забувши, що зараз він простий вой, а не боярин.

– Своїм челядникам наказувати будеш, варяжине!

– А ти хто?

– Хіба не видно?

– Щось надто крикливий як для простого воя. Може, тобі язичок трохи обрізати?

Середич ще більше побагровів, поклав руку на меч. Турик став поруч із дядьком. Варяги тільки вишкірилися: їм стало смішно від такої погрози. Передній вікінг дивився своїм тяжким поглядом на Середича, ніби хотів притиснути боярина очима до стіни. Тільки Середич не налякався, вікінг зрозумів це. До них підійшов Лука.

– Якщо ви до купця Вадима, то він поранений, пропасниця його б’є. Волхв там у нього. Прийдіть пізніше, коли очуняє трохи з дороги, і тоді владнаєте з ним усі свої справи.

Варяги переглянулися, перший кивнув головою, і вони пішли геть, не сказавши ні слова.

– Нам не можна більше ховатися, варяги щось запідозрили. Треба ще нині йти до князя, відкритися йому, а то полапає нас і накаже до порубу кинути, – сказав Лука, проводжаючи вікінгів поглядом.

– Які у них можуть бути справи до Вадима? – Середич ніби й не чув Луки.

– Почули, що купець приїхав, то й прийшли, – сказав Турик, наважившись вступити у бесіду. – Може, купець і перед ними борг має.

– Може, – відповів Середич, аби закінчити розмову, але продовжував думати про своє.

Тим часом із терема вийшов волхв. Не звертаючи уваги на інших, Доброгост звернувся до Волоса, що переступив поріг слідом за ним:

– Нехай спить. Я зроблю мазь із трав і прийду пополудні.

Не сказавши більше нічого, волхв пішов тою ж дорогою, що і варяги.

– Звідки ти його знаєш? – тут же запитав Волоса Середич.

– Він часто колись приходив до нашої весі.

– Чого ж батьком величаєш?

– Як всі, так і я.

Середич засопів невдоволено, але не сказав більше нічого. Він зайшов у терем, поглянув на сплячого Вадима. Інші зайшли слідом. Середич набрав коряк води, випив і скривився невдоволено – вода встигла нагрітися.

– Ідемо до церкви, а тоді відразу до князя.

Перечити ніхто не став.

– Турику, ти лишися тута і нікого до Вадима не пускай.

– Ліпше я лишуся, а Турик нехай іде з вами, – раптом сказав Волос.

– Чого ради? – запитав Середич.

Волос мовчав, залишивши боярина без відповіді. Середич став перед ним, дивлячись просто в обличчя. Волос очей не опустив. Раптом страшний здогад різонув Середича.

– Гидуєш церквою?

Волос знову не сказав нічого.

– Як повернемося додому, то запитаю у князя, чи годен поганин сотником над воями руськими бути.

І на ці слова Середича Волос промовчав.

– Лишайтеся двоє з Туриком. Тільки дивіться, добре пильнуйте, аби купець кому вісточку не передав. Лука – за мною.

Середич вийшов із терема, Лука рушив за ним, узявши за руку Каялу.

– А її куди тягнеш?

– До церкви. Хочу, аби і на її темну душу благословенство Боже зійшло.

Боярин тільки сплюнув і пішов. Лука з Каялою поспішили за ним.

Княжий двір стояв на горі. Там були всі князівські будівлі, стайні, скитниця, трохи подалі навколо розмістилися дворища київських бояр. Тут, на горі, сиділа вся київська знать. Простолюд жив унизу, ближче до Дніпра, на Подолі, на Гончарах та Кожум’яках. За часів Володимира Київ дуже розрісся, тому Ярославові скоро доведеться посувати вал, аби прикрити ним і численні передмістя, що виникали, наче гриби після дощу.

Десятинну церкву заклав князь Володимир, віддаючи десяту частину своїх добр на неї…

Середич молився щиро, як це вміли робити перші християни. Середичу ще й десяти років не було, як його охрестили. Тоді Володимир похрестив усіх.

Боярин знав, що краще взагалі не молитися, ніж молитися неуважно, тому старався, як міг, зосередитися на молитві, забувши навіть про свої підозри. Він просив у Бога помочі. Поруч нього молився Лука, а Каяла залишилася стояти осторонь, великими очима оглядаючи церкву.

Сли вийшли. Під пахвою Середич тримав пакунок, загорнутий у шкіряному мішку, – подарунки для Ярослава. Біля дверей церкви їх уже чекав княжий посланець.

– Князь хоче бачити вас.

Лука із Середичем переглянулися, тоді сотник сказав Каялі:

– Повертайся до грецького дому, тобі у княжих палатах робити нема що.

Дівчинка уже хотіла йти, але посланець затримав її.

– Князь наказав усіх привести. – Наголос посол зробив на слові «усіх».

Середичу від того стало не по собі: певно, запідозрив щось Ярослав.

Княжий двір гудів. Середич знав, що Ярослав у Києві не все сидить – багато часу у Новгороді пробуває, або в безкінечних походах. Тому двораки так і мечуться. Як князь поїде – спокійніше буде. Княжий посланець провів їх до самого терема, запросив усередину.

Ярослав стояв у голові стола, одягнений, як до походу, тільки шолома на голові не мав. Роками був молодшим за Середича, однак старшим за Луку. Замість високого зросту та стрункого стану мав широкі плечі й присадкувату фігуру, а замість гарного, відкритого обличчя – суворі очі. Неприязно холодні, принаймні такими їх побачив Середич…

– Доброго здоров’я, княже, – привіталися гості, поклонилися і залишилися стояти біля дверей.

Каяла сховалася за спиною Луки.

– І ви здорові будьте, добрі люди. Казали мені, що ви з товарами йшли до Києва й печеніги напали дорогою, – князь відразу перейшов до справи.

Із цього запитання Середич зрозумів, що зволікати більше не можна, а треба відкриватися князю.

– Вадим-купець ішов із товарами, а ми – із поклоном від брата твого Мстислава і землі тмутараканської.

Ярослав тяжко дивився на них.

– Щось не можу збагнути: прийшли-сте до Києва як купці, як сли мого брата чи як хто?

«Чи як послухи?» – напевно, хотів запитати князь, і Середичу враз пішов мороз поза шкірою.

– Як сли йдемо, тільки на порогах… – почав говорити Середич, та Ярослав перервав його:

– Тоді чого ховаєтеся за Вадимом і виглядаєте, як челядники його, а не як бояри?

Це вже прозвучало як погроза.

– Даремно гримаєш на нас, княже київський. – Середич навмисно опустив слово «великий». – І так лихо побило нас на порогах, згинули мужі наші ліпші, що вели сольство, – Мирослав і Вуй. Все втратили дорогою, навіть човна. Тільки дари від князя нашого для тебе змогли врятувати.

Смілива відповідь Середича зупинила наступ Ярослава. Він трохи помовчав, тоді сказав:

– Шкода мені Мирослава і Вуя, добрі були мужі і щиро любили землю руську. Та чому відразу не прийшли до мене?

– Бо Вадим поранений тяжко, чекалисьмо, що скаже волхв. Коли ж купець заснув, ми рушили до твого дворища, подарунки із собою взявши, та перше, як і належиться, до церкви вступили.

Середич зробив кілька кроків, поклав пакунок у шкіряному мішку перед князем і вернувся на своє місце. Йому б годилося витягти дари з мішка, та боярин не захотів – нехай собі Ярослав сам виймає.

Князь замислився, поклав руку на мішок із дарами, усередину не заглядаючи.