На лівому березі стіною стояв великий, густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.

– Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.

Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.

Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій голові острова. Там було розміщене старе руське городище. Його давно вже зруйнували печеніги, залишивши тільки вали. Згодом руські купці там побудували курінь, в якому можна перечекати негоду.

Злива змивала піт із їхніх тіл, а з ним і втому, додавала бадьорості. Вітер гудів, махав у різні боки верховіттями старих сосен і дубів; чагарники, що росли на схилах, пригинав ледь не до землі. Вуй знав, що така сильна буря налітає швидко й сильно, і горе тому, кого вона застукає на воді чи в чистому полі. Однак вона і минає швидко, розтративши силу.

Грім відгримів, і його відлуння чулося лише здалека. Злива також припинилася, а замість неї дрипав дощик. Стало тихо.

Мужі сиділи в курені навколо вогнища. Грілися, сушили одяг. Вечеряли шинкою та сухарями, які набридли вже за цілу дорогу. Після того, як буря перейшла, почуття спокою й тепла огорнуло дружинників, що сиділи в курені. Тільки один Турик залишався стояти на варті, трясся в мокрому корзні від холоду й ловив носом запах диму від вогнища.

– Тут можна засісти на кілька днів. Треба буде розвідати, де печеніги. Якщо нема близько – волоком перетягнемо човна по берегу. Проти течії пороги не перейти, – сказав Мирослав.

– Їх наче й нема, та вони, бусурмани, з-під землі вискочити можуть. Знаю я їх. Кинуть аркан на шию – і пропало наше сольство. Треба було поганцям більше заплатити, аби ще човна кіньми переволочили, – сказав Середич.

– Дурень той, хто вірить бусурманам, – втрутився Вуй.

Купець Вадим також сказав своє слово:

– За печенігів не бійтеся – не зачеплять. Хоч вони і розбишаки, та коли їм заплатиш – без страху їдь собі далі. Навіть перепустку дали.

При цих словах він витяг із кишені заяложену червону хустину з якоюсь вишивкою.

Спокійна мова бувалого мандрівника вселила надію. Мирослав усміхнувся.

– Ти, купче, знайомства всюди маєш. Певно, уже й Морані запхав у кишеню, щоби завчасу тебе до пекла не забрала.

Усі посміхнулися з такої вигадки. Тільки Вуй суворо мовив:

– Підемо завтра та поклонимося старому хортицькому дубові.

– Ми є християни, а не язичники, щоби кланятися деревам, – гостро відповів Середич.

– Ми є русичі, роду руського. І Святослав, і Ігор, і ще Олег ставали на Хортиці, щоб жертви кумирам зробити. Ми жертви робити не будемо, та поклонитися старому велетню годиться. Бо так ще наші діди робили.

Середич махнув рукою – не хотів сперечатися із впертим дідом.

Після вечері до воєводи підсів Волос. Це був дужий молодець, кароокий, темноволосий.

– Розкажи, воєводо, про битву останню князя Святослава. Казали, що ти був тут, на Хортиці, разом із ним, як заскочили вас печеніги.

Вуй не любив розказувати бувальщини й іншим разом просто відігнав би від себе цікавого молодика. Але цього разу не відмовив – поважав сотника. Інші молоді дружинники також підійшли, залишивши Мирослава, Середича й Вадима на самоті. Купець саме збирався почати якусь свою чергову байку, та побачив, що слухачів сильно поменшало, розлігся й заснув.

– Ми були змучені, переобтяжені хворими та здобиччю. Нам довелося воювати стільки років без перепочинку, потім переплисти море й зимувати в голому степу. Печенігів не боялися – був у Святослава мир із ними. Ще раніше ми з князем побили поганих під Києвом, Куря клявся, що більше русичів не займатиме. Раптом вони вискочили, наче з-під землі, сотні їх, ціла тьма. Ми саме молилися біля дуба, ледве встигли за мечі схопитися. Це був не бій – справжня бійня. Святослав бився, як лев, ми також дорого життя свої віддавали, тільки не наша сила була. Падали вої один за одним. Святослава поранили. Перша стріла вп’ялася в кольчугу, потім – друга, третя. Живого місця не було на обладунках князевих, та він все бився, відправляючи до пекла поганих.

Дід затих. Навкруги була могильна тиша – усі слухали, затамувавши подих, лише Вадим сопів у солодкому напівсні. Вуй впер очі у стіну куреня, мовчав, ніби не хотів більше згадувати тої страшної битви. Першим порушив мовчанку Мирослав. Вони із Середичем також присунулися й слухали разом з усіма.

– Небагатьом тоді воям вдалося вижити…

– Мені було літ сімнадцять, – перервав його Вуй. – Я лежав оглушений поміж трупами. Тільки прочуняв – побачив, як бусурмани дорізають поранених. Страх огорнув мене, я кинувся бігти, ніби не муж, не вой, а легкодухий отрок. Жага до життя додавала мені сили, я мчав, мов заєць, через кущі, печеніги ганялися за мною. І тут Господь допоміг мені, молодому поганину, вивів на ту стежку. Нею я спустився просто до Дніпра й на колоді переплив на другий берег.

Від старого воя чули це вперше. Чого він раптом наважився розказати цю пригоду, та ще молодим дружинникам – невідомо. Певно, щось відчував. Щоб розвіяти гнітючу тишу, знову заговорив Мирослав:

– Печеніги хитрі й підступні. Та греки ще хитріші. Завше дикими ордами печенізькими керувала рука імператорська. Не хотіли грецькі василевси, аби Святослав знову пішов на них, на Болгарію, от і заплатили степовикам.

Вставив своє і Середич:

– На щастя, не вся дружина руська тоді полягла. Більшість ішла з Болгарії обхідним шляхом, сушею. Вів їх воєвода Свенельд. Між ними були й гридні деревлянські, дивні речі вони розказували про той похід. Я був малим, та пам’ятаю. Говорили навіть, що то не греки, а сам Свенельд наслав печенігів на князя. Ніби бояри були незадоволені Святославом, бо він чужі землі воював, а своєї трохи не втратив.

Почувши ці слова, Вуй спалахнув:

– Брехливі язики мають твої деревляни. Наче греки, лукаві вони! Не міг Свенельд! Я з ним разом на полі ратному свою кров проливав, то мужній воїн і славний воєвода. А деревляни твої – собаки.

Воєвода підхопився на ноги, став над боярином. Кипів. Зазвичай був суворим та стриманим – таким-от його ще ніхто не бачив. Середич поблід, також почав підводитися, беручись за меч.

– Ніхто не сміє обзивати мій рід собаками!

Між ними став Мирослав.

– Досить, охолоньте обоє. Ганьба на ваші голови – старші бояри, а гризетеся гірше за отроків. Он молоді на вас дивляться.

Вуй заспокоївся, тільки тяжко дихав. Тоді вийшов геть із куреня, побрів по порожньому городищі. Дійшовши до валу, що вже осунувся та заріс бур’яном, він тяжко сів просто на мокру від дощу землю. Справді, старий вже став. Не та сила, що колись, не та витримка. Голова від спогадів крутиться, ще гірше занили давні рани. Та найгірше душа болить – не шанують молоді старої слави. Змішали її з багнюкою та з кров’ю власною.

Воєвода ще посидів якийсь час, тоді втомлено приліг горілиць просто на валу, на холодній, сирій землі. Дивився на зоряне небо, думав. Спати не міг, хоч старе тіло й втомилося з дороги. Думи різні лізли в голову, ставали перед очима обличчя воїв, що згинули в битвах. Прийшли і Святослав, і Ярополк, і Володимир. Дід навіть подумав, що вони всі прилетіли сюди з вирію і кличуть його до себе. Прийшла і Данка з малим на руках…

Одружився він пізно, сам не знає, як спромігся з усіма походами й битвами. Вона померла при пологах, з того часу Вуй іншої жінки не мав. Як же він зараз хотів до неї, у вирій, як же стужилося серце воя за рідненькою, яку вже стільки літ оплакував. Хоч би й зараз усе лишив… Тільки б дав Господь якої битви славної, щоби воєвода смерть свою знайшов на полі ратному… І якщо є той рай чи вирій, він мусить її там зустріти, хоч на хвилинку побачитися, потримати за руку й поцілувати синочка. А тоді вже можна хоч і до самого пекла, на саме дно! Що його вже тримає на цім світі? Нічого, хіба що Мстислав…