Про Крістіну ми нічого не чули протягом трьох днів, доки нарешті одного вечора ціла компанія іспанців (у неї гостювала сестра з Мадрида з бойфрендом і ще хтось) заявились до нас з рушниками й шампунями приймати душ. Пізніше ще довго всі сиділи на руф-декові (терасі на даху) і обговорювали, як безнадійно наша цивілізація прив’язана до електрики, телефону й гарячої води. Аж до смішного! За три дні ерудовані чепурні іспанці перетворилися на майже бомжів!

Нестор усе штовхався і стукався ізсередини, наче хотів узяти участь у всезагальному бенкеті на честь завершення урагану. Гості пішли, смачно поївши (останні ж дні сиділи на самих бутербродах), а ми поїхали до лікарні на звичайну перевірку.

Звідти мене вже не випустили. Незнайома ординаторка з дерев’яним обличчям заявила, що нам з Нестором загрожує інфекція, й вирішила стимулювати пологи. Вибору не було. Я залишилась у фешенебельній палаті з телевізором і крапельницею, прикута до ліжка, а Руслан поїхав додому за речами. Невдовзі повернувся, бо не збирався нас тут кидати напризволяще.

Наступні шістнадцять годин я пам’ятаю ледь-ледь, стимульовані перейми приходили надто часто, а пологи не просувались, тільки виснажували мене й дитину. Здавалось, нікому до нас не було діла, чергові лікарі заходили й виходили, хитаючи головою. Аж ось нарешті в палаті з’явилась медсестра Трейсі, вона щойно заступила на чергування після повільної кругловидої острів’янки. З усього параду лікарів, медсестер і студентів усіх кольорів, відтінків і національностей, які пройшли через мою палату, – мешканка портового міста, звичайнісінька американка Трейсі, єдина виявилася справжньою…

Отож, о сьомій ранку 26 вересня Трейсі енергійно влетіла в палату і вмить оцінила нашу жалюгідну ситуацію. Вона побачила, як мене виснажили минулі шістнадцять годин, можливість інфекції (від якої одні мої близькі друзі втратили дитину на початку свого подружнього життя), невідомість, відсутність елементарної інформації… Медсестра нам усе детально пояснила, привела в палату заспаного китайця – чергового лікаря, тоді китайцевого боса і не відпускала їх доти, доки вони не зробили щось для пришвидшення пологів. За півгодини задушевної розмови з Трейсі я вже знала, що прийшов час виштовхувати Нестора на білий світ.

Невдовзі ми почули крик дитини – такий довгожданий і несподіваний водночас. То був пік блаженства, який там біль! Кричить – значить живий! То була найбільша перемога. Тоді ж прийшла та незабутня мить, коли ми вперше зустрілися. Мій син, ще з прим’ятими вушками і губенятами бантиком трохи повернув голівку на вигині мого ліктя й уважно подивився просто в очі – моїми ж очима! Пізніше казали: «Не міг він тобі в очі дивитись! Новонароджені не здатні концентрувати погляд…»Та я знаю, як воно було насправді. І щось у мені тоді обірвалось, чи з’явилось нове, чи змінилось назавжди, коли він сумно-сумно дивився мені в очі в ті перші хвилини і наче без слів казав: «Я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи».

Я поклялась сама собі – не підведу! Нарешті можна перевести дух – дитина жива, дихає, дивиться мені в очі. Я навіть не пручалась, коли Трейсі забрала його зважити, хоч ревно спостерігала, як на пластиковому візочку черговий лікар (ще один!) важить (3.400!), обтирає, перевіряє реакцію. Усе обійшлося. Раптом на тому ж візочку біля мого ліжка маленьке рідне тільце й кудлата голівка почали здригатись в конвульсіях – ні звуку, ні крику, тільки якесь натужне хапання повітря… І голос Трейсі, наче крізь густий туман: «Ой, як мені це не подобається, зовсім не подобається…»

І ось вже бригада з реанімаційного відділення ввалюється в палату, починає тикати Нестора пальцями, якимись приладами, просить: «Ну закричи, маля, закричи…» Сторожко зиркають на мене з-понад своїх пов’язок… Трейсі ввігнала в руку шприц із заспокійливим, щоб попередити істерику, й одразу ж узялася пояснювати: дитину треба забрати, штучне дихання, це дуже професійна команда…

Істерика таки почалась, коли пластиковий візочок зник за дверима, я примусила Руслана поклястися, що він ні на мить не відійде від дитини, куди б її не повезли… Тільки так, мені здавалось, можна врятувати нове життя – коли хтось із нас не відступить від нього ні на крок… Руслан рвонув за Нестором, а в моєму житті почалась та найчорніша година, коли я не знала, чи ще побачу колись живою свою щойно народжену дитину… Час тягнувся, мов дьоготь, більшого жаху я до того не знала: чи дихає Нестор і де в нетрях цього гігантського вулика перебуває, я не могла уявити.

Єдина Трейсі не втекла в ту годину, сиділа біля ліжка, тримала мене за руку, втішала й деякі з її слів навіть прослизнули крізь біль і жах: «І мій син пройшов через реанімацію, зараз йому одинадцять років, і твого врятують – це просто випробування, і його треба пройти…» На якусь мить моя заніміла душа перенеслась у той день, коли й Нестору стане одинадцять…

Та перша година тягнулась вічністю, аж доки не обірвалась поверненням Руслана – ДИТИНА ЖИВА! Відчинились двері, ввалилась гротескна баберія (вона виявилася психологом лікарні) і повісила на бильце ліжка фотографію. Дорогоціннішого фото в моєму житті не було: маленький Нестор, обплутаний дротами, шлангами, голки стирчали з його рук і живота, з ротика – трубка, на голові шолом – прибулець прибульцем. Очка намазані чимось, наче стікають сльози.

У реанімаційну Руслана одразу ж не пустили, але він, як і обіцяв, просидів ту годину в найближчій до Нестора точці, під дверима, і жоден лікар не міг його звідти зрушити. Поклявся ж. Щойно всі дроти, голки й апарати під’єднали – навіженого батька таки пустили всередину, пересвідчитись, що дитина живе.

Наступних п’ять годин я спиналася на ноги. Трейсі пояснила політику лікарні – доки не станеш на ноги, до дитини не потрапиш. Благання ні до чого не привели. Отже, усі мої зусилля сконцентрувались на одному – зіп’ястись на ноги. Обдурити систему. Прорватись до Нестора. Відшукати його й бути поруч.

І от Руслан уже котить мене на візку крізь двері й коридори туди, де я повинна бути. Реанімація новонароджених… Дух лабораторності, сирени і блималки, які починають голосно вити, коли життєві показники одного з нещасних немовлят падають. Гнітила атмосфера безвиході і приреченості – тільки згодом я зрозуміла чому.

Госпіталь Джона Гопкінса стоїть у центрі міста, з одного боку – історичний центр, з іншого – одне з найбільших в усій Америці негритянське гетто. Що таке гетто великих міст Америки – треба побачити й відчути. Хоча б для того, щоб зрозуміти, як від Людини могла відділитись людиноподібна мавпа мільйони років тому… Великий демократ Кеннеді у шістдесятих роках минулого століття надав афро-американцям особливі свободи, тим самим загубивши життя великих міст країни. Шляхетний намір і відчуття провини за рабовласницьке минуле дали зворотний ефект. Дармові гроші, тобто соціальні гарантії, трансформувались в огидні явища. Афро-американці окупували міста, поступово витіснивши білих американців у передмістя. З легкої руки Кеннеді за державні кошти споруджувались численні житлові комплекси для бідних у містах, так звані проджекти. Невдовзі всі вони перейшли у володіння чорних, бо ті вважали відтворенням історичної справедливості отримати від держави майже дармове житло.

Отже, білі працювали, жили в передмістях, чорні – захопили міста, розмножувались і за це отримували соціальну допомогу – шістсот доларів на місяць допомоги зростали в кілька разів з появою кожної дитини. Усі «велферні» гроші йшли на наркотики для батьків, їхні ж діти з гетто виростали дикими, хворими й відсталими. Так (за іронією долі!) держава стала головним спонсором наркомафії й криміналу в міських гетто.

Ще одним наслідком такої спроби відновлення історичної справедливості було й те, що наркозалежні підлітки з гетто вже в тринадцять – чотирнадцять років мали своїх дітей. Ці нещасні недоношені створіння й опинялись у реанімації лікарні Джона Гопкінса, до якої ми потрапили… Під ковпаками, обплутані дротами і обставлені моніторами, куди не кинь оком лежали чорні немовлята – зморщені, облущені, розміру новонароджених кошенят. По трубках до них текли антибіотики, рідко коли хто з них рухав своїми крихітними ручками чи ніжками. Жодного разу я не чула, щоб хтось із них подав голос… Ніхто до них не підходив, крім медсестер чи лікарів… Пізніше ми дізнались, що майже всі чорні немовлята покинуті, більше того – на них випробовують ліки… Мало хто з них покидав ту реанімацію.