– Тут уже білі відвоювали від гетто кілька блоків біля води, чисто й безпечно. А моя хата просто на кордоні. З одного боку – білі, а з другого – повні джунглі. Ще пару блоків углибину, то взагалі військова зона. Сорокова дорога, або ай-форті називається.

– Показуй! – скомандував Бадді-Богдан з Нью-Йорка, і хлопці ввійшли в будинок.

Після огляду джакузі, що самотньо поблискувало в обідраному, але добротному цегляному таунхаузі Василя, а також після ретельного огляду та дегустування бару, під який була прилаштована єдина шафа на кухні, жити стало веселіше. Історії і пиво з віскі лились рікою:

– Одного разу авто стало на сороківці, стартер накрився… – заливав Васько чергову бувальщину. – Вечір, темно. Я вийшов подзвонити комусь, щоб забрали. А зі мною ще Женька був, а він по-англійськи зовсім не тягне… Коли – двоє чорних вилазять із тіні. Молоді. Підходять, але не близько. Один – руку за пояс, ніби за пістолетом і кричить: «Давай гаманця!» Я йому: «Не дам тобі гаманця, покажи пушку спершу». Женька вийшов – другий до нього, звідки, мовляв. Той дурень, каже: «Рашн!» А в чорних з росіянами якісь розборки. То я зразу: «Юкрейн, юкрейн! Нема тут бісових рашн!» Той чорний пушку так і не дістав. Ми собі просто пішли геть. Коли поліція їде – ми до них, кажемо: «Хотіли пограбувати…» Ті на нас подивилися (самі ж були чорні) й поїхали собі. Добралися додому пішки по хайвею. Там якщо по тій сороківці йти, то всі ті чорні вовками дивляться зі своїх ґанків, кричать, а не чіпають. Бо поліція часто їздить. А як звернеш на маленьку вулицю, то й без голови лишишся… Поїхали подивимось, а тоді мо’ – купатись?

Тож першою пригодою того вечора стало катання сороківкою. Хлопці, врубивши на повну козацький марш із засмальцьованої касети, їздили найнебезпечнішим хайвеєм портового міста, покрикували на негрів із відкритих вікон і голосно розмовляли незнайомою мовою. Такого нахабства мешканці гетто ще не бачили. Вони отетеріло дивились услід білому мікроавтобусу з білими нетутешніми парубками, поматюкувались навздогін і навіть пострілювали, але де їм було добрати, як розворушило волелюбні душі високе мистецтво. Васько поривався вискочити з машини, поквитатися з неграми: чи то прапор підняти, чи пику яку розбити, але побратими таки стримали гарячу голову.

Аж ось на горизонті завидніла набережна, де вже прогулювались накрохмалені блідолиці яппі, хоч напідпитку, але миролюбні й неозброєні. Набережною курсували поліцейські машини з білими копами, і панував повний порядок.

Ще пропустивши чарчину в барі «Сім морів», козаки рушили купатись подалі від людських очей. Дорогою Василь філософствував:

– Америка, то, хлопці, – інший вимір. Сміття повно, вологість клята, а за пляж треба платити! Їхати зо дві години, а тоді ще й платити… Але то не про нас, ми скупаємось коло старого пірса. Он там, – тицьнувши пальцем у пустирище, балтиморець почув, що з тріском розчавив якогось жука й миттю переключився. – Таргани тут називаються японські бітли і такі, як миші завбільшки. Коли спека, вони не витримують і вилазять на тротуари. У перше літо, коли я сюди потрапив, ледь не помер: прогулююсь собі перед сном – назустріч суне щур. Розміром з нашого бобра. В мене аж волосся дибки, – Василь провів рукою по макітрі, ніби вкладаючи здиблене волосся, – морда довга, хвіст лисий, сам горбатий. Вилитий мутант! Потім мені пояснили – той звір опосумом зветься. Урбаністична тваринка… – зауважив знавець портового тваринного світу. – А є ще єнот, ракун по-їхньому. Я змалку мультик пам’ятаю «Крошка-єнот», миле таке звіреня там було. А тут ракун – помийник, щоночі роздирає пакети зі сміттям, буває на людей кидається. Смердить старими шкарпетками. Є ще сканки. Такі собі чорно-білі котики. Але як присне з того кінця, що протилежний до голови, – скривився оповідач, – то нічим не відмиєшся, так тхне. Помагає, кажуть, тільки ванна з томатного соку. Але для нашого брата – то незрозуміла розкіш. Сік же томатний, щоб запивати. До речі…

Тут у розмову втрутився Віталій:

– Хотів був вчора крабів наловити, так налякали місцеві. Без ліцензії ловити – штраф у двісті баксів. То краще вже купити по тридцять… Купимо, як скупаємось?

Остапова некерована натура збунтувалась:

– Які штрафи? Які ліцензії? Зараз будемо купатись, а тоді з трусів сачок зробимо. Покажеш, де ти тих крабів бачив…

Далі події розвивались блискавично. З одного боку пірса брудна вода затоки здавалась дещо чистішою. Тож козаки, повідкидавши руками дошки із цвяхами, розметавши поплавки пакетів від чіпсів і пивних банок, не довго думаючи, гайнули освіжитись. Десь завила сирена, четверо борців із системою вскочили у свої шорти і заспівали. Ще за півгодини виловили саморобним сачком трьох пузатих крабів і, ховаючи їх за пазухою від поліції, стали пробиратись до мікроавтобуса, припаркованого на вулиці Південного Вовка. Ностальгія не відпускала.

– А тепер, – повідомив зазвичай мовчазний Віталій, – я повезу вас на тихі води. Є місце, де затока Чесапік так схожа на Дніпро, що серце стискається. І острів там є. Весь в очереті.

Краби щипали за пазухою, тому їх поскидали у паперовий пакет, разом з банками бадвайзера, де мешканці морського дна весело шаруділи. Виїхали в одноманітне, затемнене вже передмістя, де козак Василь миттю переключився на нову бувальщину.

– Тут уже чорних не побачиш, Богдане, це тобі не Нью-Йорк, де всі табуном ходять. Бував я одного разу в Нью-Йорку… Бував. Приїхав на автобусі, вийшов на Мангеттені – гам, шум, смог, всі біжать, хмарочоси давлять, – він обхопив голову руками й ніби скинув ті кляті будови десь собі під ноги. – Так мені сумно стало… І я, мов кіт у нору, стриб назад в автобус – і додому. Чоловіче, я кажу тобі – це був шок! А тут, у передмісті, чорних ганяють куклукскланівці. Не те щоб вбивати, просто не пускають. Як чорний поселиться – хату спалять. Може, воно й був би порядок, якби тих кланів більше було. Але ж вони і проти емігрантів. Почують акцент – і все, ховайся! Не розберешся з цією Америкою… – з досадою зітхнув Василь.

Козацькі душі обурила ще й така несправедливість політики ККК, тому марш зазвучав з новою силою сонним передмістям з відкритих вікон білого мікроавтобуса. На радіоантені, як махновський прапор, сохли труси, які ще недавно були сачком. Покрикували всяке і про всіх, доки не дістались того дивного місця над затокою, яке так нагадувало Дніпро під Києвом.

Всілись хлопці на березі і засумували. Кожен думав про своє. У нічній млі мерехтів дивний острів, вкритий очеретами, над головами блищали крупні зорі, нічні птахи герони гострим криком пропікали нічну тишу. По колу ходила фляга, в банці з-під оселедців булькотіли краби на багатті. Ідея не забарилась… Вечір був недогуляний:

– А що, слабо, хлопці, Дніпро переплисти? – пожартував Василь.

– Козаки з яйцем у зубах перепливали… Туди й назад, – додав історичну довідку Остап.

– А ми з крабом у зубах, як вам? – заохочував ньюйоркчанин…

Крабів було три. Віталій сказав, що плавун з нього не дуже, тож пливли втрьох. Четвертий стеріг тили. Він забув про те, що так званий Тримильний острів, до якого наближались його побратими з крабами в зубах, належав американській армії. Ходили чутки, що крім військової бази там ще був склад токсичних відходів і тюрма. Хлопці ж у воді думали лише про славне козацьке минуле… Берег наближався.

Коли їх з двох боків оточили патрульні катери з прожекторами і з рупорів загавкав гучний наказ підняти руки вгору, їм вже було байдуже. Під ногами в усіх трьох ковзало глинисте, замулене дно, а острів з очеретом простелився прямо перед очима. Завдання виконане – Дніпро підкорений. Спочатку від несподіванки підняли руки вгору, а тоді, повипльовувавши крабів, хлопці так зареготали, що шоковані, але демократичні військові, нічого не добравши, перевезли їх на другий берег, перевірили документи й наказали забиратись. Можливо, спрацювало ще й те, що наші герої забули говорити по-англійськи…

На ранок, попрокидавшись навколо Василевого блискучого джакузі, хлопці хитали головами: